Ховав герб України від окупантів у тюрмах: спогади захисника Зміїного з відомим татуюванням Євгена Котляренко

На каналі “Кордон.юа” вийшов сюжет про захисника острова Зміїний, кілійця Євгена Котляренка, котрий провів у російському полоні довгих 15 місяців. Прикордонник у розмові з журналістами пригадував, як готувався востаннє у житті роздивитися українське небо, як доводилося змінити ходу у колоніях, аби не бути вчергове побитим за патріотичне татуювання, а також звідки він взяв сили, щоб  пережити тюремні тортури, передає “Бессарабія INFORM”. 

За словами військовослужбовця, події, які сталися на острові Зміїний, він пам’ятає похвилинно. Каже, що за тиждень до повномасштабного вторгнення на острові почалися постійні тренування. А вже 24 лютого захисники почули реальне “до бою!”. Пам’ятає, як упродовж дня лунали заклики росіян здатися у полон, і як у них урвало терпець після “побажання” від українського прикордонника “йти нах*й”.

“Шанси у нас були нульові. Нікуди діватися. В скелю ти не зариєшся фізично. Озброєння було реально тільки на тих, хто б підійшов до пірсу. Протистояння було нерівне”, – констатує вже відомі факти Євген.

Почалися сильні обстріли. Окупанти стирали всю інфраструктуру. Ніхто не знав, чим це може закінчитися.

“Ми з Палієнко Вячеславом (він нещодавно повернувся з реабілітації) бігли до бункера, почався обстріл. Залягли в землі, він каже: “Відпрацює – перебігаємо! А я йому: “Полежи, подивись на небо, можливо, во останній раз бачимо. Так, жартома… А він мені: “Біжим, бо не позбирають потім”, – ділиться Євген.

Попри сильне емоційне напруження, чоловік спокійно подзвонив дружині і сказав, щоб не хвилювалася. Хоча сам розумів, що може загинути будь-якої миті.

Поки суспільство плуталося у здогадах, росіяни підійшли до берега.

Команда захисників розуміла, якщо відкрити вогонь по них, ймовірно, й поклали б цю групу, але що далі? Сили були нерівними, і тоді б точно ніхто з оборонців острова не вижив.

“Обіцяли, що це формальність, не робіть дурниць, все буде нормально”, – пригадує Євген моменти захоплення у полон та далі перелічує: забрали засоби зв’язку, обшукали на наявність зброї, доставили у Севастополь, а далі – розділили і розселили по різних тюрмах з жахливими умовами.

У всіх катівнях, куди потрапляв Євген, він особливо відрізнявся від інших своїм татуюванням у вигляді Герба України на шиї ззаду. Каже, що наглядачів це неабияк “радувало”, але кожного разу ця “радість” закінчувалася фізичним болем.

“Перепадало. Тому всіма способами намагався його сховати. Привчився так ходити, щоб комір був до макушки, щоб шиї не було видно. Буває, бачили, як я йду і питали: “Тобі погано? В туалет хочеш? А чого так ходиш? Спина болить. А, зрозуміло”.

Триматися у таких умовах допомагало надбажання побачити свою сім’ю.

“Я себе цим підбадьорював, постійно думав про них”, – зізнається воїн.

Про обмін військовослужбовці запідозрили, коли раптом росіяни проявили до них “милосердя”. Євген згадує, як їхньою останньою точкою перед поверненням додому був Курськ. Там Євген опинився не вперше. Коли побачив “фірмову бруківку” під ногами, приготувався, що зараз будуть особливо сильно бити. Але ні, цього не сталося.

“І ми собі розуміли, якщо шкуру не портять, то можливо на обмін?”.

Повернувся додому Євген у свій День народження. Усміхається – такий подарунок йому зробила його держава. Після реабілітації повернувся до лав ДПСУ.

Майже через рік у нього з дружиною народилася ще одна донечка – третя дитина. Про полон старшій доньці розповіли одразу, а син не знає досі. Через довгу відсутність тата тоді, малий й досі боїться відпускати його на роботу: а раптом знову довго не повертатиметься?

За виявлену стійкість Указом президента України Євгенія нагороджено медаллю “За військову службу”.

Після перемоги Євген каже, що подякує усім, хто боровся. А для тих, хто зневірився, має єдину пораду:

“Якщо зараз опустити руки, прийдуть окупанти – прийдеться опускати голову, як я це робив 15 місяців”.

Нагадаємо, на рідну землю досі не повернулося ще шестеро захисників острова Зміїний. Це Євген Д’яков, Дмитро Буркан, Микола Будко, Віталій Гіренко, Володимир Гутнік і Микола Пчелінський.