“Вони так і не познайомилися”: дружина загиблого героя з Вилківської громади дочекалася з полону батька та брата

Біль від втрати коханого чоловіка, який вщент розриває серце, у свої 22 роки повною мірою встигла зрозуміти мешканка села Новомиколаївка Вилківської громади Ганна Махортова. З початку повномасштабного вторгнення на її плечі лягли неабиякі випробування: у найперший день вона втратила зв’язок з двома найріднішими людьми – батьком та братом, котрі захищали острів Зміїний, звідки потрапили у ворожий полон. Надійною опорою для неї залишився коханий хлопець Артем. На той момент пара зустрічалася усього кілька місяців, але вже мала серйозні плани на життя разом. Та завадила війна. Взимку 2023 року молодик пішов захищати Батьківщину від ворога, за день до цього одягнувши омріяну обручку на палець коханої, а вже за 8 місяців їхнього офіційного шлюбу героїчно загинув на Запорізькому напрямку. З того дня дівчина жила лише надією, що повернуться з полону її 51-річний батько Сергій Мерзлікін та 32-річний брат Артур Соснін – відчайдушна боротьба за їхню свободу не давала опустити руки. На щастя, обидва вже в Україні – повернулися в рамках нещодавнього обміну. Про свою велику радість і найбільше у житті горе Ганна розповіла журналістці “Бессарабії INFORM”.

– Розкажіть, будь ласка, як ваші батько та брат опинилися у полоні? 

– Мій батько пішов служити ще з 2014 року. Спочатку по мобілізації, потім вирішив підписати контракт з морською піхотою. Брат став морпіхом у 2020 році за настановою батька, також підписав контракт, обидва проходили службу у 88 батальйоні міста Болград.

На Зміїний вони потрапили на початку лютого 2024 року – їх відправили у відрядження. Вони мали там пробути до кінця місяця. Але сталося 24 лютого. Зв’язок з ними ми тримали до вечора. Потім дзвінки обірвалися, але батько встиг зателефонувати своїй дружині і повідомив, що їх беруть у полон. Після цього ми вже не могли їм додзвонитися, а вранці 26 лютого побачили випуск з російських ЗМІ, що наших військовослужбовців привезли до Криму. На відео знайшли і батька, і брата, і впевнилися, що вони дійсно у полоні.

– Чи отримували ви якісь звістки про них? Знали, де їх утримують?

– За 27 місяців отримали від них по одному листу, а також був один короткий дзвінок від батька його дружині. Більше ніякого звязку з ними не було, знали про них лише зі слів хлопців, яких обмінювали. Увесь час знаходилися вони в одному місці, їх не розлучали.

– Чи долучалися ви до боротьби за своїх рідних разом з іншими родинами військовополонених?

– Звісно. Я брала участь в різноманітних акціях на підтримку військовополонених, давала безліч інтерв’ю щодо захисників зміїного з метою нагадати, що вони досі у полоні. Брали участь у зустрічах у координаційному штабі, а також намагалися у соцмережах якомога частіше нагадувати, робити якісь відеофлешмоби, відеозвернення з нагадування про те, що вони ще не повернулися.

– На жаль, під час цієї боротьби на вас чекала ще більш жахлива звістка – про смерть коханого чоловіка. Розкажіть, будь ласка, вашу історію.

– На момент повномасштабного вторгнення ми з Артемом зустрічалися декілька місяців, тому батько і брат особисто з ним знайомими не були. Але за день до повномасштабного вторгнення я татові розповіла, що в мене є молодий чоловік, що ми плануємо разом жити. Це єдине, що вони знали. Одружитися ми планували після повернення батька і брата, але йому дали повістку, він вирішив йти служити, тому ми прийняли рішення розписатися. Ми стали родиною 19 січня 2023 року, а 20 він вже поїхав на службу. Артем дуже мене підтримував у боротьбі за рідних, не менше за мене чекав на їхнє повернення.

 Як він загинув? Чи вдалося вам змиритися з цим? 

– Чоловік мій загинув, захищаючи нас на Запорізькому напрямку. При спробі врятувати побратима, він сам потрапив під мінометний обстріл. Отримав травми, не сумісні з життям. Дізналася про це я від його побратима, найкращого друга, який був разом з ним на позиціях. Він на наступний день після цього подзвонив і сказав, що Артема більше нема. Це було дуже важко… Не хотілося у це вірити. Звичайно, почалася істерика, непорозуміння. До останнього не вірила, але… довелося. Прийняти це досі не можу… напевно, тому, що ми хоронили його в закритій труні, і я його не бачила. Якщо, можливо, б бачила, то прийняття прийшло б швидше… Але я досі чекаю, що він напише, подзвонить, приїде. Коли батько з братом повернулися, одним з перших питань було про Артема. І така новина, що його вже 9 місяців немає… вони були дуже шоковані та засмучені, що їм так і не вдалося познайомитися.

– Щиро співчуваємо вашій утраті! Герої не вмирають!

– Ваші батько та брат пробули у полоні 27 місяців. Розкажіть про їхнє повернення. 

– Цю чудову новину дізналася першою я. Мені подзвонила керівниця центрального регіонального центру Координаційного штабу Юлія Приймак і сказала, що батько та брат вже в Україні, одразу передала їм слухавку. Це було дуже хвилююче, дуже неочікувано, першими словами брата було «Слава Україні». Батько почав одразу питати, як ми, як наші справи. Казали, що дуже нас люблять, дуже сумували і дуже раді своєму поверненню.

– Що відомо про ставлення до них у полоні?

– За полон вони майже нічого не розповідали. І ми в них не питали, тому що розуміємо, що їм потрібен час, щоб оговтатися. Це все важко згадувати. І тому, коли прийде час, думаю, вони самі все розкажуть. Інформацію, що зараз в Україні, вони отримували від хлопців, які брали в полон пізніше. Ми намагаємося тему війни поки що не обговорювати, але знаємо, що вони вірять у Перемогу України. Щодо стану здоров’я на зараз, вони кажуть, що все нормально. Єдине знаємо, що у батька були зламані ребра. У вазі батько втратив близько 15 кілограмів. Брат, може, трохи менше.

– Якою була ваша перша зустріч?

– Дуже хвилюючою, дуже емоційною, зі сльозами радості, з усвідомленням того, що все це не сон, що рідні вже дійсно в Україні. Якомога більше часу намагалися пробути разом, довго розмовляли, розповідали все, що трапилося за ці два роки, поки їх не було. Просто насолоджувалися компанією один одного.

– Щось вже розповідали про свої плани після реабілітації?

– Щодо планів поки що нічого не планують. Найголовніше – хочуть відпочити, набратися сил, зустрітися з усіма рідними, друзями, які не менше за нас чекали на їхнє повернення. А далі – життя покаже!

– Щиро бажаємо, аби у вашому житті почалася суцільна біла полоса. Хлопцям – якомога скорішого відновлення. Дякуємо за відверту розмову.