Двічі втратити все: під час дронової атаки на Ізмаїл постраждала родина з Маріуполя

Остання дронова атака на Ізмаїл, внаслідок якої загинуло три людини, залишила без житла чималу кількість містян. Серед них Жукови – родина вимушених переселенців з окупованого Маріуполя, які приїхали у столицю Придунав’я, аби врятуватися від війни. Які випробування довелося пройти сім’ї у рідному місті, що чекало на родину дорогою до, здавалося б, безпечного Ізмаїла, та що відбулося в ніч проти 27 вересня з їхнім новим будинком, «Бессарабії INFORM» розповіли Тетяна та її син Єгор.

Як виявилося, з окупації на Ізмаїльщину сім’я потрапила невипадково. Тетяна народилася та проживала у селі Нова Некрасівка, аж доки вже у дорослі роки не наважилася поїхати за кордон на заробітки. Там познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Ігорем, уродженцем Маріуполя, та невдовзі народила йому первістка – Микиту. Коли у 2008 році синові виповнилося три роки, Тетяна та Ігор переїхали жити на малу батьківщину чоловіка. Вже там  у пари народився другий син – Єгор.

У Маріуполі декілька років родина жила майже безтурботним життям. Тетяна знаходилася вдома, бо доглядала хвору дитину (старший син народився з аутизмом), а чоловік працював на приватному підприємстві. В січні 2021 року голова сім’ї, на жаль, несподівано помер через сердцевий напад.

«Це було шоком для нас, адже Ігор ніколи не хворів, не скаржився на серце. А я в цей момент не працювала. Після смерті чоловіка я залишилася з двома дітьми зовсім одна без грошей, бо пенсія по інвалідності на той момент складала всього 2,5 тисячі гривень. Я вимушена була йти шукати роботу. Старшого Микиту довелося залишити одного вдома. Добре, що він може сам собі розігріти їжу, яку я готую. Єгор ходив до школи та на тренування з баскетболу. Я працювала у пекарні, підробляла прибиральницею з четвертої до восьмої ранку», – згадує Тетяна.

За словами Єгора, в Маріуполі він вчився в школі № 32 та з 2018 року професійно займався баскетболом у складі всеукраїнської юнацької баскетбольної ліги. Його команда «Маріуполь» займала призові місця на змаганнях по всій Україні. У хлопчини було прекрасне життя – не було ворогів, навколо його оточували лише друзі.

«До 2022 року ми чули постріли десь по окраїнах міста в районі Широкого та Новоазовська. Маріуполь з такою швидкістю розвивався, що ставав просто європейським містом, де хотілося жити», – каже Єгор.

Жахливе 24 лютого 2022 року та 32 дні у холодному підвалі

Ранок 24 лютого 2022 року для Тетяни та її синів був просто жахом, бо вони нічого не розуміли. Жінка була вдома, коли їй зателефонували та просто прокричали у слухавку, що росіяни бомблять Україну. Вона чимдуж побігла на роботу, аби попередити, що на зміни більше не вийде, адже в неї вдома діти залишилися одні.

З перших днів бомбардувань родина ховалася від постійних прильотів у підвалі свого будинку. Аби зігрітися, доводилося натягувати на себе весь теплий одяг одразу.

«Ми у Маріуполі жили на Черемушках Приморського району. Наш район зазнав жахливих обстрілів останнім, бо інтенсивно бомбили саме центр міста. Але нам теж було страшно, адже всього за декілька кілометрів від нашого району знаходився аеропорт», – згадує наша співрозмовниця.

Вже за кілька днів місто опинилося у повній блокаді: зникли мобільний зв’язок, світло, газ та вода. Тетяна згадує, як її сусідам доводилося мародерити по магазинах, аби задля виживання знайти їжу.

«Добре, що вдома були якісь запаси. Я нікуди не ходила, не шукала їжу, не крала. Ми виходили тільки за калитку, коли було більш-менш тихо, спілкувалися з сусідами, з хлопцями допомагали їм, адже треба було розводити багаття та готувати їжу», – розповідає Тетяна.

За словами  пані Тетяни, вулиці міста бомбардували цілодобово, але, на щастя, будинок родини нещастя оминало. З кожним днем вона з дітьми виходила на подвір’я все рідше та лише, аби швидко приготувати поїсти та трохи подихати свіжим повітрям, адже ворожа авіація просто не давала спокою, скидаючи на місто смертоносні бомби.

«Ми їли тільки картоплю. Але ділилися із сусідами всім – двома сірниками, сантиметром свічки, 100 грамами крупи. Ми варили борщ на три родини. В підвалі ми прожили так тридцять два дні», – підкреслює Єгор.

Чотири страшних дні дороги до Ізмаїльщини

Вже у кінці березня родина вирішила терміново від’їжджати з пекельного Маріуполя, адже відчували, що сильні бойові дії стають все ближчими до їхнього будинку. Та й закінчувалися запаси.

«У мого сусіда була машина з бензином, якого мало вистачити десь на 30 кілометрів. Головне було – виїхати з самого Маріуполя, а там вже розраховували на долю. Ми поняття не мали, що відбувалося навкруги, оскільки не було зв’язку. Дивом з Польщі додзвонився ще один наш сусід. Він сказав, що у його гаражі стоїть заправлена бензином машина. Тільки була поставлена умова – вивезти його матір. Так усі разом і поїхали: сусіди з двома дітьми, ми з синами та дві літні жінки», – згадує Тетяна.

Єгор додав, що, коли їхали містом, довелося бачити чимало трупів цивільних, кинуті розбомблені машини та зруйновані будинки. Від колишнього квітучого Маріуполя не залишилось нічого.

Варто додати, що лише через добу після виїзду родини росіяни почали стирати район з лиця землі. Але їхній будинок, на щастя, вцілів, хоча під час чергового обстрілу снаряд впав у город. Наразі там проживає знайома жінка, яка втратила в Маріуполі власну оселю.

Перші сто кілометрів до вже окупованого Бердянська родина Жукових разом із сусідами їхала шістнадцять годин. На шляху було чимало російських блокпостів, на кожному з яких рашисти проводили обшук, та були великі черги автомобілів.

«У нас перевіряли сумки та рюкзаки. А чоловіка, що віз нас, роздягали повністю, бо шукали татуювання.
За одним із блокпостів на дорозі лежали міни в шаховому порядку. Ми ледь не наїхали на них. А в іншому – не дозволяли виходити з машини. Якщо хтось вибирався з авто втомлений через багатогодинні черги, то російські військові стріляли у повітря», – каже Єгор.

В окупованому Бердянську родині Жукових довелося ночувати на полу в кінотеатрі. Їх нагодували лише бутербродами. І ось через три десятки блокпостів Тетяні та її синам вдалося дістатися до Запоріжжя. Тетяна була дуже здивована, як українські волонтери зустріли їх. Годували прекрасно: три страви на вибір! Розмістили ночувати сім’ю в теплому дитячому садочку. Згодом безкоштовно допомогли доїхати до Одеси, знайшовши автобус.

Родина приїхала до обласного центру 30 березня о десятій годині вечора, під час комендантської години. Тетяну з синами зустріли поліція та волонтери. Теж розмістили переночувати, нагодували, дали із собою теплий одяг у якості гуманітарної допомоги.

«Нас волонтери годували прекрасно. Але ми не могли їсти, бо в Маріуполі їли дозовано, оскільки розтягували продукти харчування. Дві варених картоплини з ранку, ту ж саму кількість підсмажували ввечері…», – поділилася спогадами жінка.

Нове життя в Придунав’ї

Наша співрозмовниця підкреслила, що одеські волонтери ще декілька днів дзвонили, цікавилися, як себе почувають діти, та чи потрібно щось. Але тільки на Ізмаїльщині родина Жукових нарешті усвідомила, де перебувала понад місяць. Бо в Маріуполі вони жили у вакуумі, у постійному шоковому стані.

«Коли йдуть воєнні дії, дев’яносто відсотків страждань складають наслідки, а не те, що відбувалося в той момент», – розмірковує Єгор.

Після блокади в Маріуполі у всієї родини розпочалася страшенна депресія. Психологи призначили Жуковим антидепресанти, які вони припинили пити лише нещодавно.

Сім’я почала прилаштовуватися до нового життя у селі. Єгор закінчив восьмий та дев’ятий класи в школі Нової Некрасівки. Цього року хлопець продовжив навчання в Ізмаїльському агротехнічному фаховому коледжі, де отримує спеціальність електрика. Мама гордиться, що після отримання диплому Єгор буде відновлювати енергосистему України.  Із мрією стати професійним баскетболістом довелося попрощатися, адже, на думку хлопця, в Ізмаїлі не той рівень занять з баскетболу, як в Маріуполі.

У липні минулого року родина придбала двокімнатну квартиру в Ізмаїлі по вулиці Топольній. Тетяна намагалася підробляти де тільки можна. Життя потроху налагоджувалося…

Клята смертоносна зброя росіян вдруге розбила життя

Єгор розповів, що майже всі атаки на Ізмаїл родина пересиджувала у квартирі. Була впевненість, що все буде добре. Хлопець себе завжди заспокоював тим, що родина стільки вже пережила через війну. Просто не має права доля допустити знову щось погане!

І в ніч на 27 вересня Єгор під час повітряної тривоги залишився з мамою Тетяною, старшим братом Микитою в квартирі, сподіваючись, що чергова дронова атака їх омине.

«Ми з братом сиділи у ванній кімнаті. Мама знаходилася в коридорі. Тоді чули ми тільки «прильоти» – не сильно страшно було.

Коли в цей раз дрони запустили з усіх боків, ми з другої години ночі чули біля дев’яти вибухів з періодичністю десь в п’ять секунд. Приблизно о пів на четверту вибухи почастішали. Я сидів просто на краю унітаза, бо не міг вже стояти. Дивився в телефоні інформацію про безпілотники.

Тут такий потужний вибух, від якого зникло світло. Відкриваємо з братом двері з ванної кімнати – і тут раптово падає лампа та розбивається вщент. Все розбите навкруги, здійнявся пил, запах горілого…

Ми босоніж вдягнулися, я взяв телефон. Це єдине, що я зміг винести. Мама винесла документи, свою сумку. У нас заблокувало двері. Де мама знайшла сили, щоб їх відкрити? Тільки ми вибігли з квартири, як за нами впав металевий щит в під’їзді», – ділиться споминами хлопчина.

Майже за хвилину масштабна пожежа перекинулася на другий поверх будинку, де повністю вигоріла двокімнатна квартира родини з усім майном та паспортом Єгора.

Але хлопчина не так переживає за свої речі, вигорілий комп’ютер, скільки за свого улюбленця.

«У нас був кіт Марік ( повне прізвисько – Маріуполь), котрого ми взяли у волонтерів. В ту ніч у нас не було часу його рятувати, бо він забився десь в куточку. Ми сподіваємося, що кіт знайдеться, бо він наш улюбленець», – має надію хлопець.

Наразі родина Жукових знову повернулася до Нової Некрасівки. Там знайомі їм віддали будинок, де вони можуть проживати, скільки буде необхідно. Місцеві стараються допомогти Тетяні та її дітям, адже сім’я вже вдруге втратила все через війну.

Єгор в розмові зізнається, що через всі складнощі та перепони втратив усі свої мрії, живе сьогоднішнім днем та пов’язує своє майбутнє з Ізмаїльщиною.

«Перші декілька місяців, як ми приїхали, я дуже хотів повернутися до Маріуполя. А зараз це бажання зникло. Навіть якщо місто звільнять, мені туди психологічно буде важко їхати. Маріуполь був великим містом з потужним заводом в Європі, портами, морем. Ізмаїл не таке велике місто, але для мене воно вже стало рідним», – підкреслює хлопець.

Але одна мрія Єгора все ж таки «здійснилася». Він хотів, аби в Маріуполі сталася така подія, щоб про нього дізналися в усьому світі. Але, на жаль, світ заговорив про місто, коли його стерли з лиця землі.

Всіх, хто має змогу підтримати родину в їхньому горі, може перерахувати допомогу на картку 5355 2800 1436 9159 (ПУМБ), Тетяна Анатоліївна Жукова.