«Третій рік я змушена боротися за право бути матір’ю», – крик душі мешканки Болградщини, яка не може возз’єднатися з сином попри рішення суду

У тому, що війна – явище страшне, за ці майже два з половиною роки кожен із нас встиг переконатися вже не за книжками. І те, що воно підле, підступне, цинічне – теж. Адже, окрім того, що безжально позбавляє життя людей – цивільних та військових, – ще й, подібно до лакмусу, розкриває найнегативніші людські якості, ті, які спали на дні деяких особистостей у мирний час. Історія ж, яку ми сьогодні розповімо, розпочалася на третій день повномасштабного вторгнення росії в Україну і продовжується досі. Вона про особисту, дворічну, але поки що марну боротьбу молодої жінки з Болградського району за право бути мамою. І хоча цього статусу юридично в неї ніхто не забирав, його вже третій рік ігнорує колишній чоловік, батько їхньої спільної дитини – попри рішення Болградського районного суду, а потім і апеляційної інстанції, які були винесені на користь жінки. «Прошу вашої допомоги та сприяння у поверненні мого малолітнього сина, розкажіть про мою трагедію, яку, на жаль, ніхто не може зупинити. Це мій крик душі», – звернулася до редакції «Бессарабії INFORM» уродженка Городненської громади Болградського району Діана Водник.

Їх зблизила… стоматологія, або Класика аб’юзу

Діана має спокійний, навіть лагідний голос, яким би співати колискові або розповідати на ніч казку дитині. Але не з тим болем і тугою, що відчувається в його інтонації.

«Я розповім усе, аби правосуддя, яке відбулося не раз на папері, нарешті, перемогло б на ділі», – погоджується 26-річна жінка на пропозицію повернутися на кілька років назад, щоб дізнатися, з чого, власне, почалася її гірка історія.

А почалася вона якраз навіть дуже банально за нинішніх часів. І якщо щось і віщувало погане, то Діана цього не помітила.

«Попри те, що ми з майбутнім чоловіком виросли в сусідніх селах, які розділяють лише 25 кілометрів, наше знайомство відбулося в Інтернеті. Я працювала тоді в одній зі стоматологічних клінік Одеси, а він – в Ізмаїлі», – починає свою сповідь Діана. За її словами, саме тема стоматології їх і зблизила.

Зустріч у реалі відбулася швидко. Розчарувань в обох не виникло. Так зазначає Діана, неохоче вдаючись у подробиці букетно-цукеркового періоду, який уже через три місяці завершився пропозицією руки із серця. Вона дала згоду, батьки молодих теж чинити опір не стали. Весілля зіграли швидко. Обидві сім’ї начебто однакових традицій. Але слово «начебто» стало ключовим у цій історії. Тому що Діана пізнала всі «принади» сімейного життя вже у перший рік заміжжя.

Маска турботи та кохання, яких жадає практично кожна жінка, спала з молодого чоловіка через 9 місяців їхнього спільного життя в Ізмаїлі, куди переїхала з Одеси до коханого молода дружина. Діана швидко знайшла роботу з догляду за дитиною. І як тільки почала приносити в дім зароблене, чоловік оголосив, що зі своєї роботи звільняється. Дружина подумала, що її обранець просто вирішив змінити сферу діяльності, щоби ще більше заробити. Але ні, той слідувати бессарабським традиціям – бути здобувачем – і не думав. Коли ж з об’єктивних обставин і молода жінка залишилася без заробітку, він просто запропонував переїхати до його батьківського дому в селі, де вони прожили, доки не вичерпалися їхні «весільні» гроші.

«Знаєте, там, у селі, у моєму серці вперше закралися серйозні сумніви: а чи варто продовжувати стосунки з людиною, яка не те, що не готова, а не хоче в них вкладатись ні матеріально, ні морально… Адже за весь цей час нашого спільного життя він жодного разу не сказав: «ми», він не любив їздити до моїх батьків у село навіть на таке велике свято як Великдень, чинив опір, щоб і я якомога рідко бувала у батьківському домі. Але не останню роль відіграли наші культура і традиції … мені було соромно перед ще живим дідусем, що я, ще не встигнувши вийти заміж, вже розлучуся», – відверто каже Діана.

До того ж у її душі причаїлася надія на те, що в Одесі, куди їх із чоловіком покликала переїхати свекруха, він точно не сидітиме без роботи. Адже треба було оплачувати оренду квартири.

«Важка» дитина

І в Одесі Діана без роботи не сиділа – займалася клінінгом квартир, при цьому справно виконуючи побутові функції бессарабської дружини та невістки. А що ж чоловік?

«Декілька разів я сама знаходила йому місце роботи. Але його вистачало на кілька місяців. А потім він взагалі заявив, що 15 тисяч – це не зарплата, та й втомлюється він дуже», – продовжує жінка. Про те, як втомлюється дружина, мови не йшлося.

Якийсь момент її терпець урвався, вона вирішила поїхати, але тут дізналася, що вагітна. Однак і ця новина нітрохи не пробудила в її чоловікові жодної краплі відповідальності, як і після народження первістка.

Бувши на останніх місяцях вагітності Діана продовжувала працювати, навіть попри те, що часто непритомніла у громадському транспорті. Малюк теж дістався їй непросто, адже потрібно було робити кесареве, на яке не виявилося грошей. І жінка, дякувати Богові, впоралася сама. Хоч і важко. З пологового будинку вона вийшла з вагою 46 кг. Але повноцінної декретної відпустки теж не вийшло. Чоловік так і не працював, свекруха зі свекром у період пандемії коронавірусу теж залишилася без заробітку. Довелося знову повертатися до села чоловіка. А через 8 місяців – знову до Одеси, адже його батьки віддали молодим ключі від власної квартири.

Але й тоді молодий батько не подумав, що треба не тільки якось жити, а й на щось. А тут у Діани з’явилася можливість заробляти на прибиранні сусідських квартир, готувати деяким із них за плату бессарабські страви. Ну а чоловік погодився няньчитися з дитиною, при цьому міг брати малюка, приходити в чужу квартиру та спостерігати, як Діана заробляє на вбиранні.

«З часом у мій бік дедалі частіше стали чути закиди з боку чоловіка: «Не так готуєш», «Та таких як ти в мене мільйон!» тощо», – розповідає Діана.

Ці обурення були настільки гучними, що їх мимоволі чули сусіди. Вони ж і пробудили жінку від мороку, в якому вона жила ці три з невеликим роки, не помічаючи, як із дружини та матері перетворилася на ломового коня, знеособлений функціонал з обслуговування здорового дорослого чоловіка, через якого і материнством насолодитися не мала змоги.

Розлучення та довга дорога до сина

Діана забрала дитину та з’їхала до сестри, яка на той момент також проживала в Одесі. Коли стало зрозумілим, що ще вчора покірна дружина все ж таки зважилася на розрив із чоловіком, свекруха запропонувала, щоб між її сином і без п’яти хвилин колишньою невісткою було підписано нотаріально укладений договір про визнання місця проживання дитини та участь у його вихованні батька. Діана погодилася, тим більше, що в договорі йшлося про те, що дитина постійно проживатиме з нею, а батько, згідно з встановленим графіком, буде бачитися з нею за місцем свого проживання кілька разів на тиждень.

«Я не чинила перешкод у спілкуванні дитини з батьком, сумлінно виконувала умови цього договору і навіть навпаки – намагалася порозумітися з колишнім щодо його участі у спілкуванні та вихованні нашого сина», – додає жінка.

По суті пересічний випадок, яких чимало. Але як тільки в січні 2022 року шлюб Діани з чоловіком був розірваний у суді, для неї почалися справжні випробування.

В одну із своїх чергових побачень з дитиною, яке відбулося 26 лютого 2022 року, на третій день повномасштабної війни в Україні, батько порушив умови договору.

«Самовільно, без мого дозволу та згоди забрав дитину до себе і не повернув мені ще з 26 лютого 2022 року, перешкоджає спілкуванню з сином, що підтверджується численними зверненнями до органів опіки та піклування, суду, правоохоронних органів та інших інстанцій», – з неприхованим розпачем у голосі каже мати.

Вперше після цього їй дозволили на кілька годин побачитися із сином наприкінці березня 2022-го – у День його триріччя, але у присутності всього сімейства колишнього, куди жінка приїхала з подарунком – велосипедом та кулями.

«Мамо ти попрацюєш і приїдеш потім за мною?», – запитував малюк у матері, коли вони вимушенні були прощатися. «Так, синку, я обов’язково повернуся за тобою!», – ледве стримуючи сльози, міцно притискаючи до себе найріднішу людину, запевняла мати, всім нутром розуміючи, що це навряд чи станеться швидко і мирним шляхом.

«Це розірвало моє серце. Не знаю, як я пережила і це», – згадує жінка.

І знову – суд, і знову – пекло

«Оскільки домовитися з батьком мирним шляхом не вдалося, Діана звернулася до органів опіки піклування Городненської громади та Болградського суду, трьома висновками яких місце проживання дитини було визначено разом із матір’ю. Мало того, рішенням суду, що набрало законної сили, від квітня 2023 року, та яке апеляційна інстанція залишила без змін (!), місце проживання дитини було також визначено з матір’ю. Однак, батько дитини в добровільному порядку не виконує рішення суду, дитину не віддає, перешкоджає матері забрати сина за певним її місцем проживання і не дає бачитися і спілкуватися без присутності колишнього чоловіка та  його батьків», – додає Ірина, адвокат Діани.

Особливо повстала родина колишнього проти Діани, коли апеляційна інстанція залишила без змін вищезгадане рішення суду на її користь. Вони відправили до «чорного» списку номер телефону Діани та її близьких. Але й тоді, вкотре знесилена, вона не перестала боротися. Як потерпіла звернулася до поліції із заявою про кримінальне правопорушення за ч. 1 ст. 382 КК України. Але поліція, до якої Діана згодом зверталася неодноразово, посилаючись на рішення суду, на ситуацію фактично не вплинула.

«Довелося подати до суду новий позов – про вилучення дитини та повернення її за колишнім місцем проживання», – додає адвокат.

Поки Діана зверталася з безліччю скарг та заяв у правоохоронні органи, прокуратуру та органи опіки та піклування з благаннями про допомогу у виконанні судового рішення та повернення дитини, стало відомо, що у січні 2024 року, вже після того, як рішення суду про визначення місця проживання дитини набуло законної сили, її малолітню дитину незаконним шляхом вивезли за кордон – куди достеменно невідомо.

«Хоча згоди та дозвіл на це я не давала!», – наголошує жінка.

У лютому поточного року вона знову звернулася до Болградської поліції із заявою про кримінальне правопорушення за ч. 2 ст. 146 КК України, про що було внесено відповідні відомості до ЄРДР. Паралельно почала стукати до Міністерства юстиції України з благаннями допомогти повернути дитину відповідно до Конвенції про цивільноправові аспекти міжнародного викрадення дітей, а також до інших органів, та оприлюднила свою ситуацію в Інтернеті.

В результаті у квітні 2024 року дитину повернули з-за кордону. Але знов не матері. Хоча в рамках розгляду справи про відібрання дитини, у тому ж квітні ухвалою суду була задоволена її заява про задоволення позову, якою, зокрема: заборонено вивозити дитину за кордон; колишньому чоловікові робити будь-які дії, спрямовані на створення матері перешкод у побаченнях та спілкуванні з сином, а також встановлені зустрічі з хлопчиком щотижня місяця в період з 09:00 четверга до 20:00 неділі без присутності батька та будь-яких інших осіб.

«Батько зобов’язаний надати матері можливість безперешкодного спілкування та побачення із сином, а також спільно проводити час – за місцем її проживання щотижня кожного місяця у вказаний період без присутності батька дитини», – йдеться у документі.

Мама на годину

Щочетверга, у супроводі представників органів опіки та піклування, Діана приїжджає за дитиною, але батько малюка їй її не віддає. Жінка викликає поліцію, але ще жодного разу дитину забрати на певний період так і не вдалося.

«Вже третій рік я змушена боротися за відновлення свого порушеного права бути матір’ю, виховувати та піклуватися про свою дитину. Колишній чоловік утримує дитину в себе і не реагує на мої прохання дозволити контактувати із сином», – наголошує жінка.

Поки триває ця пекельна тяганина і несправедливість, Діана найбільше боїться, що хлопчик, враховуючи його вік та умови виховання, забуде про неї.

«Від мене – матері, ховається будь-яка інформація про дитину, про її місцеперебування, про стан її здоров’я, безпеку, умови проживання, харчування та все інше», – з гіркотою в голосі продовжує Діана. – Я не позбавлена ​​батьківських прав та не обмежена у здійсненні батьківських прав, про що свідчать документи. У справі про розлучення та у справі про визначення місця проживання дитини встановлено, що я ніколи не чинила негативної поведінки щодо своєї дитини, є дбайливою та люблячою матусею».

За словами адвоката Діани, тривале обмеження спілкування дитини з матір’ю призводить до негативних та незворотних наслідків для нього, якому для всебічного розвитку, виховання та належного психічного стану потрібен не лише батько, а й мати, її відчутне кохання, ніжність, турбота.

«Батько дитини не створює дитині належних умов для проживання та розвитку, не має самостійного доходу, ніде не працює. Дитина і колишній чоловік фактично перебувають на утриманні його батьків, не відвідує дитячий садок, оскільки його весь час тримає його вдома», – додає Діана.

Ціна правового нігілізму

На думку Діани, єдиною істиною метою батька утримувати дитину є пільга на звільнення від мобілізації у воєнний час і помста дружині на ґрунті ревнощів, а не турботи про дитину.

«Якби він як батько дбав саме про сина та його інтереси, він би не забирав у мене дитину і не обмежував би наше спілкування», – впевнена Діана, показуючи документи про те, що не перебуває на обліку у лікаря-психіатра та у лікаря нарколога, що має постійне місце роботи, запевняє, що умови проживання у неї комфортні для її дитини.

«Хочу звернути вашу увагу на те, що за весь цей час ні правоохоронні органи, ні органи опіки та піклування не забезпечили мені доступу до моєї дитини. Складається таке враження, що ніхто не хоче належним чином виконувати свої обов’язки. Я в розпачі та депресивному стані, мені дуже погано від страху та думок про несправедливість. Адже вже понад два роки я не можу досягти справедливості та повернути свою дитину. Тому остання моя надія на суспільний розголос моєї історії! Може хоч таким чином я, маючи на руках рішення суду, що набрали законної сили, буду почута і зможу нарешті повернути свого сина, а дитина нарешті перестане бути «заручником» батька та особистих проблем у відносинах між його батьками», – завершує своє непросте оповідання Діана.

Від редакції “БІ”. Домашнє насильство та насильство іншого виду, а також правовий нігілізм та гендерна нерівність, про які так багато говориться, на жаль, не зжили себе. У нашому суспільстві, як видно, ще сильні патріархальні та інші впливи, нерідкі й звинувачення жінок у всіх гріхах через що, нібито, вона сама вганяє себе в біду. І далеко не кожна, навіть найрозумніша, самодостатня жінка може сама себе захистити чи розраховувати на захист. У розпорядженні редакції є копії судових рішень Діани Водник, її звернень до поліції, відповіді органів опіки. Вони збігаються з її розповіддю. Тому редакція має намір звернутися до прокуратури та поліції, органів опіки, щоб отримати офіційні відповіді на запитання: «Чому досі судові рішення не виконуються і чому той, хто зобов’язаний їх дотримуватися, безкарно ігнорує?».

То ж, далі буде…

Фото з особистого архіву Діани Водник