“Хай говорять, нам потрібно працювати”: керівник відомої будівельної фірми «Роднік» розповів правду про отримання більшості міських замовлень в Ізмаїлі

Мало хто знає, що більшість видатних будівель Ізмаїлу, які зводились за останні 20 років, є творінням однієї з найбільш відомих та фундаментальних будівельних  фірм міста, а саме “Роднік”. Вона була створена ще у минулому столітті. Жодного разу не припиняючи своєї діяльності, фірма вистояла попри усі соціальні шторми, які відбувались в Україні й світі за останні два десятки років. Її керівник – будівельник з колосальним досвідом та сталевим характером, якому конкуренти та “доброзичливі” люди приписують привілегійоване становище, аргументуючи тим, що “Роднік” виграє майже усі великі тендери по місту. Чи насправді це є правдою, та як це – не просто спостерігати за змінами в місті, а безпосередньо прикладати до цього руку, читачам «Бессарабії INFORM» сьогодні розповість Ігор Вікторович Дехтярьов, керівник будівничої фірми «Роднік».

Промислова частина міста, невеликий офіс та мінімалізм у робочому кабінеті – перше, на що звертаєш увагу при зустрічі. А друге, що одразу впадає в очі, – це відкритість співрозмовника, котрий з впевненістю відповідає на запитання.

Ігор Вікторович Дехтярьов – корінний житель міста, який після школи спочатку вступив до будівельного технікуму у Молдові, а після його закінчення продовжив отримувати нові знання у Полтавському інженерно-будівельному інституті, де здобув професію інженера-будівельника. Вибір майбутньої професії був нескладним, адже Ігор Вікторович насправді походить з династії будівельників.

“Мій дідусь та батько працювали будівельниками, зокрема – у ремонтній групі порту. Батько керував комплексною бригадою, а дідусь був штукатуром-муляром“, – розповів наш співрозмовник.

Загальний стаж роботи чоловіка на сьогоднішній день чималий – понад 40 років, а якщо бути точними – 42 роки. Свою кар’єру молодий будівельник почав у 1984 році – він тоді влаштувався на роботу до ПМК-70 (для тих, хто не знає, ПМК – це пересувна механізована колона).

“Працював спочатку майстром, а потім начальником дільниці. Ми займалися спецроботами, зокрема копали котловани, прокладали магістральні мережі, водопроводи, каналізацію, займались благоустроєм об’єктів та ремонтом доріг, тротуарів. Діяльність ПМК-70 завершилася у 1998 році. І тоді перед працівниками постало питання: відкривати окреме підприємство чи філію? В результаті вирішили попрацювати з ТОВ “Сервіс-моторс”, а його власником та керівником був Володимир Олександрович Селезньов. Потім була відкрита філія цієї компанії. А через рік, у квітні 1999 року, на базі філії ми вже створили приватне підприємство “Роднік”, співробітниками якого стала більшість працівників колишнього ПМК-70“, – розповів історію створення самого підприємства Дехтярьов.

На запитання журналіста про саму незвичну назву для будівельної компанії, чоловік відповів, що насправді назва була продумана, не спонтанна.

“Філія, з якої ми починали, мала назву «філія ТОВ “Сервіс-моторс” – “Сервіс-моторс-будівельник”. І коли я вимовляв цю назву, не кожен міг зрозуміти навіть четвертої спроби. Тому я вирішив, що нова назва має бути лаконічною і зрозумілою – так з’явився “Роднік”. Щоправда, перші роки перевіряльники приїжджали до нас із уявленням, що це не будівельне підприємство, а якась ліва структура. Вони були впевнені, що будівельне підприємство так назвати не можна. Але, як бачите, таке може бути“, – з посмішкою пояснює наш співрозмовник.

Основа будь-якого підприємства – це колектив в першу чергу. На момент утворення фірми, як вже було зазначено вище, більша частина людей перейшла з філії ТОВ “Сервіс-моторс” – “Сервіс-моторс-будівельник”. І фактично, це були люди вже у зрілому віці та досвідчені. Минула чверть століття, тож зрозуміло, що на сьогоднішній день багатьох з них, на жаль, вже немає серед живих. Дехто знаходиться на заслуженому відпочинку. Тому на сьогодні колектив підприємства змінився, середній вік його працівників становить близько 40 років. Однак працюють також й молоді спеціалісти, яким по 21-22 роки.

“До повномасштабної війни у ​​нас офіційно працювало близько 40 осіб, сьогодні їх 28. Крім цього, є працівники, з якими у нас укладено трудові угоди. Це та «кістка», як кажуть у народі, яку завжди можна наростити. Хоча зараз це робити набагато важче, адже йде повномасштабна війна. Наша фірма не залишилась осторонь – троє наших працівників воюють сьогодні на передовій. Є, на жаль, вже і загиблий: це наш водій навантажувача Володимир Степанович Чернов, він із Нової Некрасівки. З першого дня пішов добровольцем, але загинув під Бахмутом…”, – з сумом відзначив Ігор Вікторович.

Розпитуючи про підприємство, не можна було не спитати й про заробітну плату, особливо в умовах сьогодення. Відповідь, яка була отримана, насправді дещо здивувала, адже не в кожній компанії таке практикують.

“На сьогодні рівень зарплати у всіх будівельників у місті приблизно однаковий. Щодо нашого підприємства, то чесно скажу – бувають затримки виплат на тиждень або два. Але я намагаюся щоп’ятниці виплачувати певну суму коштів своїм робітникам, бо людям потрібно годувати свої сім’ї. Минулого і цього року не було такої п’ятниці, щоб працівники взагалі нічого не отримали. Щодо затримок по виплатам, то причина їх виникнення полягає в наступному: по об’єктах, які відносяться до першої черги з платежів, проплати, зазвичай, проходять досить швидко. А ось ті, що належать до другої черги, затримують. Так, за станцію швидкої допомоги, яку ми закінчили, вже третій місяць не можемо отримати гроші. За ПЛР-лабораторію також ще не отримали. Такі об’єкти тягнуть назад та заважають нормально працювати. І ось це і є причина затримок, які інколи бувають“, – пояснив Ігор Вікторович.

Читачам варто знати, що унікальність цієї будівельної фірми полягає ще у тому, що на сьогодні «Роднік» вже можна вважати родинним бізнесом – у фірмі працюють дружина та два сини Ігоря Вікторовича.

“Моя дружина Міла працює ще з першого складу колектива фірми. Вона головний бухгалтер. Згодом разом з нами почали працювати й сини. Молодший Денис свого часу закінчив Одеський інженерно-будівельний університет, зараз працює головним інженером підприємства. Олег навчався в Одеському політехнічному університеті, за фахом – механік. Він працює заступником з виробництва. Скажу, що насправді їх рішення працювати у цій фірмі було самостійним. Так, вони підходили та радились, куди саме їм вступати на навчання, де вчитись. Але я тоді кожному сказав: “Хлопці, нічого я вам не радитиму. Як вважаєте за потрібне, так і чиніть». Тож це їх особистий вибір“, – підкреслив пан Ігор.

На запитання, чи важко взагалі працювати з родичами, Ігор Вікторович з посмішкою відповів, що краще це дізнатись у них самих.

“Я думаю, що насправді це їм тяжко зі мною. Бо в моїй роботі немає такого – це син чи дружина. Але, разом з тим, щосуботи ми збираємося усією сім’єю за одним столом та спілкуємось. І про роботу в цей час не говоримо – табу. А в понеділок розпочинається робота, і того, що було у суботу, вже немає“, – ділиться сімейними моментами Дехтярьов.

Розмовляючи з директором будівничої фірми, яка вже понад два десятки років зводить об’єкти в місті та займається частковим ремонтом доріг в місті (читачу, зверни на це увагу, будь-ласка), неможливо було не торкнутись теми тендерів та робити з ними. Адже останнім часом чи не кожен з них разом з самою фірмою «Роднік» піддається критиці у деяких місцевих пабліках. Тож на наше прохання Ігор Вікторович розповів, як насправді йде робота з тендерами.

“Все просто: ми бачимо у “Prozorro” оголошення про тендер. Готуємо документи та беремо участь. До речі, в цьому році з усіх торгів тільки в одних ми мали конкурента, – і ми не стали з ним боротися. Насправді, сьогодні працювати важко, адже не вистачає як професіоналів, так і робітників. Проте виконувати роботу потрібно. Повірте, я дійсно буду радий, якщо хтось із будівельних підприємств підставить мені плече, та й не тільки мені, а й іншим підприємствам, які витягують із величезними зусиллями об’єкти. Щодо питання, чому ми постійно беремо участь у тендерах на Ізмаїл – вибачте, але ми тут живемо. Не їхати ж нам до Одеси чи іншого міста? Тут ми живемо, тут і працюємо, все логічно насправді. Також не забувайте, що перевозити спецтехніку та працівників з тієї ж Одеси до Ізмаїлу на сьогодні, приміром, – це чималі витрати, котрі йдуть з кишені фірми-переможця. Додайте до цього ситуацію на контрольних пропускних пунктах, коли часто чоловіків завертають назад (в кращому випадку)… Логічно, що будівельні фірми Одеси працюють в себе вдома, а ми – в своєму місті”, – детально пояснює Ігор Вікторович.

Щодо фінансової складової тендерів, а конкретно – прибутку для фірми, то керівник “Родніка” надав наступну відповідь.

“За сумами тендерів здається, що все добре. Але ж є зарплати працівникам, податки, накладні витрати за матеріали, оренда за землю. А ще витрати за транспорт, техніку, охорону, електроенергію – за це все треба платити. Більше того, дороге обладнання, яке встановлюється на об’єктах, як, наприклад, у ПЛР-лабораторії, також входить у цю суму. Щоб ви мали уявлення, ось вам деякі цифри: наприклад, у минулому, 2023 році ми брали участь у тендерах загальною вартістю 85 мільйонів гривень. Мій прибуток від цієї суми склав 155 тисяч гривень. І це за рік, тобто у середньому близько 13 тисяч гривень на місяць“, – розповів Дехтярьов.

До речі, виявилось, що у практиці фірми були й такі об’єкти, від яких доводилось відмовлятись вже після початку роботи на них, наприклад – досить відомий у Болграді будинок Малевинського.

“Всі знають, що це – пам’ятка архітектури. І як об’єкт, він досить цікавий. Отже, почали ми роботу, отримали проєктну документацію. І виявили дивні речі. Наприклад, у документах чомусь монолітне перекриття підвалу проєктанти вирішили оперти на стіни з черепашника, покладені на пісок-цеглу. Це як взагалі, хто робив проєкт? Я як інженер-будівельник розумів, що все це впаде, тому встановив металеві стійки, замонолітив їх, зробив під ними фундамент. Це лише один аспект, але так було у всьому. В результаті нам доводилось двічі(!) розривати договір. Перший раз через те, що ціни на матеріали виросли, вдруге – через відсутність авансу. Тож говорити хоч про якийсь прибуток на цьому об’єкті важко“, – поділився випадком зі своєї практики Ігор Вікторович.

Ще одним важливим моментом, на який варто звернути увагу читача, є ремонт доріг у місті Ізмаїл, котрим періодично займається фірма.

“Зауважу, що наші виконроби, інженери-техніки та інженери-будівельники мають будівельну освіту. А будь-який будівельний внз чи технікум без розділу у навчальній програмі за назвою «Дороги» не закінчиш. Але! Підкреслюю: асфальтовим покриттям фірма «Роднік» не займається. У нас немає асфальтного заводу. Ми робимо лише перехрестя з залізобетонним покриттям, крапка. Минулого року, наприклад, зробили перетини вулиць Запорізьких козаків – Білгород-Дністровської, Хотинської – Свято-Нікольської, Григорія Сковороди – Свято-Нікольської та Української – Придунайської“, – акцентував наш співрозмовник.

Додамо  також, що фірма «Роднік» самостійно виробляє тротуарну плитку. Як пояснив Ігор Вікторович, 2013 року директор підприємства “НАРТЕКС” в Одесі Олександр Опанасович Піпа запропонував Дехтярьову організувати в Ізмаїлі цех з виробництва плитки з відповідним поділом дивідендів. До 2021 року вони працювали спільно, а потім, на прохання Олександра Опанасовича, “Роднік” викупив частину обладнання та став самостійно займатись таким виробництвом.

Щодо пліток у місті про те, що, мовляв, в Ізмаїлі ремонтують лише центр, в той час, як більш віддалені райони залишаються без асфальту, Ігор Вікторович відповів, що сам він проживає на вулиці, на якій ніколи не було асфальтового покриття. І це при тому, що ця вулиця знаходиться не більш ніж 200 метрів від дитячої поліклініки, фактично – біля центральної частини міста. У той же час такі мікрорайони міста як Фортеця або Південний, за словами нашого співрозмовника, є дуже привабливими для життя сьогодні, адже там вже створена інфраструктура. Тож твердження, що лише у центрі гарно, а на околицях нічого не роблять, – апріорі неправильне.

Загалом, спілкуючись з Ігорем Вікторовичем, неможливо було не помітити, з якою цікавістю та навіть подекуди захопленням він розповідає про свою фірму та діяльність, про об’єкти, які доводилось йому зводити. Окремі з них фактично є для пана Ігоря без перебільшення знаковими.

“Багато об’єктів, на яких ми працювали, є цікавими: Інтерклуб, ДК ім. Шевченка, ТЦ «Дельта», спорткомплекс на І. Франка, соціальне житло на Покровській, морвокзал, ПЛР-лабораторія у міській поліклініці, моніторинговий центр на Соборній… Розповім вам про найперший складний для мене об’єкт, яким виявився Будинок Культури ім. Т.Г. Шевченка. Реконструювали ми його у 2004 році, і чесно скажу, я тоді дуже переживав. Адже у роботі з подібними об’єктами є багато нюансів. Наприклад, чи знали ви, що для створення акустики структурна фарба на стінах залу для глядачів повинна мати певний діаметр? І я про це раніше не знав, поки не взявся за об’єкт (посміхається). Також музичне та сценічне обладнання мало бути професійним. Тож у пошуках субпідрядника з постачання музичного обладнання я проводив внутрішні торги. До речі, в ті роки вони проходили не в “Prozorro”, а збиралась комісія. Отже, запросили ми потенційних учасників. З Києва приїхали кілька фірм, з Харкова, з Одеси. І, зрештою, ми зупинилися на одеському «Реал мьюзику». Потім скандал такий був! Ті, хто програв, приходили, обурювалися: “Як же так? В нас же дешевше!”. А я їм говорю: “Погляньте, що написано. У вас побутове обладнання, а потрібне професійне для театрів!”… У губернатора Гриневецького тоді було бажання зробити не просто Палац культури, а театр. Тому ми мали намір придбати обладнання, яке б відповідало театральним вимогам. А ось сценічне обладнання монтували харків’яни, щоправда, назву фірми вже не пам’ятаю. Ось так було, це знакова для мене споруда. Хоча чесно скажу, я дуже багато років не був у Будинку культури – так багато роботи“, – розповів цікавинки з минулого пан Дехтярьов.

Ще цікаві об’єкти, над якими працював пан Дехтярьов, – це Палац спорту, який відкрився у 2021 році, та перевірити який приїжджав сам Зеленський. Там, за словами керівника “Родніка”, було цікаво працювати, адже там встановлена серйозна система вентиляції та кондиціювання. Також нелегка система опалення, басейнове обладнання. А ще не менш цікавим був для “Родніка” добре відомий в місті ТЦ “Дельта”.

“Ми розпочали його будівництво 4 грудня 2006 року. І рівно через рік, 4 грудня 2007 року, ми його закінчили. Тоді приїжджала велика комісія з перевіркою. Але в нас все було добре – не було такого, щоб не вистачало, приміром, світильника чи розетки. Готовність об’єкту була 100%, скажу навіть більше – державна комісія смакувала першу піццу, яка була приготовлена у “Дельті” на встановленому нами обладнанні”, – розповів маловідомі деталі Ігор Вікторович.

На досить каверзне запитання журналіста, як сам Дехтярьов оцінює свою роботу, чи є вона якісною, була надана чесна відповідь.

“В будь-якому випадку завжди якість роботи показує час – що б не казав спеціаліст будь-якого рівня, але час є найбільшим показником. І, звісно, перевірки офіційні. Наприклад, нещодавно в нас був проведений обласний фінансовий аудит (раніше це називалось перевіркою від КРУ). Так, вона пройшла позитивно, порушень не виявлено. Але це не було легко, як можна собі уявити, бо зранку до пізнього вечора впродовж декількох днів відбувався контрольний замір, перевірялись документи… Зі 191 договору за 2021, 2022, 2023 та частково 2024 роки – крупних договорів було 56. По кожній цифрі, по кожному метру все перевірялось – камеральні перевірки, вирубування всіх підстав з метою визначити усі шари дорожнього покриття… Це було жорстко. Однак, перевірку ми пройшли. Скажу більше – кожен будівельник знає, що неперевірених об’єктів не буває! Перевірка завжди буде – або планова, або позачергова. Але все одно приїдуть перевіряти“, – розповів Ігор Вікторович.

Ну і звісно, розмова так чи інакше торкнулась сучасних днів, повномасштабної війни та шахедних атак, через які в місті Ізмаїл вже є не одне пошкодження.

“Говорячи про шахеди – в минулому році під час атаки постраждав інтерклуб. Це був мій найперший об’єкт. До речі, будували ми його з нуля… У ніч прильоту там мешкав працівник київської фірми, яка здійснювала шеф-монтаж «чистої кімнати» у ПЛР-лабораторії. І він також відзначив, що споруда міцна… Скажу, що в інтерклубі гарне укриття із монолітними колонами. Я знаю, як ми будували цей будинок. Там, навіть якщо було б пряме влучення, люди у ​​підвалі не постраждали б, це точно. І до влучання будівля інтерклубу була в такому стані, начебто вчора збудована, зокрема лінолеум не змінювався з 2000-го року, а виглядав, як ніби вчора його застелили. Відчуття після прильоту, звісно, ​​важке, не можу його передати. Морвокзал також шкода, ми там працювали. В нього дуже багато праці було вкладено…“, – поділився наболілим наш співрозмовник.

На завершення нашої розмови з керівником фірми, яка почала своє існування ще у минулому столітті, ми запитали Ігоря Вікторовича, чи варто в умовах повномасштабного вторгнення витрачати бюджетні кошти на ті об’єкти, які сьогодні у місті будуються чи реконструюються.

“Інколи я замислююсь над цим. Адже ми сьогодні займаємось аварійними бетонними перехрестями, укриттями, військовими об’єктами… Але ж можна було б побудувати набагато більше, в першу чергу, соціальних об’єктів, якби війни не було. Вже, я певен, був би збудований дитячий садочок біля спорткомплексу. А стадіон, по якому була вже готова проєктна документація, оголошені торги та навіть визначено підрядника – він вже був би зданий в експлуатацію… Якби не було війни, з’явився б ще перелік хороших знакових об’єктів“, – відповів Ігор Вікторович.

Насамкінець зазначимо, що пан Дехтярьов насправді виявився дуже приємним співрозмовником, який з легкістю ділився не тільки інформацією про своє дітище – фірму “Роднік” – а й сімейними історіями та смішними ситуаціями з життя. Однак все одразу розмістити в одній публікації важко.

Зазначимо головне: попри повномасштабне вторгнення керівництво фірми намагається зберегти робочі місця, підтримує сім’ї тих, хто пішов боронити свою країну і, на жаль, хто вже загинув. А також “Роднік”, попри розповсюдження наклепів та пліток, продовжує працювати, зводячи в місті об’єкти, котрі одразу привертають увагу як містян, так і гостей Ізмаїлу.