Історія, що змінює свідомість: 22-річний захисник Маріуполя – про крок від смерті, пекельний полон та переоцінку життя

У 22 роки встигнути та усвідомити те, що й не снилося більшості літнім людям. Майже загинути. Бачити, як помирають близькі. Потрапити у полон та витримати там справжнє пекло. Мати розраду у татуюванні, яке зробила кохана дівчина, але забути, як вона виглядає. Переусвідомити усі цінності та повернутися, адже життя прекрасне. Не скаржитися та навіть бути дещо вдячним досвіду, який довелося пережити. “Бессарабія INFORM” розповідає історію Віталія Капусти – військовослужбовця 23 загону морської охорони, що наразі дислокується у Бессарабії. Без купюр і правок, адже кожна думка, яку він висловив нам під час відвертої розмови, вартує того, аби її прочитали. Повірте, це інтерв’ю змінить вашу свідомість або бодай залишить відбиток на сприйнятті цього світу.

Знайомство

Віталій Капуста народився у Маріуполі у сім’ї військових. Представники попередніх поколінь зі сторін обох батьків також присвятили життя захисту Батьківщини. Починаючи з 8 років, хлопчик регулярно їздив з батьком на полігон, що і вплинуло на подальший вибір професії. У 2014 році з початком АТО голова родини вивіз сім’ю до Харкова, а сам відправився боронити рідну землю від ворожої навали. Рішення батька стати на захист України стало приводом для гордості юного Віталія і заразом прикладом для слідування. Спочатку юнак навчався на організатора міжнародних перевезень, але пізніше підписав контракт з Морською охороною Держприкордонслужби у Маріуполі, де у лютому 2022-го зустрів повномасштабне вторгнення. Під час ведення бойових дій на початку квітня воїн отримав наскрізне кульове поранення шиї. Після надання першої допомоги побратими перевезли його на надувному човні до комбінату “Азовсталь”, звідки у травні він отримав наказ вийти… Рідну землю Віталій побачив лише 8 лютого 2024-го. Після повернення з полону одружився з коханою дівчиною та згодом продовжив службу у рідному підрозділі.

Всі згадки з мирного життя до повномасштабного вторгнення неяскраві. Життя «до» майже все забулося.

– Віталію, Ви пам’ятаєте перший наряд після підписання контракту?

–  Наряд – ні, походи в море пам’ятаю. Насправді всі згадки з мирного життя до повномасштабного вторгнення неяскраві. Життя «до» майже все забулося. Я дуже добре пам’ятаю кожен день війни, полону. Все, що було «до», настільки безбарвне, що і думати про це не виходить.

– Як Ви отримали поранення?

 – Це було на початку квітня 2022 року. Наша позиція тоді потрапила у напівоточення. Сам Маріуполь на той час вже давно був в оточенні. Бої тоді тривали майже цілодобово і без перестанку. Близько п’ятої вечора почався черговий бій. Я ще сперечався з товаришем за позицію для ведення вогню, тобто хто і звідки стрілятиме. Оскільки у мене був кулемет, а у нього звичайний автомат, я обрав собі позицію більш вигідну для ураження ворога. Ми розділилися, і він пішов до сусіднього вікна. І практично одразу ж залетіла куля, яка поцілила у мене. Мій напарник допоміг мені, та за декілька хвилин сам став ціллю російського снайпера. Йому в обличчя потрапив уламок, який опинився між переніссям та оком. На щастя, це ніяк не вплинуло на якість його зору.

Медики для мене – справжні герої. Ходити і стріляти з автомата простіше, аніж зберегти тверезість мислення.

–  Хто надавав Вам допомогу?

–  Куля зайшла спереду шиї, а вийшла біля хребта. Підозрюю, що це міг бути експансивний патрон, адже у шиї залишилися маленькі уламки, які “піднялися” до щелепи. Мені пощастило, ймовірніше за все, швидкість польоту кулі була досить великою, тож її “виліт” припік мені рану, і патрон не зачепив аорту, адже масової крововтрати не було. Я вдячний одному з найважливіших людей у моєму житті “Космосу” – це медик батальйону “Азов”, мій близький товариш, з яким ми познайомилися під час ведення бойових дій. Саме він робив все, аби мені допомогти: первинну операцію, видалення обгорілої шкіри, щоб не почався абсцес. Коли ми вже були на Азовсталі, він намагався під час обстрілів знайти спеціальні препарати для швидкого загоєння моєї рани. На жаль, він загинув під час теракту на “Оленівці”…. Медики для мене – справжні герої. Ходити і стріляти з автомата простіше, аніж зберегти тверезість мислення, коли необхідно рятувати поранених, тим більше коли це твої друзі.

Я не можу сказати, що це героїзм. Це наш український, козацький дух.

–  Чи вірите Ви у дива? Як Ви можете описати те, що Вам вдалося вижити після отримання надважкого поранення?

– Я не вірю у дива. А все, що сталося, – це збіг обставин. Якщо б у кімнаті, де ми знаходилися, не було решітки, у яку рикошетом влетіла куля, що влучила мені у шию, я був би мертвим. Якщо б перед моїм побратимом не було б решітки, то куля б цілою потрапила йому в око, і він би загинув.

– У Вас раціональне мислення, Ви маєте на все пояснення?

 –  Так, звичайно. Те, що не можна пояснити зараз, невдовзі отримає пояснення (посміхається – ред.).

 – Що з вами відбувалося після поранення?

 – Про людей, які допомагали мені дістатися на “Азовсталь”, пишуть книжки. Хтось на катері під обстрілами доправляв мене на завод, інші під тими ж обстрілами евакуйовували на автівці. Всі ці люди, які там залишилися, розуміли, заради чого вони там. І всі вони об’єдналися. Моя “реабілітація” на “Азовсталі” тривала менше тижня. А потім я почав виконувати бойові завдання. Там це робили всі, крім тих, кому пощастило бути евакуйованим на гелікоптері. Не я один це робив, маючи важке поранення: руки у мене працювали, ноги – також. Ну, шия трохи боліла, але це не заважало. Я не можу зараз сказати, що тоді мною рухало. Основною мотивацією тоді була втрата друзів. Всі, хто перебував на “Азовсталі”, працювали на максимумі своїх можливостей. Я не можу сказати, що це героїзм. Це наш український, козацький дух.

Людям, які чекають близьких, потрібна допомога.

 – Після виходу з Азовсталі Ви потрапили у полон. Багато ваших побратимів і досі залишаються в російських колоніях. Як звичайним українцям допомогти їм зараз?

– Багато хто вважає, що мітинги, на які збираються українці, ніяк не допоможуть. Насамперед такі акції необхідні і рідним полонених, які мають бачити, що їх підтримують, що доля їхніх близьких, які знаходяться у ворога, небайдужа тим, хто живе на українській землі. Особливо це стосується захисників Маріуполя. Адже воїни, які виходили з “Азовсталі”, зробили це після прямого наказу Верховного Головнокомандувача. І здавалися вони не у полон, тоді мова йшла про фільтрацію.

–  Що Ви порадите рідним військовополонених, які продовжують боротися за близьких?

–  Не здаватися та вірити у свої сили. Багато хлопців, які повернулися з полону, зв’язуються з рідними тих, хто і досі в російських катівнях, і намагаються всіляко підтримувати їх. Людям, які чекають близьких, потрібна допомога. Єдине, що їм залишається, це триматися, чекати та вірити.

– Чи була у полоні якась мінімальна можливість зв’язатися з рідними?

– Не було такого, щоб нам давали подзвонити.

Кохана людина пізнається з часом

– До повномасштабного вторгнення Ви почали зустрічатися із майбутньою дружиною. Скільки Ви були разом до великої війни, та що робила ваша кохана для вашого повернення, поки Ви були у полоні?

– Ми зустрічалися трохи більше як рік, напевно. Коли з’явилася можливість, вона з рідними виїхала з окупованого Маріуполя за кордон. Там постійно брала участь у мітингах, присвячених визволенню оборонців Маріуполя. Ще за часів оборони міста вони з матір’ю давали інтерв’ю іноземним виданням, які висвітлювали події у Маріуполі. Вона брала участь в акціях «Free Azovstal defenders», підтримувала тих, хто вже звільнився з полону.

–  Розкажіть, як ви познайомилися з майбутньою дружиною?

–  У мене завжди був потяг до мистецтва. Я малював, потім почав захоплюватися татуюваннями. Робив їх собі сам. І нас з дружиною у Маріуполі познайомили спільні знайомі тату-майстри. Згодом ми стали спілкуватися більше, і виявилося, що окрім татуювань, у нас багато тем для розмов, наприклад, психологія, книги. І закрутилося.

–  Що у ній запам’яталося Вам одразу?

– Нестандартність мислення. Нетипові для молодої дівчини пріоритети: конкретні життєві цілі на майбутнє, бажання розвиватися не тільки фізично, а й інтелектуально, у першу чергу інтелектуально. А також прагнення відкрити свою справу. Мене надихають більш вмотивовані особистості.

– Ви одразу зрозуміли, що хотіли б пов’язати з нею своє життя?

–  Не знаю. Не думав про це. У будь-якому випадку кохана людина пізнається з часом. Коли разом проходиш випробування, то усвідомлюєш багато.

Насправді після виходу з полону проблем “з головою” з’являється ще більше, ніж було під час знаходження там.

– Коли Ви прийняли остаточне рішення, що хочете пов’язати з коханою своє життя?

–  Це рішення я прийняв ще у полоні. Я усвідомлював, що чекати так довго – важко. Коли я повернувся з полону, побачив, скільки всього вона робила для мого повернення додому. Крім того, зараз вона разом зі мною проходить нові складнощі, адже пережите в неволі відобразилося на психічному стані. І жінці необхідно бути достатньо сильною, аби допомогти подолати труднощі. Насправді після виходу з полону проблем “з головою” з’являється ще більше, ніж було під час знаходження там.

–  Якими були Ваші перші емоції, коли Ви побачили кохану після повернення додому?

–  Я зрадів, але насправді я забув, як вона виглядає.

 –  А малювати її портрети у полоні не намагалися?

 – Намагався, але це зовсім інше.

 –  Що у полоні нагадувало про кохану? Можливо, татуювання, які вона робила?

–  Так, більшість тату, які я маю, зроблені нею. Найперше тату, яке вона намалювала мені, це – Вселенський оберіг воїна. І у полоні саме це тату було найзначущим для мене – через те, хто його зробив, і що воно означає.

Після полону я зробив тату у вигляді труни з косою – це нагадування про те, що смерть завжди поруч, і треба жити повноцінним життям

 –  Як Ви приймаєте рішення щодо появи того або іншого татуювання?

 – Як правило, вони відображають пережитий досвід або цілі та прагнення, яких хочеться досягнути у майбутньому. Воно може виглядати якось смішно зі сторони: якийсь телевізор чи якір. Я не з тих, хто знайшов в інтернеті якесь тату з сакральним змістом. Для мене – це чергове нагадування про якісь дії у минулому, про пережите.

 – Які татуювання з’явилися у Вас після повернення з полону? І чому?

 – Наприклад, я зробив малюнок у вигляді труни з косою – це нагадування про те, що смерть завжди поруч, і треба жити повноцінним життям. Жити так, як ти цього хочеш. Кожен з нас може померти будь-якої хвилини. Усвідомлення того, наскільки прекрасним було моє життя, допомагало у Маріуполі не впасти духом. Я був готовий померти. Я вважаю, що це прекрасна думка, яка допомагає розвиватися: перед смертю думати про те, що хорошого ти зробив за життя. Всі роблять помилки, але жалкують лише слабкі. Треба прагнути кращого.

 – Чи відбулася у Вас переоцінка цінностей після полону?

– Я зрозумів, що щастя у дрібницях. Багато хто з хлопців, котрі повернулися з полону, про це говорять. Наприклад, коли ми вийшли з Азовсталі, і я, перебуваючи у полоні, побачив сонце, на яке не було можливості поглянути навіть під час ведення бойових дій, адже задачі були зовсім інші. Коли життя рутинне, звикаєш до всього. Усвідомлення щастя зникає. Я намагаюся себе часто повернути до того, чого не було тоді, у полоні та охопленому вогнем Маріуполі, і тому, що я маю зараз.

– Що для Вас щастя зараз?

– Життя. Жити класно.

– Жити класно – це як?

– Класно – це значить не бути мертвим. Ні для кого не секрет, що у полоні є якийсь відсоток смертей. І якщо під час ведення бойових дій твоя смерть у якійсь мірі залежить і від тебе, то в руках у ворога тебе будь-якої хвилини можуть вбити. Так, росіяни не вбивають щодня полонених, але думка про це не покидає підсвідомість. Там вони можуть зробити з тобою все, що захочуть, і написати про твою смерть все, що їм заманеться. Тому усвідомлення того, що ти живий, – прекрасно.

 –  Як проводите дозвілля зараз?

 – Нещодавно ми з дружиною були у горах – разом підкорили Говерлу. Дружині було важкувато, але вона витримала заради мене. Мені було трошки легше, адже я займаюся спортом. Там дивовижно, я ніколи таких краєвидів не бачив. Саме там я відчув відверте почуття щастя. Всім рекомендую там побувати. Підйом дуже важкий, так. Чим важчий шлях, тим приємніша потім насолода від пройденого. Якщо б туди нас везла автівка, це було б зовсім по-іншому. А так довелося протягом п’яти годин підійматися самотужки. Для мене це додатковий стимул – усвідомлення того, що твої зусилля дають результат.

–Яке місце у вашому житті займає спорт?

– З 12 років я займався акробатикою та екстремальними видами спорту: паркуром, фріраном…. Крім того, з п’яти років я захоплювався рукопашним боєм. Вже під час служби, до повномасштабного вторгнення, я займався різними видами єдиноборств. Однією з вимог до військовослужбовця є гарна фізична форма, адже для виконання завдань треба мати гарну підготовку. Під час ведення бойових дій це дійсно допомагало, тому що спорядження було близько 20-30 кілограмів. Для мене спортсмен – це людина, яка може захистити себе та свою сім’ю.

 – Зараз як Ви підтримуєте себе у формі?

– Я захоплююся стрітліфтінгом, займаюсь на брусах, на турніках. Намагаюся повернутися у свою попередню форму (до полону Віталій важив 80 кг).

Мінімальні успіхи у спорті дають психологічну підтримку. По-перше – це дисциплінує, тому деяким зі спортсменів, які стають на захист країни, легше, адже вони більш витривалі. Найменші досягнення допомагають самоствердитися. А після полону – це вкрай необхідно, тому що самооцінка падає. Взяття нової спортивної висоти допомагає усвідомити, що досягти можна всього. Крім того, сприяє психологічному розвантаженню: на годину поринаєш у медитацію в залі. Під час тренування я позбавляюся стресу.

–  Для Вас спорт – це медитація?

–  Так. Я ні про що інше не думаю під час занять спортом. Спорт і полігон – те, що розслабляє.

Я не можу планувати щось, у всіх нас до 24 лютого 2022 року були якісь наміри…

 –  Що зараз може викликати у Вас посмішку?

 – Будь-що. Як мені пояснювали фахівці, після повернення з полону змінився хімічний склад мозку, тому іноді трапляються випадки апатії. Цей стан можна поліпшити лише за допомогою препаратів. Через те, що довелось протягом двох років стримувати свої емоції, після повернення додому психіка стала більш розслабленою. Мене може розчулити пісня, наприклад. Бувають моменти підвищення настрою і навпаки, тому, я вважаю, що такі служби, як патронатна, яка надає всебічну підтримку та допомогу бійцям, вкрай важливі.

–  Про що Ви мрієте?

–Звичайно, про закінчення війни. Але я наразі не уявляю цього. У першу чергу я мрію, щоб всі наші Герої повернулися додому з полону. День, коли всі захисники будуть на українській землі, буде для мене святом. Я не можу планувати щось, у всіх нас до 24 лютого 2022 року були якісь наміри… Наразі я отримую задоволення кожної секунди. Я малюю, читаю книги, вивчаю іноземну мову і тренуюсь. Живу тут і зараз.