“Кохання рятує світ”: десять неймовірних історій потужних почуттів родом з Бессарабії

Сьогодні увесь світ відзначає свято кохання – почуття, що здатне змінювати історію та надихати на відчайдушні подвиги. Допомагає не здаватися та йти до останнього. Створює найпрекрасніші витвори мистецтва, народжує щасливих людей, будує віру у світле майбутнє. Безумовно, щиро покохати принаймні одного разу за життя – велике щастя. А ще більший скарб – пронести це почуття через роки, перетворивши пристрасну закоханість у міцну родину. Заздалегідь до свята команда “Бессарабії INFORM” зібрала для вас, шановні читачі, сповіді тих, хто любить по-справжньому. Упродовж останнього тижня ми отримували листи, сповнені найщиріших емоцій, та залюбки ділимося ними з вами. Кожна історія – неймовірна  та неповторна. Віримо, що вони надихнуть вас на зізнання, допоможуть повірити у справжню любов, якщо її поки що немає поруч, та просто зігріють у цей непростий час.

Кохання Євгена та Ольги Котляренків з Кілії, що пережило російський полон та стало ще міцнішим

Знайомство цієї пари не можна назвати випадковим, адже їх звела сама доля.

“Все почалося у звичайний, начебто, день 10 грудня вісім років тому. Але ж ні, все ж таки не у звичайний. Я була на роботі у магазині Nike у місті Київ, а ще саме у цей день народилася моя подруга Ірина. Це ще та красуня та гарна людина.

Відпрацювавши, я замислилася, як я маю її привітати. Домовилися зустрітися у розважальному закладі.
Квіти, святковий тортик… – все, як має бути. Але раптом я згадала вже дуже запізно, що зовсім забула про кульки. От халепа! Посиділи ми трошки, відпочили та й вирішили: чого б нам не проїхатися до магазину Сільпо, там купити їх та й самим не надути, бо вже замовити їх не було можливості. А тепер, друзі, найголовніше… Приїхали, купили, вийшли з магазину та й почали їх справляти. Тоді дійшло, що не маємо мотузочка, аби їх усі зв’язати до купи. І ось саме в цей момент повз проходить хлопчина. Я вірішую його спитати, чи не має він часом якоїсь ниточки, та й взагалі, можливо, має час нам допомогти? І ось, напевно, Всесвіт все зробив… Усе співпало”, – розповідає Ольга.

Євген допоміг прекрасним незнайомкам, ще й сходив разом з ними на дискотеку. Проте після чудового вечора вони не обмінялися телефонами.

“Деякий час, це вже він мені розповідав, приходив до того магазину, на ту дискотеку… Але ми там не з’являлися. Думав, що загубив мене назавжди. Зустрілись знову випадково на Новий рік, та й, звісно, відмітили його разом… Потім почалося вже наше спілкування”, – згадує ще одну доленосну зустріч наша героїня.

Далі вони пережили першу в їхньому житті відстань. Євген поїхав працювати до Польші, а Ольга залишилася у Києві. Спілкувалися телефоном, а після його повернення вирішили, що відтепер вони разом назавжди. Проте пережити невимовний біль розтавання їм все ж довелося ще раз. У перший ж день війни окупанти захопили Євгена, який служив на острові Зміїний, у полон. На той момент у родини вже було двоє дітей.

“Ми багато вже пройшли разом. Війна, полон, пошуки його та віра, що він повернетья, і все буде добре. І, дякувати Богу, він мені повернув моє Життя! За увесь цей час, поки тривали пошуки хлопців зі Зміїного, багато що змінилося. В мене з’явилися нові друзі, люди, які завжди були поряд та підтримували. Наша маленька “родина” з рідних захисників острову, бо ми об’єдналися та створили свою громадську організацію. Якби ви тільки знали, скільки ми усі пройшли разом! І сльози відчаю, сварки, обійми, підтримку, а скільки ідей було задля того, аби врятувати своїх рідних.

І ось 11 червня. В мого чоловіка День народження, друге, до речі, яке він провів у полоні… Я вдома, засмучена. І раптом дзвінок: “Кохана! Мене обміняли! Я в Україні! Я вдома!”. Ступор,сльози радості… це ж треба… саме на День народження! Яке це було щастя!…”, – з неймовірною вдячністю усім причетним до обміну розповідає Ольга.

Після повернення додому родина ще більше цінує кожну хвилину, яку проводить разом. Проте це не завжди вдається, адже Євген повернувся до лав прикордонників й часто знаходиться на службі. Відстань та невідомість навчили закоханих, що нічого не можна відкладати на потім. І менш ніж за рік після обміну вони втретє стали батьками.

“Усе разом. Бо кохання завжди перемагає. Зараз в нас є наші чудові дітки, наша прекрасна любляча родина”, – підсумовує Ольга та зізнається, що за Зміїний в неї продовжує боліти серце, адже досі не повернувся останній військовополонений – Віталій Гіренко, мешканець міста Ізмаїл. Його чекають не лише рідні, а й уся велика родина “зміїновців”.

Закохався у її кудряве волосся: Людмила та Іван Чєбан із Рені випадково зустрілися у дверях

Серпень 2004 року. Людмила, яка на той момент навчалася в Одеському аграрному університеті на бухгалтерку, приїхала до рідного міста Рені й разом зі своєю невісткою Наталкою (дружиною брата) пішла у гості до її подруги. Зайшла у будинок та зіштовхнулася з Ванею – братом дівчини.

“Ми заходили, а він виходив. Тоді я була блондинкою з кудрявим волоссям. Ми розминулися, але за п’ять хвилин він повернувся, тому що йому запали в душу мої кудрі!”, – згадує першу зустріч Людмила.

Тоді й Іван їй сподобався – абсолютно її типаж хлопця.

Деякий час молоді люди, які симпатизували один одному, спілкувалися просто як друзі. Потім Люда поїхала до Англії на 7 місяців, а Ваня її чекав. Коли вона повернулася, почуття спалахнули з новою силою, та утворилася міцна пара. За чотири роки закохані одружилися. З посмішкою Людмила згадує, як він освідчився їй 8 березня.

“Так це було смішно! Він налив нам шампанського, а на дно мого бокалу поклав обручку. Я її не побачила одразу – п’ю собі. А він дивиться на мене та посміхаєтья. І вже коли я помітила свій сюрприз, він опустився на коліно та запропонував бути його дружиною”, – ділиться дівчина.

Своє ідеальне весілля пара зіграла 20 жовтня 2007 року – більше 17 років тому.

Проте і досі жодного разу не сумнівалися у своєму виборі. Колишній моряк проміняв довгі рейси на стабільну роботу у Рені, аби більше бути з коханою, а Людмила знайшла себе у проведенні свят  та є затребуваною ведучою.

“Досі мене переповнює відчуття, що це та людина, яка мені потрібна, яка призначена долею. Звісно, бувають якісь непорозуміння, але це все дрібниці, тому що ми дійсно дуже підходимо один одному. І я дуже рада, що саме у той день його зачепили мої кудрі, від яких, до речі, він божеволіє досі та завжди радіє, коли я залишаю свою природню форму волосся”, – посміхається Людмила.

Наразі в сім’ї дві чудові донечки – Марійка та Лідочка.

“Ми так само любимо один одного, але зараз більше це усвідомлюємо. Я дуже ціную в ньому те, що він нас любить, а також здійснює будь-яку мою мрію. А він мене – за моє кохання й вірність, піклування, а також вміння радіти життю”, – вважає Людмила.

Кохання Вікторії та Дениса Минаш з Аккерману, яке прийшло не одразу

“Коли я вперше його побачила в коридорі гуртожитку, він взагалі мені не сподобався… Високий, довге волосся до плечей, і такі вузькі джинси, майка з Бобом Марлі.. Ще подумала: “Що за емо-бой?!”, – згадує першу зустріч з майбутнім чоловіком аккерманка.

Упродовж тривалого часу їхні відносини закінчувалися словами “привіт-бувай”, хоча вчилися в одній групі та жили через стінку один від одного.

Та все змінив один дзвінок, який пролунав через кілька років після завершення навчання.

“Я про нього не знала і не чула до одного випадкового дзвінка серед ночі. Я засиділася в соцмережах до третьої ночі,  і він зателефонував привітатися і спитати, як справи! Чудернацьким в цьому дзвінку було те, що його номер був у мене не записаний, а він представився офіційно, назвавши своє військове звання! Налякалася я тоді знатно! В ту ніч ми проговорили до 6-ї ранку… Потім перетелефонували один одному декілька днів потому, потім ще, ще.. Потім зустрілися і просто погуляли по Одесі, як друзі… Про те, що, можливо, у нас відносини, мені сказала моя подруга через декілька місяців, коли я о третій годині ночі ліпила вареники на кухні, щоб о п’ятій ранку зустріти його на вокзалі з судочком. Ще так подивилась на мою дурнувату посмішку і сказала: “Ти вийдеш за нього заміж! Я впевнена”, – згадує Вікторія.

Оскільки на момент початку стосунків у 2014 році Денис виконував свій обов’язок перед Державою, бачилися вони нечасто. Але скільки в цих моментах було змісту!

“Побачення на годину-дві, вокзали, квартири, різні міста, телефонні дзвінки й обіцянки “чекати-повернутись”… У 2022 році мій  вже чоловік знову поїхав з дому… І знову міста, вокзали, нові люди, постійне почуття тривоги й очікування на смс “++”… Це важко! Це завжди болить! Чи їв він? Чи спав сьогодні? Чи взагалі все добре?… Постійно не знати нічого: ні в якому місті зараз, як взагалі ТАМ… Єдина відповідь: “В мене все добре! Не турбуйся за мене”…. А потім – ми знову бачимось! І це кожного разу схоже на медовий місяць! Поцілунки, побачення, подарунки, обійми, розмови постійно… Все те, що пропустили, не могли робити кожного дня один для одного! І в цьому моє щастя! Радіти кожному дню, який в мене є з ним разом, знаходити причини посміхатись, не жалітися на долю, чути його голос – і просто кохати!”.

Секрет кохання довжиною у 50 років кілійки Тетяни Ростовцевої та уродженця Балтського району Миколи Сиряк

Після завершення Одеського політехнічного інституту у далекому 1974 році перед молодим механіком Миколою став вибір міста, де йому пропонували роботу. Сумніваючись між Кілією та Каховкою Херсонської області, він обрав перший варіант, і не дарма, адже вже незабаром там зустрів кохання свого життя – гарну студентку Тетяну. Вперше побачилися молоді люди на танцях у місцевому ДК у лютому 1974 року.

“Він запросив свою майбутню дружину на танець. А після – провів додому, кавалерськи перехопивши моє пальто у гардеробній. З тих пір більше не розлучаємося”, – пригадує Тетяна Андріївна.

Вже за два місяця, зрозумівши, що створені один для одного, молоді люди одружилися. Ще за рік – вперше стали батьками.

Наразі за плечима золоте весілля, донька та син, онучка та навіть правнучка.

“Дуже-дуже мріємо ще про онуків та правнуків”, – не приховує наша героїня.

Відповідаючи на запитання, у чому секрет щасливого шлюбу, який досягнув “золотої відзнаки”, жінка відповідає:

“Розуміти один одного, поступатися один одному. Я, як про щось подумала й кажу йому, він перехоплює, що щойно й сам про це думав. В нас завжди навіть думки співпадають. А якщо вже й посварилися, усяке буває, то це лише на мить – одразу починаємо розмовляти та не тримаємо зла один на одного”, – ділиться рекомендацією дружина з великим стажем.

Юнацька закоханість попри роки Михайла та Вікторії Бикових з міста Болград, які разом 24/7

Подружжя Бикових разом майже 23 роки, із яких 20 – ще й колеги, бо працюють в одному кабінеті фінансової установи.

«За ці роки ми розлучалися лише на два тижні, коли я з дітьми поїхала на море. Хоча які два тижні? Міша не витримав і приїхав до нас. Ми не можемо один без одного», – усміхається Вікторія.

Їхня перша зустріч відбулася 8 березня 2002 року досить буденно. Друг і однокласник Михайла разом зі своєю обраницею, яка є двоюрідною сестрою Вікторії, вирішили їх познайомити. І не дарма.

«Точно пам’ятаю, що це було кохання з першого погляду. Віка була не тільки красивою та ніжною, а ще й цікавою, розумною співрозмовницею. А ще – мені дуже хотілося її захистити, обійняти й ніколи не відпускати», – зізнається Михайло.

❤️❤️❤️

«У моїй голові одразу з’явилася картина, що Міша – мій чоловік. І не просто чоловік, з яким я буду все життя, а моя опора, мій захист, батько моїх майбутніх дітей. Я теж закохалася!» – додає Вікторія.

Весілля зіграли вже в липні того ж року. А у травні 2003-го на світ з’явився їхній первісток Костянтин, який, до речі, є учасником бойових дій. У 2004 році народився другий син Максим.

«Звісно, ми, як і всі, інколи сваримося. Але це не сварки у звичному розумінні. Ми обоє дуже емоційні, і, оскільки разом не лише живемо, а й працюємо, між нами бувають суперечки. Але конфліктів у нас немає. Так ми просто даємо вихід емоціям і намагаємося донести один до одного свої аргументи, щоб знайти найкраще рішення будь-якої ситуації», – розповідає Михайло.

Формула кохання від подружжя Бикових:

Михайло: «Це повага, взаєморозуміння, уміння згладжувати будь-які конфлікти через здатність слухати, розуміти, приймати, пробачати й, коли потрібно, поступатися».

❤️❤️❤️

Вікторія: «Я повністю згодна з Мішею. Ми завжди на одній хвилі. Головне – поважати й любити один одного. Саме це дає змогу жити разом довго та щасливо».

Упродовж 45 років творче подружжя Олександр і Тамара Ткачі з Арцизу є музами один для одного

Подружжя Ткачів – творча родина з міста Арциз, обоє – викладачі художньої школи. Майже усе життя йдуть рука об руку, працюючи, виховуючи дітей, проживаючи злети та творчі кризи пліч-о-пліч.

«Я отримую велике задоволення, коли вдома бачу жінку за писанням картин, а не за готуванням їжі. Це означає, що в неї все добре», – ділиться пан Олександр.

Познайомилися митці у студентські роки. Але після навчання доля розвела молодиків. Тамару розподілили у Маріуполь, а Олександр пішов служити. Під час служби хлопець написав своїй подрузі, й вона відповіла. Тоді він подумав, що це щось означає, адже, крім неї, ніхто не відповідав на його листи. Тим часом Тамара переїхала до Арцизу і пішла працювати в школу мистецтв. Пан Олександр згадує, що після армії проїздом був в Арцизі, коли дорогу перед автомобілем перейшла Тамара. Хлопець попросив водія зупинитись та окликнув знайому. Вже того вечора він попросив Тамару, щоб дівчина домовилась про те, щоб їх розписали якомога скоріше, а сам поїхав до Лисичанська, де теж мав працювати в художній школі. Так одного вечора йому прийшла телеграма. Тамара писала, що він має приїхати, бо за чотири дні їх розпишуть.

Олександр купив костюм та запозичив у друга помаранчеву сорочку. Розписалися самі, за участю лише двох свідків, після чого одразу поїхали до Тамариних батьків з новиною, адже рідні дівчини навіть не знали, що донька збиралась одружитися. Мама молодика лише отримала телеграму про те, що син збирається взяти шлюб.

Секретом свого щасливого сімейного життя пара вважає однакові погляди на життя, смаки у мистецтві та вміння миритися, адже в їхньому житті теж бувають сварки, але лише побутові. В усіх інших питаннях подружжя має одну думку на двох. Пара досі навчає мистецтва дітлахів різного віку, що вже й не пам’ятає, скільки творчої молоді відвідало їхні уроки.

“Ти мені Перемогу, а я тобі – своє ТАК”: закохані Анастасія Карастойка з Кілії та одесит Дмитро Жигулін мріють про шалене весілля у палатці

Вона називає його Рейнджером, а він її своєю Маліпусею

Історія кохання мешканки Кілії Анастасії і Дмитра розпочалася у 2015-му. Незважаючи на абсолютно різні характери, вона – дівчина-пожежа, він – її вода, пара разом вже десять років.

“Познайомилися ми у березні у додатку Love planet, Діма написав мені перший. Спочатку просто переписувались, хоча обидва жили в Одесі, а потім він мене запросив у кіно. Йшла я на побачення вся така “дівчинка-дівчинка”, дивлюся, стоїть лисий красень, у джинсах-кльош, помаранчевій толстовці (це мій улюблений колір), і все, я одразу пропала.

Так сталось, що у мене батьки живуть за кордоном, а у нього там тітка. Поїхали ми туди разом, а по поверненню він вночі мені написав, що без мене не може спати. Так разом ми прожили до повномасштабного вторгнення, пережили і тяжкі, і щасливі моменти”, – розповідає Анастасія.

Але війна абсолютно змінила життя обох: у минулому програміст Дмитро наразі захищає українців на Херсонському напрямку, відростив вуса і виборює Перемогу, щоб зробити пропозицію своїй коханій.

А Настя настільки вірить у те, що наша держава знову стане вільною і незалежною, що окрім постійної роботи, пов’язаної із морською справою, відкрила в Кілії свій фірмовий магазин із жіночим одягом.

Зважаючи на характер дівчини і бессарабське коріння, весілля у пари буде не таким, про яке мріють сучасні дівчата.

“Весілля, як у всіх, я не хочу. Мрію про велику палатку із коврами на стіні та сіном на підлозі. Столи розставимо буквою “п” і навішаємо багато кульок, а замість “Лімузину” – замовимо “Волгу” або “Запорожець”.  А ще обов’язково замовлю музикантів і тамаду з якогось молдавського села. Гуляти будемо три дні. Лише щоб війна закінчилася. Я своєму Рейнджеру сказала: подаруєш мені Перемогу, а я тобі своє “Так””, – сміється Анастасія.

Історія кохання уродженки Вилкового Валентини та ізмаїльця Івана Козьми: як зламаний каблук “поєднав” дві долі

Далекий 2007 рік… Валентина – колишня випускниця Ізмаїльського державного гуманітарного університету, молода вчителька української та англійської мови. Іван – співробітник Ізмаїльського порту. Можливо, родина Козьми не утворилася б, якби не один курйозний випадок, що поєднав дві долі.

Валентина з подругою вирішили навідатися до своєї знайомої, котра працювала в доволі непопулярному ізмаїльському кафе. Гарно вбравшись, вони сіли на маршрутне таксі, аби приїхати на місце. Водій маршрутки навіть здивувався, що прекрасно вдягнені дівчата їдуть до такої «забігайлівки». Але подруги на це зауваження не звернули уваги. Вже перед входом до кафе подруга Валентини спіткнулася. Цей гучний звук почув Іван із другом, який якраз відпочивав в цьому кафе. І саме тоді хлопець вперше побачив Валентину та її зелені очі, що відразу просто підкорили його серце. Дівчата після недовгого перебування в кафе вирішили поїхати в інший розважальний заклад. А Іван, аби не впустити свою кохану, поїхав за її маршрутним таксі на мотоциклі. Так відбулося знайомство прекрасної подружньої пари, яка перебуває в шлюбі вже сімнадцять років та виховує двох синів – Валерія та Ярослава.

Пара офіційно зареєструвала шлюб на день народження Івана – 11 жовтня, а повінчалася 29 лютого, тому святкує благословіння своєї сім’ї раз на чотири роки.

Зараз Валентина створює родинний затишок, а Іван ще до війни склав присягу на вірність українському народові та служить у лавах Ізмаїльського прикордонного загону, навіть врятував жінку на Дунаї.

Валентина розповідає, якщо він перебуває далеко від неї десь у відрядженні в зоні бойових дій, завжди знаходить вільну хвилинку, аби вчергове зізнатися найдорожчій в безмежному коханні. Як і сімнадцять років тому, в очах подружжя палахтить яскравий вогник любові, бо почуття не згасили навіть побутові будні.

Зараз Валя понад усе мріє про Перемогу, про щасливе майбутнє дітей в заможній Україні.

«Дуже хочу після Перемоги поїхати з чоловіком за кордон, аби побачити світ. Мрію побувати в італійській Венеції, аби порівняти її з українською, бо я сама родом з Вилкового», – поділилася своїми планами  на майбутнє з «БІ» Валентина.

Тричі відхиляла пропозицію, поки не закохалася по вуха: Олена та Віктор Бондарєви також долають труднощі військового життя

“Історія нашого кохання розпочалася 31 жовтня 2016 року. Але знайомство відбулося ще раніше. У 2014 році я познайомилася з Віктором завдяки нашому нинішньому куму. Ми жили в одному гуртожитку: він навчався на третьому курсі, я – на другому.

Мій коханий (тоді це була лише симпатія) чотири рази пропонував мені стати його дівчиною. На перші три я відповідала відмовою, адже на той момент для мене на першому місці була освіта. Але симпатія була! Віктор це бачив і не здавався. Настирний був! Зараз такий же. На четвертий раз він знову запитав, чи хочу я бути з ним, додавши, що я йому дуже подобаюся, але якщо знову відмовлю, це буде його остання спроба.

І саме тоді я зрозуміла, що закохана. Я уявила, що ми більше не гуляємо разом, що не бачимося, що його немає в моєму житті. І це відчуття викликало всередині порожнечу, самотність… Я не могла уявити свого життя без нього. Тож я сказала: “Так, я згодна бути твоєю дівчиною”, – поділилася Олена.

З того дня минуло вісім років. Зараз подружжя виховує двох принцес – Мирославу та Агату. Оточений красою своїх дівчат, Віктор часто жартує, що живе у “квітнику”.

Наразі родина дуже чекає на тата вдома, адже він боронить Україну на “нулі”.

“Це не кінець нашої історії. Це навіть не її половина. Це лише початок, коханий…”, – адресує зізнання своєму обранцю Олена.

Олена та Едуард з Тарутинщини: як друге кохання може запалити вогонь щастя

Друге кохання після невдалого першого шлюбу може стати справжнім порятунком від самотності та вилікувати зранене серце. Ця істина підходить для подружньої пари з селища Соборне (Березине) Тарутинської громади Олени Лямкіної та Едуарда Вітвицького, які перебувають у другому шлюбі вже п’ятнадцять років.

Пара була знайома ще з дитинства. Але доля розвела їх, кожний створив свою родину, та їхні сім’ї з часом розпалися. Другий шанс стати щасливими життя подарувало Олені та Едуарду в 2009 році, коли чоловік приїхав з Одеси, де працював в охоронній фірмі, до рідного селища замовити у кафе вечір зустрічі випускників. Власницею цього закладу якраз була Олена. Вона зізналася, що навіть спочатку не впізнала чоловіка, оскільки пройшло вже багато років.

«Після зустрічі випускників не пройшло й тижня, коли він приїхав з Одеси з великим букетом троянд та освідчився. Це було десь о дванадцятій годині ночі, коли я втомлена виходила з кафе після чергового заходу. А тут – пропозиція руки та серця. Це для мене було так романтично!» – з посмішкою розповідає Олена.

Це було дійсно кохання з першого погляду, від якого народився спільний син Артур. А Едуард до сьогодні не забуває балувати кохану – постійно дарувати квіти (і не тільки на свята!), готувати її улюблені страви.

Зараз Олена Лямкіна є справжньої культурною запальничкою Соборного, бо очолює місцевий Будинок культури. А її коханий Едуард пішов захищати рідну землю від російських окупантів. Чоловік боронить українські кордони на Донеччині.

«Він дуже переживає за сина та за мене, навіть більше, ніж за власне життя. Едуард впевнений, що наша любов до нього, як талісман, рятує його від небезпеки», – каже жінка.

Вона понад усе бажає, аби її коханий чоловік повернувся з фронту живим та здоровим з Перемогою. А далі – романтична подорож з коханим по найкрасивішим куточкам України, бо «наша держава найпрекрасніша в світі».