Про унікальні підземні джерела Татарбунарів, міфи про скарби та колишню старовинну фортецю – в інтерв’ю з директоркою історико-краєзнавчого музею

Туристичною фішкою сучасного міста Татарбунари є підземні джерела, які можуть пробитися несподівано посеред городу мешканців чи просто серед вулиці. Це унікальне явище для степу, коли з-під землі вириваються на волю джерельні потоки води. На сьогодні цих джерел декілька, три найбільші з них мають неофіційні назви «Алеко», «Земфіра та «У лукомор’я дуб зелений». Всі вони розташовані в центральній частині міста. Про це кореспондентці «Бессарабії INFORM» розповіла директорка Татарбунарського історико-краєзнавчого музею Інна Володимирівна Найдьонова-Кіріяк.

Декілька версій походження джерел

За словами Інни Володимирівни, на сьогодні існує декілька варіацій походження підземних джерел, які, на жаль, не мають історичного обґрунтування. За першою версією, за часів Римської імперії по підземним акведукам (водогонам) було підведено воду в одне місце. А ці кам’яні склепи, по яким біжить джерельна вода, робили ще римляни. Інші два варіанти пояснюють, звідки беруть початок ці джерела. У першому випадку вважається, що з Карпат, у другому – з Румунії. Найцікавіше те, що згадка про підземні джерела зʼявилась в історичних документах XIV – XV сторіччя, задовго до заснування міста Татарбунари.

Вже за часів незалежної України джерельний комплекс було осучаснено та приведено до ладу. Наприклад, на джерелі «Земфіра та Алеко» у 2016 році представниками Українського вільного козацтва була побудована купальня. Також на цьому місці є кам’яний барельєф із зображенням чоловіка та жінки, які чолом торкаються один одного.

Щодо джерела «У лукомор’я дуб зелений», то тут побудоване кам’яне панно із зображеннями героїв поем Олександра Пушкіна.

Цікаве походження назви «Татарбунари» та легенда про скарби і підземну річку

Директор Татарбунарського історико-краєзнавчого музею розповіла, що  сам населений пункт з’явився не раніше ХV сторіччя, а назва «Татарбунари» (Татар – Бунар) тюркського походження і означає «татарський колодязь».

«На той час місто знаходилося у дуже зручному місці – це відносна віддаленість від великих на той час поселень та наявність достатньо великої кількості печер, утворених підземними течіями. Печери дозволяли зберігати велику кількість награбованого, а входи до них легко маскувалися. У Татарбунарах ходять легенди про скарби, залишені буджацькими татарами та турками у печерах біля джерел», – зазначає Інна Володимирівна.

До речі, директорка музею розповіла одну з цікавих легенд.  Під час володарювання на наших землях турків проживав тут доволі розумний та передбачливий володар Кенан – Паша. Він рив таємні підземні ходи. Підземелля він використовував для схованок і таємних вилазок за територію фортеці. В таємних кімнатах він ховав награбовані скарби та гроші, які збирав як митний збір з купців та караванів, що проходили через його землі та притулок.

Приблизно вісімдесят років тому ще були відкриті входи до північних та південних воріт, які тягнуться за межі міста. Крізь них можна було потрапити в низькі закопчені печери, в яких плескалася вода, що просочувалася з підземних джерел.

Якщо вірити легенді, то в катакомбах є декілька таємних дверей. За одними із них знаходиться скарб, а за іншими – тече підводна ріка. Якщо ті двері відчинити, то все місто затопить водою.

Коли близько до фортеці підійшли татарські орди і Кенан – Паша опинився в смертельній небезпеці, він наклав прокляття на скарб.

«На відстані  приблизно трьохсот метрів на північ від входу у фортецю існує отвір із сильним витоком води. Тут міг бути таємний вихід із фортеці. За двадцять метрів від нього росте величезне дерево. Це найбільше дерево у нашому місті. Йому, на нашу думку, не менше кількох століть. Чи не є воно чиєюсь міткою?

 У наші дні теж знаходяться охочі відшукати таємні скарби. Але сподіваємося, що прокляття – лише красива легенда. А скарб дійсно існує…», – висловила сподівання Інна Найдьонова-Кіріяк.

Старовинна фортеця на території Татарбунарів

Декілька років тому, за свідченням одеського історика Олександра Степанченка,  міська влада міста Татарбунари заявила про можливість відновлення старовинної фортеці. Міський голова Андрій Глущенко запросив фахівців у галузі археології та спелеології. Вони вже тоді провели перші дослідження місця, на якому, як вважають історики, знаходилась османська фортеця.

«Досі у місті серед знаменитих татарбунарських підземних джерел височів пагорб із залишками можливого фундаменту фортеці, а також підземними порожнинами під пагорбом, які неабияк зацікавили татарбунарців у наші дні, — наголосив тоді голова громади Андрій Глущенко.

Про існування Татарбунарської фортеці говорять численні джерела XVII–XIX ст. Одним з найбільш цікавих з них є повідомлення османського мандрівника Е. Челебі. Він відвідав місто в 1657 році, детально описав Татарбунарську фортецю, окрім того, повідомив про її розміри і чисельність гарнізону.

«Це невелика, міцна, чотирикутна фортеця, окружність її дорівнює тисячі кроків. Вона має одні ворота, що відкриваються на південний бік, а по чотирьох її кутках стоять чотири високі вежі. Оскільки в минулому місце, де стоїть ця фортеця, було заболочене і покрите очеретом, то молдавські і татарські розбійники нападали звідси на каравани, що проходили повз. Нині ж у цьому незвичайному місці височіє прихисток безпеки»,  – писав мандрівник Е. Челебі.

У повідомленні Челебі варто звернути увагу на те, що Кенан-Паша «заново відбудував» фортецю. З цього можна зробити висновок, що на місці османського укріплення вже існував замок або фортеця більш раннього періоду. На думку німецького географа І. Тунманна, в період раннього середньовіччя Татарбунари були резиденцією половецьких князів.

Що стосується Челебі, то він залишився вірним собі, давши не тільки зовнішній опис Татарбунарської фортеці. Його цікавили господарські, релігійні та військові аспекти життя тих міст і селищ, які він відвідував.

За іронією долі, найдовше в Татарбунарах з османської спадщини зберігалися руїни «брудної лазні», які бачив Олександр Пушкін, який відвідав місто 1821 року.

Вперше Татарбунарська фортеця була захоплена російською імператорською армією під час російсько-турецької війни в 1770 році. До цього часу вона вже не була серйозною фортифікаційною спорудою. За Бухарестським миром 1812 року весь Буджак, зокрема й Татарбунари, перейшов під владу російської імперії. Нова влада не цікавилася долею застарілої фортеці. Всього за кілька років вона була розібрана на будматеріали місцевим населенням.

Пагорб, на якому стояла фортеця, відомий своїми джерелами підземних вод, а також фрагментами фортечних мурів. Нинішня міська влада Татарбунарів в 2017 році виступила з ініціативою щодо реалізації історико-культурного проєкту під назвою «Пам’ятка археології місцевого значення «Татарбунарська фортеця». Якщо ця ініціатива буде підтримана на рівні обласних і центральних властей, цілком можливо, що в Одеській області стане на одну фортецю більше.

Татарбунарський цех з розливу мінеральної води

Так-так, шановні читачі, в Татарбунарах більше півстоліття працював завод з розливу мінеральної води. Його власником був липованин Д. Платонов (на жаль, точного імені підприємця музей не міг встановити). Чоловік був бізнесменом та пресвітером місцевої церкви, яку створила липованська громада.

Директорка Татарбунарського історико-краєзнавчого музею зазначила, що, коли в 40-х роках минулого сторіччя прийшла радянська влада, то липован просто вигнали, а будівлю, де розміщувався храм, перепрофілювали. Сьогодні в цій споруді знаходиться станція швидкої допомоги.

А от від цеху з розливу мінеральної води нічого не залишилося. Проте відомо, що завод розміщувався на території сучасного парку імені Татарбунарського повстання. Нині на цьому місці знаходиться комунальний двір, де людям надали під забудову земельні ділянки.

«Про місцевого підприємця Д. Платонова музей дізнався від літніх мешканців міста.

До речі, він мав не тільки завод, а й навіть ресторан. Коли будівлю ресторану руйнували, то в підвалах знайшли дуже багато пляшок для мінеральної води. Зараз тут знаходиться магазин «Аврора», а за радянських часів був універмаг»,– згадує Інна Володимирівна.

До речі, мінеральна вода, яка розливалася у пляшки синього, білого та коричневого кольору, користувалася попитом по всій південній Бессарабії. А самі пляшки замовлялися на тодішньому скляному заводі в місті Арциз за спеціальним ескізом, де є напис «Д. Платонов». Декілька таких пляшок зберіглося в Татарбунарському історико-краєзнавчому музеї.

«Ця вода має унікальний склад мінералів, а розливалася вона з татарбунарських підземних джерел. Вода має гірко-солодкуватий присмак.

Наша бессарабська капуста, заквашена на татарбунарській воді, вивозилась на ринки для продажу та користувалася великим попитом. Навіть сьогодні господині беруть цю воду для того, щоб займатися квашенням огірків і капусти», – розповіла нам директорка музею.

І ще декілька штрихів про унікальність татарбунарських підземних джерел. Зі слів старожилів міста, в свій час ці джерела настільки були могутніми, що утворювали навіть водоспад, під яким була так звана мильна глина. Зокрема, у 60-70-хх роках минулого сторіччя її використовували акушерки в пологовому будинку для того, аби прати пелюшки немовлят. Бо рН мильної глини дорівнював рН нейтрального мила – 5,5.

Тож ласкаво просимо до чарівних Татарбунарів, неповторної родзинки Бессарабії, яку дійсно можна назвати «містом джерельної води».