Бессарабська осінь крізь спиці велосипедних коліс: легка прогулянка до ренійського гаю з осадом важких вражень

Осінь змусила покинути всі справи і вирушити у велосипедну прогулянку до горіхового гаю, що за сім кілометрів від Рені. Не по горіхи — їх там давно зібрали, а по емоції, по відновлення життєвих ресурсів та відпочинок для душі. Вихідний день обіцяв багато вражень і позитивних емоцій. Дорога кликала вперед, а велосипед мчав до мети. Пропонуємо вам відвідати нове для багатьох місце разом з “Бессарабією INFORM”.

І раптом на узбіччі недалеко від хутора Кірган  — купа сміття. Сумно, що ми не вміємо бачити краси навколо себе, не цінуємо її, не бережемо. Звісно, ми не живемо в Швейцарії, де є Альпи, або в Туреччині з її туристичним раєм, та й до Канади нам далеко з її найвідомішими у світі національними парками. Та наша Бессарабія може подарувати не менше позитивних емоцій, незважаючи на відсутність Альп і Парфенона. І нам далеко до відомих туристичних місць не тому, що у нас нема моря чи гір, а тому, що сміття навчилися викидати, куди заманеться, не дбаємо з любов’ю про рідний край, в якому живемо.

До війни топовою темою багатьох зустрічей на різному рівні в контексті подальшого економічного розвитку нашої країни, зокрема, на рівні територіальних громад, були перспективи туризму. Зрозуміло, що зараз туристів стало набагато менше з безпекових міркувань, але хто нам заважає прибрати купи сміття, не палити комиш, адже розвиток туризму починається з кожного: треба просто любити свій край, облагороджувати його, дбати про збереження дикої природи.

Сміття зовсім не вписується в наші бессарабські краєвиди, а от отара овець або череда корів саме те, що треба! Тому настрій, зізнаюся, відразу покращився, коли побачили пастуха з корівками та собаками. Здавалося б, що дивного може бути у звичайній корові? Але в тому й справа, що зараз навіть не в кожному селі можна зустріти звичайну рогату худобу.

Саме у горіховому гаї ми зустрілися з великою чередою корів. Вони проявили дивну цікавість до наших залізних коней.

Вирішили погуляти, адже корови велосипеди не з’їдять. Улюблений гай зустрів нас голими гілками дерев, листя вже майже облетіло. Сонце зависло над верхівками велетнів, даруючи своє останнє тепло і радість усьому живому навколо.

Йдемо до нашого «улюбленця», біля якого можна відпочити, перекусити, помилуватися небом. Але, замість нього, побачили лише пеньок. Стало сумно, наче втратили назавжди найкращого друга. Гай за останні кілька років значно порідшав: люди таким чином вирішують проблеми з опаленням узимку. І їх можна зрозуміти, і ліс шкода, який може зникнути назавжди. Якщо так будемо ставитися до нашого довкілля, то колись діти й онуки не знатимуть смаку звичайних горіхів!

Перед тим, як вирушити додому, вирішили піднятися на пагорб, який розташувався неподалік вздовж гаю. Удалині побачили отару овець. На хвилину здалося, що повернулися на сто-двісті років назад, коли так само на нашій землі паслися вівці.

Дорога додому завжди здається коротшою і легшою. Та раптом уловили запах диму, побачили шматки чорного, обгорілого комишу. Хтось улаштував пожежу. Цей злодій не замислюється над тим, що зарості очерету — це теж екосистема,  де від вогню гине все живе.

Ми в Бессарабії дуже полюбляємо овечу бринзу. Обиватель може спитати: до чого тут пожежа. А до того, що в такий спосіб деякі несвідомі пастухи знищують суху рослинність, щоб краще та швидше росла нова трава для овець. Такою ціною потрапляє до нашого столу улюблена бринза. Разом з тим, винуваті не тільки пастухи, а й господарі отар, для яких бринза — тільки бізнес…

Отже, ми викликали вогнеборців, які, треба віддати їм належне, дуже швидко приїхали і ліквідували пожежу.

Ось і завершилася наша велосипедна прогулянка — радісна і сумна водночас…