“Людям з Донбасу житло не здаємо”: доповномасштабна втеча родини Гончарових в Аккерман з Луганська. Нове життя

На початку повномасштабного вторгнення росії в Україну у 2022 році суспільство було готове протягти руку допомоги тим, хто втікає від окупації та обстрілів. Людей приймали у будь-який час доби, пускали у власні домівки, облаштовували їм тимчасове житло у дитячих садочках, лікарнях та спортзалах, несли теплі речі, їжу, щиро співчували та підтримували. Але згадаємо, що було 10 років тому, коли росія вперше вдерлась за кордони країни? Тоді переважна більшість українців взагалі не відчувала війни. А тим, хто потрапив у перші хвилі втечі з окупації, переважно доводилося влаштовувати свою долю самостійно, ще й стикаючись з байдужістю, непорозумінням та навіть зневагою. На жаль, ці люди й досі не можуть повернутися додому. Він або досі знаходиться під контролем ворога, або ж його просто більше немає. В інтерв’ю з Вікторією Гончаровою, яка втекла в Аккерман від російського “миру” десять років тому, розповімо про емоції та нелегкий шлях української родини, котру росія однією з перших позбавила маленької батьківщини. А також – про силу, завзяття, жагу жити далі щасливе життя  і любов до міста, яке стало прихистком.

Знайомство. Вікторія Гончарова, 38 років. Народилася і виросла в місті Луганську. У 2014 через початок воєнних дій їй довелося прийняти найважче рішення у житті — з маленькою донечкою на руках покинути рідний край. Наразі живе у Білгороді-Дністровському та з чоловіком піклується вже про трьох дітей. Знайшла роботу за фахом та своє місце у громадській організації «Жінки Бессарабії», де, серед іншого, допомагає жінкам-переселенкам адаптуватися на новому місці, демонструючи на власному прикладі, що, попри всі негаразди, життя продовжується.

─ Розкажіть, будь ласка, коротко про себе.

─ Народилася та виросла на Слобожанщині. У рідному місті, Луганську, отримала вищу педагогічну освіту в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка. Вийшла заміж за коханого чоловіка Олександра та народила донечку Єлизавету. Працювала вихователем, потім вчителем-логопедом та дефектологом у дитячому садочку.

─ Як Ви прийняли для себе рішення покинути рідний край та шукати прихисток в іншому місці?

─ Навесні 2014-го у нашому житті все змінилося. Якщо не вдаватися у подробиці, змінилася “політична обстановка” в місті. Всі події, які відбувалися, взагалі не викликали позитивних емоцій, але життя продовжувалося, і не було розуміння, що це початок… війни. В понеділок вранці, 2 червня 2014 року, наша родина прокинулася від шуму – лунали постріли. Це був напад на прикордонний загін, який знаходився неподалік. Потім перші вибухи в центрі міста. Паніка. З роботи подзвонили – всі йдуть в незаплановану відпустку на невизначений термін. Стало страшно, перш за все, за дитину, і ми приймаємо рішення поїхати на деякий час з міста. Вирішили з’їздити до Одеси – у “відпустку” на море. До цього ніколи не були на Одещині.

Виїхати вдалося не з першого разу, адже черги на залізничному вокзалі були величезні, але, придбавши квитки на потяг, ми виїхали на “тиждень-два” на море з розумінням, що за цей час все точно вирішиться, все стане на “свої” місця, і ми повернемось додому. Дні… тижні… місяці… не закінчується… Майже немає зв’язку…

─ Коли ви зрозуміли, що “відпустка” переросла у постійну зміну місця мешкання?

─ Іноді зв’язок проривався. Зі слів рідних дізналися про обстріли, відсутність світла та води в місті… Повертатись не можна… Луганськ в окупації… Приходить розуміння, що це швидко не закінчиться, і треба шукати “постійне” житло на тривалий термін. Приймаємо рішення їхати до  Білгорода-Дністровського – місто невеличке, і ціни на житло більш-менш прийнятні. І саме грошове питання стоїть гостро, бо документів про освіту та з місця роботи немає, тож і роботи немає.

─ Вам важко було облаштуватися на новому місці? Як швидко вдалося знайти нове житло?

─ В серпні (2014-го ─ ред.) на електричці приїжджаємо до міста, купляємо місцеву газету “Торнадо” з об’явами та шукаємо житло. Чи були труднощі з пошуком житла? Були: “Людям з Донбасу не здаємо”, “Беженцев не берем”, “Гроші за два місяці +  за один як застава”, “З маленькою дитиною не здаємо” тощо. Але світ не без добрих людей, і ми знаходимо квартиру. Забігаючи трохи наперед, скажу, що саме люди, яких ми зустрічали, починаючи життя тут, стали головною причиною того, що ми і досі залишаємось частинкою саме цієї громади. Так починається наше нове життя в новому місті – Білгороді-Дністровському.

─ А яка ситуація була з роботою? Швидко вдалося працевлаштуватись? Як вас загалом прийняли на Білгород-Дністровщині?

─ Була “поїздка” додому з метою забрати документи, хоч якісь речі, та повернення до Одещини. Спочатку чоловік знайшов роботу, я одразу пішла в центр зайнятості з метою пошуку роботи, і оскільки вакансій вчителя-логопеда-дефектолога не було, мені запропонували роботу в службі у справах дітей РДА. Далі конкурс, робота та головне –  нові знайомства з людьми, які на даний час дуже важливі для мене. Потім я йду працювати в дитячий садок вихователем, де і працюю по теперішній час. За цей час наша родина розширюється: в нас народжуються ще донечка Софійка та син Гліб.

─ Як часто згадуєте рідний дім, чи буває сумно?

─ Ми адаптувались, звикли жити без рідних поруч, це місто стало для нас другим домом, але сказати, що в нас не буває ностальгії, – не буде правдою, іноді буває і сумно, і гірко, але є розуміння того, при яких обставинах можливе повернення додому, і на даний час це неможливо.

─ Ви зустріли повномасштабну війну 24 лютого 2022 року вже в Білгороді-Дністровському? Які емоції Ви відчували в той момент?

─ Так, ми були тут. Це був шок. Ніхто не очікував, що війна може розгорітися з такою силою. У перші дні було багато паніки і невизначеності, але з часом ми зрозуміли, що треба жити і працювати далі.

─ Чи виникало у Вас бажання виїхати за кордон?

─ Не було. На початку війни ми дійсно розглядали цю можливість, але тільки у випадку крайньої необхідності – якщо б окупація стала реальною загрозою, або почалися б сильні обстріли. Врешті-решт, ми вирішили залишитися тут.

─ Коли закінчиться війна, що перше зробите, з того, що не дозволяє ситуація зараз?

─ Коли закінчиться війна, хочеться зібратися всією нашою великою родиною за вечерею, дуже хочеться, щоби діти не втрачали свої родинні зв’язки, своє коріння, щоби знали та спілкувалися зі своїми бабусями, дядями та тітками, братиками… Це важливо.

─ Розумію, що говорити про це важко, але чи плануєте повертатися до рідного краю чи вже будете продовжувати будувати плани на майбутнє тут?

─ Щодо можливого повернення додому, чесно скажу – не знаю…. Поїдемо обов’язково, але в гості чи повернемося зовсім – це питання, на яке я не знаю відповіді.

─ Чи слідкуєте Ви за подіями на території, яку вам довелося залишити?

─ За новинами так званої «ЛНР» не слідкуємо, адже це дуже емоційно важко. Але ми дізнаємося про події від знайомих, які змушені були залишитися там, або через українські ЗМІ.

─ Чи змінилися ваші вподобання або хобі за цей час?

─ Ні, мої вподобання залишилися такими ж, як і раніше. Я завжди любила проводити час з родиною на свіжому повітрі. Це стало ще важливішим в умовах війни.

─ Як Ви проводите вільний час з дітьми?

─ Ми намагаємося якомога більше гуляти. Часто відвідуємо дитячі майданчики, ходимо в парк або на лиман. Це допомагає відволіктися від тривожних думок.

─ Що Вам найбільше подобається в Білгороді-Дністровському? Які місця Ви б виділили?

─ Місто нам подобається, але відчувається брак сучасних дитячих майданчиків. Найулюбленіші локації – це пляж біля Грецької церкви, перший причал та Аккерманська фортеця. Вони дарують відчуття спокою і краси природи.

─ Які зміни Ви б хотіли бачити в місті після війни?

─ Хотілося б, щоб з’явилося більше відремонтованих дитячих майданчиків і простору для активного відпочинку. Це важливо для дітей, особливо в такі непрості часи. Також хотілося б, щоб місто стало ще більш затишним і комфортним для життя.

─ Як Ви оцінюєте майбутнє для себе та своєї родини?

─ Поки що важко будувати прогнози, але я вірю, що все налагодиться. Ми будемо працювати над тим, щоб наше життя стало кращим, незалежно від обставин.

─ Що б ви порадили іншим внутрішньо переміщеним людям? З чого починати переселенцям, які переїхали в чуже місто та не знають, що робити?

─ Всім, кому довелося покинути свою домівку та починати життя заново, хочеться сказати, що головне, на мою думку, це рухатись, не сидіти на місці, “не закриватись у своїй мушлі”, шукати спілкування, шукати “своїх людей”. Коли поряд є люди, рідні за духом, то все можливо здолати та пережити. Віримо в нашу перемогу! Все буде Україна!