На Татарбунарщині учасники аутентичного колективу, забороненого радянською владою, стали героями фільму відомого молдавського кінорежисера

У колишньому Татарбунарському районі в середині ХХ століття був створений самобутній фольклорний колектив «Маланка та Різдво», який був дуже відомий по всій Одещині та навіть у Молдові майже до початку ХХІ сторіччя. Спочатку це був суто чоловічий гурт, який показував глядачам справжню «вертепну» виставу, орієнтуючись на традиції дідів-прадідів. Учасники колективу співали пісні староукраїнською мовою – сучасне покоління навіть не може зрозуміти деякі слова. Більш того, його керівник Іван Леонтійович Колеснік власноруч робив автентичні вертепні костюми в техніці пап’є-маше. Про це кореспондентці «Бессарабії INFORM» розповіла директорка Татарбунарського історико-краєзнавчого музею Інна Володимирівна Найдьонова-Кіріяк.

Варто зазначити, що дослідження творчості колективу «Меланка і  Різдво» було проведено ученицею Вікторією Мукієнко та вчителем Оксаною Климович  Татарбунарського ліцею. Саме завдяки цій науковій роботі вдалося зібрати цінні матеріали, які висвітлюють неповторність та унікальність талановитих учасників колективу, що прославляли культуру Татарбунарщини, навіть попри радянську заборону на відтворення релігійних обрядових дійств.

Отже, в минулому столітті, а саме в 1948 році, кілька хлопців, яким ледь виповнилося 14-15 років, перейнявши традиції від старших, які мали вже по 25-30 років, вирішили відсвяткувати Різдво за звичаями дідів-прадідів. І не просто поколядувати, а створити справжню «вертепну» виставу. А «вертеп», як відомо, – певне дійство, що відбувалося на Різдво у XVII─XVIII століттях. За радянських часів то був страшний ідеологічний «кримінал», адже головними героями спектаклю були Цар Ірод, його син, три волхви, Стражники, Командир… До того ж, грали хлопці на Різдвяні свята, які теж в ті часи були офіційно заборонені. Ходили в спеціально виготовлених костюмах, носили велику різдвяну зірку. Недовго терпіла радянська влада їхню сміливість, почала «давити», і 1953 року гурт офіційно був розігнаний. Але, попри заборону, колектив продовжував свою діяльність, проте вже не так відкрито. Ходили колядувати тільки до тих, кому довіряли. Правда, будучи під пильним наглядом, неможливо було парубочому гурту вільно діяти. А там за віком в армію хлопців позабирали. Відслужили, доросле життя розпочалося…

Відчуваючи, що часи змінюються, з 1984 року керівник колективу Іван Леонтійович Колеснік починає роботу над відтворенням вертепних костюмів. Власноруч «ліпить, викручує форму» в техніці пап’є-маше, відтворює, спираючись на фотографію 1953 року. Костюми нагадують собою лицарські обладунки, але розмальовані яскравими фарбами.

У 1985 році зібрав Іван Леонтійович старих друзів – водіїв, механізаторів, майстрів обслуговування, найактивнішими серед яких були Микола Чумаченко, Григорій Кирган, Олексій Коломійченко, Степан Калінський, Гаврило Семенюк і Василь Гвоздьов. Разом пригадали вони все вертепне дійство й пішли спочатку по «перевірених» домівках радувати народ своїм поверненням, щоб звеселити людей, нагадати про давні традиції. А з 1991 року вже вільно колядували з 7 по 10 січня, а потім й Маланку «водили» 13 січня.

За спогадами Івана Леонтійовича, який, до речі, єдиним залишився живим з колективу, жителі міста, зачувши голосне дзеленчання Десятника, одного з учасників вертепу, та його дзвінке: «Можна Христа славити!», самі вибігали на вулицю та запрошували до своїх домівок поколядувати чи помеланкувати. Не лякала їх і велика кількість учасників гурту, а їх тоді нараховувалося 15-16. Вже колядували та меланкували не лише чоловіки, як у першому складі колективу, а й декілька жінок, бо не вистачало «кадрів», щоб виконати всі ролі. На Різдво ходили із «зіркою», у тих виготовлених костюмах Ірода, Стражників, волхвів. Маланку «водили» у білих, спеціально пошитих костюмах. В чоловіків на штанях були вшиті червоні лампаси, а жінки в чисто-білих спідницях були одягнені. Попереду гурту бігли перебрані баба і дід, які найбільше подобалися малечі. А господарі все запрошували і в хату, і на подвір’я. Після виступу обдаровували всілякими смаколиками: калачами, печивом, цукерками. Всі зароблені солодощі було вирішено членами колективу надсилати до Тузлівської школи-інтернату, яка тоді існувала на території Татарбунарського району. Зауважимо, що, перш за все, весь фольклорний колектив у ці свята йшов до церкви та просив благословення на свою діяльність. Крім того, церква навіть «давала касу», тобто довіряла збір коштів на храм. А це багато чого значить віруючим людям.

Щодо пісень, які виконувалися, можна лише сказати, що деякі з них, за свідченням Івана Леонтійовича, співають і зараз, наприклад, «Добрий вечір тобі…», але більшість сценарних колядок звучали староукраїнською мовою. Саме дійство велося на місцевому діалекті, тобто «народною мовою». Всі пісні колективу записані на касети, але, на жаль, вони зберігаються в різних місцях.

Невдовзі колектив став настільки відомим, що його запросили виступити на сцені районного Будинку культури. Згодом районний відділ культури сприяв участі гурту «Маланка і Різдво» в ІІІ обласному фестивалі фольклорних колективів, який відбувся 28 квітня 1991 року в селі Багате Ізмаїльського району. Там татарбунарці здобули звання лауреатів І ступеня, що стало справжнім визнанням колективу на рівні області. Їх також було запрошено до одеського Палацу моряків на різдвяний вечір, організований фольклорно-ентографічним центром «Берегиня». Також у 2001 році  колектив став дипломантом обласного фестивалю народної творчості, присвяченого десятиріччю Незалежності України, який відбувся в Українському театрі міста Одеса. У 2002 році 23 березня гурт був нагороджений грамотою за участь в обласному турі Всеукраїнського огляду народної творчості з нагоди професійного свята – Всеукраїнського дня працівника культури та аматорів народного мистецтва. Навіть у Молдові побував самодіяльний колектив, гордо несучи перед собою різдвяну «зірку» та звеселяючи місцеве населення замашною Меланкою, веселими бабою і дідом.

Зацікавився їхньою творчістю й відомий молдовський кінорежисер Микола Гібу. 18 січня 2002 року в кінотеатрі Ізмаїла відбулася презентація документального кінофільму «Меланка», на якій, як безпосередні учасники зйомок поруч з фольклорними колективами сіл Одещини – Озерне, Муравльовка, Утконосівка, побували й татарбунарці. Крім показу фільму під час презентації, всі учасники ще раз продемонстрували своє живе мистецтво глядачам, за що були нагороджені гарячими оплесками. Всім фольклорним колективам були вручені відеокасети із записом святкувань.

У 2013 році один із одеських телеканалів зняв відеосюжет  про святкування Меланки в Татарбунарах. На щастя, в ньому зафільмовано невеликий уривок виступу колективу «Меланка і Різдво» у Свято-Успенському храмі Татарбунарів.

За словами директорки Татарбунарського історико-краєзнавчого музею Інни Найдьонової-Кіріяк, у 2016 році в музеї відбулося відкриття експозиції, присвяченої фольклорному колективу «Меланка і Різдво», з нагоди передачі його очільником Іваном Леонтійовичем Колесником костюмів, грамот та фотоматеріалів колективу. До цієї експозиції входять і грамоти, отримані колективом.

«Керівникові колективу вже майже дев’яносто років. Ми дуже просили надати тексти пісень, але поки що не отримали їх», – зазначила Інна Володимирівна.

Директорка музею наголосила на тому, що добре було б відродити діяльність колективу «Меланка і Різдво», який відтворював, беріг звичаї і традиції Бессарабії та прославляв Татарбунарщину далеко за її межами.