Комфорт руху у місті, яким керує людина у колісному кріслі: чи пройшло Рені тест на безбар’єрність

У грудні світ відзначав День людей з інвалідністю, метою якого є привернення уваги до проблем цієї категорії громадян, а також захисту їхніх прав. Наразі усі цивілізовані країни прийшли до того, що, попри рухові, зорові та інші обмеження, роль цих людей у суспільстві не має відрізнятися від інших громадян. А що для цього потрібно у першу чергу? Вочевидь — можливість комфортного пересування вулицями, доступ до громадських місць та установ, наявність умов для праці на стандартних посадах. Доєднуючись до всесвітньої ініціативи, “Бессарабія INFORМ” вирішила перевірити, як розвинута безбар’єрність на півдні Одещини. А розпочали саме з міста, яким керує людина з обмеженнями руху. Мова піде про Рені, очільник якого Ігор Плєхов багато років пересувається за допомогою колісного крісла. Ви дізнаєтеся, що про свою діяльність з цього напрямку думає голова громади, чому до безбар’єрності не змушують місцевих підприємців, через що молодому вчителю-історику з особливими потребами довелося покинути роботу у музеї, та що найбільше заважає жити у Рені людям з інвалідністю. 

Варто зазначити, що Ігор Плєхов не намагається уникати теми своєї травми, отриманої внаслідок ДТП понад двадцять років тому, а навпаки досить вільно про це говорить публічно. Нагадаємо, він перебуває на керівній посаді ще з 2015 року, коли обрався мером Рені. Після цього у 2020 його було обрано на посаду голови Ренійської територіальної громади.

Звісно, очільник Рені не на словах розуміє проблеми людей, самостійне вільне пересування яких безпосередньо залежить від того, чи передбачена така можливість місцевим самоврядуванням. Проте з сумом зітхає, що за дев’ять років при владі зробив недостатньо, хоча і має успіхи.

“За роки моєї роботи центр міста Рені суттєво змінився, тротуари стали більш пристосованими для людей з інвалідністю. Сам це перевіряв заради експерименту: людині на колісному кріслі можна легко і зручно пересуватися, але на окраїнах міста такої можливості поки нема, на жаль”, — повідомив Ігор Вікторович нашій кореспондентці в особистій розмові.

За його словами, саме у 2024 році було зокрема покращено ситуацію у лікарні, де незабаром навіть має з’явитися ліфт.

“Ми зробили пандуси більш зручними завдяки Галині Маратаєвій та її громадській організації “Наше наследие”. У “портовій” лікарні (окрема будівля міської з хірургічним та терапевтичним відділеннями, – ред.) за кошти громади встановили пандус. Незабаром там буде збудовано зовнішній ліфт, що дуже важливо, оскільки зараз у нас працюють лише два поверхи. Ліфт дозволить задіяти ще третій і четвертий. Наразі очікуємо на бригаду робітників. В основній будівлі лікарні теж плануємо відновити ліфт, для цього замовили аудит, який допоможе встановити масштаби пошкоджень і можливість капітального ремонту, оскільки ліфт морально застарів. А люди з особливими потребами і похилого віку не можуть потрапити до лікаря”, — додав голова.

Також він доволі відверто розповів про, на його погляд, ще одну дуже значну проблему, яка унеможливлює тривале знаходження людей з інвалідністю за межами власної оселі — відсутність спеціальних туалетів. З приводу цього мер анонсував свої плани.

“Сам не мав сім років такого туалету, доводилося додому їздити, тільки два роки тому власним коштом побудував нарешті зручну вбиральню. Із освітніх закладів у центрі позашкільної освіти «Перлина» обладнали санвузол, враховуючи потреби людей з обмеженими можливостями. Основна проблема в інших закладах у тому, що завузькі двері в туалетах, які необхідно переобладнати. Поступово будемо вирішувати ці проблеми, адже добре розумію, що людям з особливими потребами необхідно забезпечити доступ до всіх закладів, організацій, установ, щоб вони відчували себе повноправними членами суспільства, могли соціалізуватися, не замикалися в своїх проблемах”.

Наприкінці розмови очільник ТГ підтримав людей, які з різних причин опинилися у колісному кріслі.

“У будь-якій ситуації не можна занепадати духом, раджу усім займатися спортом, щоб можна було самим себе обслуговувати, адже не завжди поруч будуть рідні люди, які готові прийти на допомогу. Іноді треба сподіватися тільки на себе, і до цього треба бути готовим”, — з огляду на власний досвід зазначив він.

Для того, аби побачити ситуацію на власні очі, ми вирушили на прогулянку містом. Побачили, що далеко не всі магазини, кав’ярні, ресторани облаштовані пандусами.

З приводу цього у спілкуванні з мером дізнаємося, що примушувати підприємців це робити наразі міська влада не береться, адже під час воєнного стану в людей “є більш нагальні справи й проблеми”. Разом з цим голова зазначає, що після війни до цього руки обов’язково дійдуть.

Забуває про безбар’єрність у Рені чомусь навіть державна пошта — “Укрпошта”.

Тож підприємці, які дійшли до цього самостійно, заслуговують поваги. Таких теж немало.

Хоча деякі проявляють “турботу” лише для “галочки”, і зробленим пандусом майже неможливо скористатися.

Стабільно складна ситуація зі спеціально обладнаним громадським транспортом. Автобуси з низьким рівнем підлоги в Рені є лише на маршруті № 3.

Проте в усіх навчальних закладах, державних установах передбачена можливість доступу на перший поверх. Та лише у 2024 році пандуси було нарешті облаштовано у Центральній міській лікарні, Ренійському музеї та Публічній бібліотеці.

Явним винятком з правил у місті, на жаль, є наявність інформаційних табличок, зокрема шрифтом Брайля, аудіосистем для громадських просторів, паркувальних місць (виділені місця для людей з інвалідністю з відповідною розміткою). Проте з цього приводу у 2024 році було проведено моніторинг об’єктів інфраструктури для забезпечення фізичної доступності. Також було визначено відповідальних осіб за впровадження безбар’єрних заходів у громаді. До планування та реалізації заходів також долучаються громадські організації, наприклад, «Наше наследие», які допомагають враховувати потреби різних категорій населення, зокрема людей з інвалідністю.

Аби побачити Рені очима людини, яка пересувається у колісному кріслі, ми поспілкувалися з місцевим мешканцем В’ячеславом Тихнею. Він користується кріслом з дитинства, але, попри це, має активну життєву позицію, успіх у професійній діяльності, активно займається дослідженням історії, а також бере участь в ініціативах, спрямованих на поліпшення умов для людей з інвалідністю, зокрема в проєктах з розбудови безбар’єрного середовища у Ренійській громаді. Та маломобільність все ж змусила його відмовитися від роботи у школі, а також залишити посаду у музеї.

Наразі чоловік відомий як історик, краєзнавець і лектор, що активно займається дослідженням історії Ренійського краю. В’ячеслав закінчив Ізмаїльський державний гуманітарний університет за стаціонарною формою навчання, попри виклики, пов’язані з інвалідністю, оскільки в університеті були створені належні умови: зручний пандус, широкі двері. З початком пандемії навчання перейшло в онлайн-формат, що значно спростило процес для нього. Він наголошує на важливості рівних можливостей та взаємної підтримки в громаді. Загалом, його історія демонструє прагнення до самореалізації та подолання бар’єрів, пов’язаних з інвалідністю, у навчанні та професійному житті.

Він розказав, що ставлення до доступності середовища у Рені поступово покращується, але ще потребує значних зусиль і доопрацювання:

“Якщо говорити у цілому, то у нашому місті не дуже зручно пересуватися людям з обмеженими можливостями. Уже є класичні тротуари, але спуски для візочка або колісного крісла не всюди є, а якщо і є, то часто зависокі, незручні. Також буває, що з’їзд з тротуару є, але його блокують автівки, які там паркуються. Лунала ідея встановити заборонні знаки в таких місцях, але їх досі поки нема. У міський парк зайти з різних боків теж дуже складно. Це зручно зробити тільки біля ресторану «Адмірал». Щодо магазинів, різних установ, то ми бачимо, що в музеї, бібліотеці та поліклініці встановили сучасні пандуси, які відповідають усім нормам. А в інших закладах, установах та магазинах або взагалі пандусів нема, або вони  не дуже зручні.

Загалом ситуація плачевна, якщо чесно говорити. У магазинах встановили кнопки виклику персоналу, але вони здебільшого не працюють. Також не працюють ці кнопки і у відділеннях «Нової пошти».

Щодо навчання та роботи, то скажу, що не можу працювати учителем у школі, тому що в одних школах є зручний пандус, але нема вбиральні, в інших — навпаки. Ідеальних умов нема ніде. Тому працюю дистанційно у Ренійській гімназії № 1 системним адміністратором, обслуговую комп’ютерну техніку та шкільний сайт.

Працював і в музеї, але через відсутність там санвузла довелося звільнитися. Скористатися маршрутками теж не можу, тому що вони геть не пристосовані для людей з інвалідністю”, — описав нам своє бачення стану безбар’єрності В’ячеслав.

Також він зізнався, що не всі ренійці готові вважати людей з інвалідністю рівними собі, а бувають і моменти, коли він бачить відверту відразу з боку земляків.

“Громадськість ставиться до мене по-різному. Наприклад, у магазині хтось допоможе, притримає двері, а буває, що й проходять повз, не помічаючи. З аптеками теж проблеми. У місті є лише одна аптека, куди може зайти людина з особливими потребами, тому що там зручний пандус і широкі двері. Вона міститься на перетині вулиць Віорела Дулоглу та Вознесенської. В інших аптеках завузькі двері або з пандусами проблеми. І до сімейного лікаря не потрапиш, адже їхні кабінети розташовані на другому поверсі. Ліфт не працює, тому доводиться викликати лікаря додому, а це не завжди зручно і для мене, і для лікаря.

Але не варто казати, що зовсім все погано. Є дуже гарні люди. Якось стояв біля магазину і в мене з візочка упав пакет з продуктами, то підійшов чоловік і позбирав усе, заспокоїв, сказав, що в нього сестра була з такими ж обмеженнями. Але буває, що люди або не звертають уваги, або навіть зауваження роблять. Одного разу біля магазину чекав родичів, а мене спитали, чого стою, і порадили вдома сидіти. Не всі люди розуміють, що я теж хочу соціалізуватися, не можна замикатися у чотирьох стінах. Раніше люди були взагалі відсторонені від проблем осіб з інвалідністю, а з повномасштабним вторгненням ситуація змінилася, тому що повертаються поранені військовослужбовці, які теж потребують елементарних умов для повноцінного життя у місті. І суспільство починає це розуміти”.

Загалом ми бачимо, що Рені має схожі проблеми з будь-яким іншим містом Бессарабії, і не може виступати взірцем дотримання вимог безбар’єрності, навіть враховуючи те, що цього потребує ніхто інший, як сам голова громади. Проте не можуть не радувати кроки, які робляться в бік покращення ситуації. У міській раді вважають, що з цим може допомогти залучення бізнесу, активістів та міжнародних донорів, проте разом з цим невикористання цих методів пояснюється війною. Та, звісно, настання миру у нашій країні має повернути питання покращення рівня життя містян на рівень нагальних, адже наразі першочергова задача — підтримувати військо та дбати про безпеку громадян.