Вже відрощує вуса та рветься на службу: дружина захисника Зміїного Геннадія Корнієнка – про повернення чоловіка з полону

Обмін полоненими, який відбувся між Україною та росією 31 травня, подарував довгоочікуване щастя родині з міста Кілія. Нарешті на ранок після свого Дня народження з неволі повернувся 55-річний Геннадій Корнієнко, якого захопили росіяни на острові Зміїний ще 24 лютого 2022 року. Дружина прикордонника Тетяна залюбки погодилася на зустріч з “Бессарабією INFORM” та розповіла, якими були перша розмова з чоловіком після понад двох років невідомості, а далі – й перша зустріч, у якому стані знаходиться її коханий після жахів утримання у російських бараках, та які плани він має після реабілітації. 

Нагадаємо, у липні минулого року ми вже зустрічалися з Тетяною для інтерв’ю. На той момент жінка робила усе можливе, аби якомога скоріше повернути з полону свого чоловіка Геннадія, а також зятя Степана, якого полонили на Заводі Ілліча в Маріуполі через три місяці після початку повномасштабного вторгнення. На жаль, молодший і досі перебуває у неволі, що стало серйозним розчаруванням для Геннадія.

“Гєна дізнався про Стьопу, коли повернувся в Україну. Звісно, він дуже засмутився”, – розповідає Тетяна.

У минулому інтерв’ю ми писали, що, знаходячись в Оленівці, зять час від часу отримував можливість телефонувати дружині, проте після переведення, за деякими даними – до Горлівки, зв’язок повністю зник. Вже понад рік родина не уявляє, що з ним, але вірить, що з поверненням Геннадія закінчилася чорна смуга, і вже дуже скоро Корнієнки будуть повним складом.

Пані Тетяна розповідає, що досі не може звикнути до дзвінків чоловіка. До полону вони дуже часто зідзвонювалися, а понад два роки тиші виявилися для неї надскладним випробуванням.

“Зараз знову щодня дзвонить – аж якось незвично і так радісно”, – не приховує щастя наша співрозмовниця. Про першу розмову з чоловіком згадує зі сльозами на очах. Каже, була у відрядженні у Приморському, де підприємство готує до сезону оздоровчу базу, – фарбувала і зовсім не брала до рук телефон. Написала донька, що в групах прочитала про можливий обмін. Аж раптом – дзвінок.

«Тетяно Михайлівно, доброго дня, вас турбує Координаційний штаб, у вас вчора було свято?». Я кажу так, чоловіку моєму вчора ювілей був, 55 років. На що мені повідомили найбажанішу новину: «Вітаємо, він вже вдома, можете з ним привітатись». Почула його голос, сказав, що вже в Україні, що повернувся і дуже нас любить. Ми більше плакали, ніж розмовляли. Більше того дня не дзвонив, вже на ранок поспілкувалися. Я, звісно, одразу усім повідомила. Є у нас чат спільний “сім’я”, а також група, де спілкуються родини захисників Зміїного – написала, що Гєну поміняли. Всі дзвонили, вітали. Це такі неймовірні емоції!”.

У цей же день велика родина майже у повному складі вирушила до Києва – на зустріч з Геннадієм. Там орендували квартиру, але відпустили до сім’ї захисника лише один раз.

Щемливе відео зустрічі родини можете побачити в нашому телеграм-каналі

“Проговорили аж до ранку, за всі два роки”, – посміхається щаслива дружина.

Коли вперше його побачили, зізнається – аж злякалися, адже не впізнали його. Вийшов до нас з прохідної боком, такий худий, аж світиться (Геннадій втратив у полоні понад 40 кілограмів, – ред.) Навіть на фото після обміну він виглядає повнішим. Обійнялися міцно, всі плакали”, – згадує Тетяна.

Увесь інший час було вдосталь часу поспілкуватися на території госпіталю.

“Геннадій вже відрощує свої фірмові вуса”, – ділиться Тетяна. У полоні довелося побритися, адже мови про догляд за волоссям не було – давали один станок для гоління на 12 чоловіків”.

Про своє перебування у полоні розповідає небагато та неохоче. Каже, що дуже часто був битий, адже бунтував, не підкорювався наглядачам, відмовлявся працювати, за що нерідко потрапляв у ШИЗО (камера-одиначка). Навіть відмовився від куріння, аби не принижуватися за цигарки – їх треба було заслужити. Годували, як він каже, “помиями”, а перші півтора місяця взагалі на нервах майже не міг їсти, через що значно погіршилося здоров’я – став втрачати свідомість. Зрозумів, що треба триматися з усіх сил, аби повернутися до сім’ї живим. Листів додому Геннадій навіть не пробував писати, адже знав, як за них катували, якщо комусь з наглядачів не сподобалося якесь слово.

Про те, що Геннадія везуть саме на обмін, за його словами, одразу не знав. О першій годині ночі їм різко наказали збиратися, а куди – не повідомили. Посадили в автобуси і везли близько 12 годин. Про повернення додому навіть і мріяти боявся та налаштовував себе, що їх, вочевидь, переводять в іншу колонію, де знову доведеться звикати до нових порядків. Коли зрозумів, що їде все ж в Україну, відчув величезне полегшення. Проте до останньої миті боявся наврочити, аби автобус не розвернули назад. Каже, з сімома хлопцями так і вийшло – в останній момент їх зняли з обміну і повернули до росії…

Наразі Геннадій проходить ретельне медичне обстеження та отримує позитивні емоції, іменні посилки від волонтерів, насолоджується смачною їжею. Вже й на рибалці був, і на треках катався. З медогляду відомо, що є проблеми зі спиною, а шлунок, на щастя, здоровий.

Свій психологічний стан Геннадій оцінює позитивно та навіть планує відмовитися від роботи з психологом, проте дружина рекомендує не поспішати з таким рішенням, адже розуміє, яких травм зазнав коханий. Побої, жахливе харчування, нав’язування брехні та російської пропаганди, огидні пісні та ненависний гімн росії… Новини з Батьківщини полонені дізнавалися лише від новеньких, які час від часу до них прибували.

Свою ненависть до окупантів грозиться вилити поверненням на службу, проте родина просить його піти на заслужений відпочинок.

“Він афганець, у 55 років можна виходити на пенсію. Я йому кажу: Гєна, яка служба? Вже відпочивай, он з онуками на риболовлю будеш їздити, вони цього дуже чекали!”.

Щиро вірить Тетяна в те, що нарешті в їхній родині все налагодиться.

“Вже всі погані спогади та хвилювання заміщуються щасливими! Гєна каже, що в нас все тільки починається”, – радіє дружина Героя.

Своїм обов’язком пані Тетяна вважає продовження боротьби за військовополонених зміїнівців, яких у неволі залишилося лише шість.

Це Євген Д’яков, Дмитро Буркан, Микола Будко, Віталій Гіренко, Володимир Гутнік і Микола Пчелінський.

“Тримаємось, підтримуємо один одного у спільній групі. Боротьба за острів не закінчена, допоки додому не повернуться всі полонені військові», – зазначила наша співрозмовниця.