Улюбленці мільйонів: Олександр Ляшук і кіт-зірка Шайба завітали на інтерв’ю з “Бессарабією INFORM” до Ізмаїла, де виріс військовий

Він та його бойовий котик – сучасні зірки у популярних соціальних мережах. В обох є створені офіційні й неофіційні фан-клуби, відеоролики з ними набувають мільйонних переглядів, а аудиторія фанатів вже давно нараховує десятки різних держав по усьому світу. 27-річний Олександр Ляшук та його найкращий друг кіт Шайба є військовослужбовцями ЗСУ від самого початку повномасштабного вторгнення. Нерозлучні товариші встигають і ворога бити, і ролики знімати, і займатись збором коштів для потреб українських військових. Олександр та Шайбік є бажаними гостями у будь-якій телевізійній студії країни, а селфі з ними стали на одну сходинку з голлівудськими кіноакторами. Чим займався популярний військовий з Одеської області до війни, як він познайомився зі своїм бойовим товаришем та що думає про жителів міста Ізмаїл – ексклюзивно для “Бессарабії INFORM”.

На самому початку варто зазначити, що хвилювання перед зустріччю з дійсно знаменитим військовим та його пухнастиком було чималим. Адже одна справа – лайкати відео з ними, геть інша – спілкуватись особисто з героями свого часу. Тож, яким було моє здивування, коли в процесі бесіди Олександр виявися дуже щирим, розумним та цікавим співрозмовником, а спілкування з ним – насиченим та яскравим. Шайба під час інтерв’ю часу не гаяв – використав його для власного сну. Але під кінець зустрічі кіт, не менш знаменитий, ніж пес Патрон, дозволив себе погладити та попозував для фото у міському саду.

– З чого почалась Ваша історія?

– Все дуже просто. Ми тоді знаходились у південних полях держави, і наші хлопці періодично їздили до магазину за певними продуктами харчування у найближче село. От вони й побачили, що біля магазину хтось викинув малих кошенят. Вони вирішили їх забрати з собою, попри те, що на той час в нас вже був один дорослий кіт. Серед цих кошенят був і мій Шайбік.

– Ви одразу звернули на нього увагу?

– Так. В нього була така мила мордочка, маленька, адже їм було усього лише місяць на той момент. Він дійсно виділявся серед інших вже тоді, найперше – своєю харизмою.

– А як з’явилось таке ім’я?

– Дуже просто. Приблизно через місяць-півтора, коли кошенята вже у нас жили, й ми їх відгодували, ми сиділи на літній кухні (яку самі змайстрували). А Шайбік сидів поруч й дивися на нас. Тож наш сержант також подивився на нього й каже: “Будеш Шайбою!”. А в нього дійсно морда вузька та широка, дуже нагадує шайбу. Тож так і з’явилось його ім’я. До речі, не так давно нам київський хокейний клуб “Kyiv Capitals” подарував справжню шайбу.

– Важко було вигодовувати тих кошенят?

– Вони харчувались тим, що й ми. Я от віддавав свої сосиски – тому він і Шайбік (сміється, – ред.).

– Що Ви відчуваєте до свого кота? Як його сприймаєте?

– Це моя дитина. Саме з ним я зрозумів, що таке бути батьком. Хоча хтось й каже, мовляв, не можна називати домашніх улюбленців дітьми – але він дійсно для мене дитина. Я хвилююсь за нього завжди, адже відчуваю відповідальність за нього.

– Ледь не вся Україна восени минулого року шукала Шайбика, коли він загубився. Чи повторювалося щось подібне? 

– Ні, лише раз. І коли він знайшовся, то, звісно, був худим. Хоча зазвичай на літо він завжди худне.

– О, це мрія багатьох дівчат. А чи важко переплутати Шайбу з іншими котами?

– Я його завжди впізнаю. От, наприклад, коли він загубився, я розшукував усюди, де тільки міг. І на нашій позиції тоді схожий на нього кіт знаходився. Хлопці казали, мовляв, ось Шайба сидить. А я дивлюсь і розумію, що ні, це не він.

– Розкажіть історію появи котячого КПП, яка свого часу й дала фактично початок популярності Шайби у соцмережах.

– Тоді в нас жило чотири котики. І була, як я вже казав раніше, невелика літня кухня, і у ній в коробці жили пухнастики. Але вночі туди почали заходили собаки, що нам дуже не сподобалось. Тому було вирішено поставити двері. Однак виникла інша проблема – потрібно було впускати та випускати котів. Це насправді не було зручно, адже їх четверо, і кожен у свій час проситься на вулицю. Саме тоді я згадав, що в американських фільмах часто показують ось такі мінівікна для котів та собак, які робились внизу дверей. Тож ця ідея й була взята за основу. Коли я зробив це, з’явилась ідея зняти на відео. Що й було зроблено – наразі воно має два з половиною мільйони переглядів у тік-тоці.

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

Публикация от @a_lyashuk_

– Зараз дуже багато різноманітних відео з військовими. Але чи не ризиково знімати та викладати їх?

– Якщо правильно все робити – ні, не ризиково. Я особисто на початку поспілкувався зі спеціалістом, який пояснив, як саме можна знімати, чого потрібно уникати, або що взагалі ні в якому разі не має попадати у кадр. І тоді все добре. Скажу більше – від цього, як би грубо воно не звучало, є користь. Адже це все є пропагандою України в доброму розумінні. Мені потім багато іноземців почали писати, які казали, що завдяки моїм відео вони взагалі звернули увагу на нашу державу, а деякі навіть питали: “А що, хіба війна в Україні не закінчилась?”… До речі, одна художниця нещодавно зробила принт із зображенням Шайбіка. Один німець його купив. І в нас з’явилась ідея – зробити відбиток лапи Шайбіка на принті і продавати його. Ви здивуєтесь, але вони дуже популярні у іноземців – й наразі такі відбитки вже є у користувачів у 16 чи 17 держав зі всього світу.

– А якщо хтось з України хоче придбати принт з Шайбіком – як це зробити? І скільки коштує?

– Ну дивіться, звернутись в принципі можна й до мене напряму. Однак ціну не назву, адже від самого початку це була лімітована серія, дівчина художник зробила не сильно багато принтів. І у спілкуванні з іноземцями йшла мова про те, що розрахунком буде донат на ЗСУ – стільки, скільки вони порахують можливим. В середньому від іноземців це було близько 100 доларів, хтось давав трошки більше. А от деяким українцям ми напроти, дарували просто принт Шайбіка, адже його всі люблять. До речі, найперший принт придбала саме українка, яка живе у Польщі, – і вона задонатила 25 тисяч гривень. Загалом тоді, за ту серію, ми змогли зібрати близько шести тисяч доларів й позакривати дуже багато потреб, зокрема й проведення ремонту військової техніки.

– До речі, про автівки. Чи вдалось придбати транспорт?

– Так. Загалом за весь час завдяки нашій роботі вдалось зібрати кошти й придбати вісім автівок – це й пікапи, й позашляховики, й буси. Один бусик навіть з Фінляндії пригнали, його особливість полягає в тому, що  він попередньо інкасаторський, а отже – броньований. І вони всі працюють, зокрема дві автівки з восьми знаходяться на Донецькому напрямку. Ось так.

– Чи швидко вдається зібрати кошти на одну автівку?

– По-різному буває. Чесно скажу, раніше було трохи легше з цим. Але багато людей продовжують мене підтримувати, і це важливо.

– Наступне питання: уніформа Шайбіка. Як вона з’явилась?

– Це моя ідея. Я давно мав бажання це зробити, але певний час ніяк не міг покинути бойові позиції. Одного разу нас з котом покликали на телевізійне шоу “Тихий вечір з Оленою Кравець”. От якраз тоді я побачив можливість втілити своє бажання. Мене викликали до штабу для оформлення документів, і я якраз зміг приділити час для шиття котячої уніформи. Допоміг мені з цією справою мій побратим, у якого є власний бізнес з виготовлення меблів. Ось його підлеглі якраз і зшили форму Шайбіка за розмірами, які я надав. Хоча я потім трохи все ж таки переробив власноруч (сміється, – ред.). До речі, бронепластини, як деякі вважають, там немає, адже коту було б дуже важко її носити. Це просто фактично котячий розвантажувальний жилет, у який можна вкладати сосиски (сміється, – ред.).

– І як Шайбік відреагував на таке спорядження?

– Звісно, був здивований, адже це незвично для нього було. Але менше ніж через півтори доби він вже звик до нього. Зараз, коли я його вдягаю, він спокійно стоїть, чекає. Вдягаємо ми її не кожен день – зазвичай, коли кудись виїжджаємо – у місто, приміром, або на інтерв’ю, телешоу і так далі. Це зручно, адже шум у містах все одно лякає тварину, а на розгрузці є спеціальне кріплення для повідка. От так і гуляємо. А на позиціях він знаходиться без свого “одягу”.

– А чи є там ті ж самі GPS-трекери? Щоб знаходити його?

– Після того випадку він вже три штуки таких загубив. Причому недешеві, два з них були фірми “Apple”, а третій – вже навіть з сімкартою. Але Шайбік “благополучно” усі три загубив. Тому я відмовився від ідеї їх використання. Тим паче сам Шайбік – це не домашня тваринка. Він справжній дворовий кіт, любить лазити по дахах, деревах та парканах, добре ловить мишей, залізе та перевірить усі дірки навкруги. Справжній козак, якому усілякі технічні прилади лише заважатимуть.

– У Вашому житті почався період численних інтерв’ю та виступів на телеканалах. Як кіт реагує на таку увагу до себе?

– Я так скажу: він ідеальний кіт для зйомок. Наприклад, на телеканалі Україна в нас було інтерв’ю. Й журналістки посперечались, засне кіт на зйомці чи ні. А Шайбік сидів собі, сидів – і дійсно заснув. Його не турбує метушня на зйомках, в цих ситуаціях він дуже спокійно себе веде. Був ще прикольний випадок. Вся країна бачила, як він попив водички з чашки телеведучого. А після цього всівся на його ноутбук. Деякі телеграм-канали потім волали, мовляв, кіт зламав техніку ведучому. Але це неправда, він просто складається таким чином. Й був теплий – от Шайбік на нього й влігся. До речі, телеведучий той потім у мене цікавився, чи може він продати цю чашку, бо з неї сам Шайба пив (сміється, – ред.).

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

Публикация от Alexandr Liashuk (@shaybaboy)

– Але люди навкруги різні, й, на жаль, є не дуже добрі. Чи були коли-небудь прояви негативу до Вас чи кота?

– Чесно – жодного разу не стикався з таким. Ні стосовно себе, ні до Шайби. Та ви подивіться на Шайбіка – він же такий харизматичний, як може він комусь не подобатись? А якщо узяти хейтерів – процент таких є у будь-якій аудиторії. Так от, в тому ж тік-тоці, якщо під відео є один-два негативні коментарі – для мене це нонсенс. Водночас, мої підписники самі починають відписувати таким людям і ставлять їх на місце. І ще є такий момент – я за конструктивну критику. А на дурість просто не звертаю уваги та не витрачаю свій час та енергію на таких людей.

– А що скажете про фанатів? Адже є окремі клуби як у вас, так і у Шайбіка.

– Ми якось дивились у соцмережах – близько 80% аудиторії складають жінки. Але при зустрічах на вулиці вони не кидаються на нас, ні. Навпаки, чемно питають, чи можна погладити Шайбіка, сфотографуватись зі мною та з котом. Випадку агресії ще жодного разу не було. А от дивний випадок все ж таки був. Одна дівчина уявила собі, що вона моя дівчина. Й почала писати моїм підписницям, випитувати в них, чи спілкуються вони зі мною. А потім погрожувати стала, навіть волонтерам, закликала, щоб вони не спілкувались зі мною. Вирахувати я її поки не зміг – на жаль, створити фейковий акаунт зараз не проблема.

– І все ж таки питання, яке, впевнена, дуже турбує жіночу половину вашої аудиторії: у вас статус холостяка? Адже Ви тепер такий популярний.

– Так. Дівчини наразі не маю. Чесно вам скажу, напевно, мене зараз життя просто відводить від тих дівчат, які прагнуть скористатись моїм положенням. Можливо, я інтуїтивно відчуваю приховану користь і сам оминаю таких, не витрачаю на них час…

– Щодо Шайбіка – чи плануєте потім зводити його з іншими пухнастими дамами? За кошенят, чиїм батьком є сам Шайбік, буде ціла черга.

– Ні, не планую, бо Шайбік стерилізований. Йому було 7 місяців, коли я відвіз його до ветеринара. Бо розумів, що з настанням весни і дорослого віку я буду довго шукати свого кота по полях. Тому стерилізував, робив щеплення й усі необхідні документи, – паспорти також. Хоча запрошення звести його з черговою Муркою не припиняються, чесно скажу, періодично надходять.

– Давайте поговоримо про війну. Чим займались до повномасштабного вторгнення?

– Звісно, в мене були свої плани, як і в кожного українця. Я займався створенням власного бренду одягу. Я був на тому етапі, коли вже фактично мав запускатись, в мене була готова навіть лейба бренду. Стиль, у якому я працював, – “Сучасна класика”. Я планував створити одяг формату “унісекс”, щоб його мав змогу носити кожен охочий, попри стать. На той час це було актуально. Допомагало у роботі те, що я закінчив свого часу художню школу, а ще працював фотографом – для мене завжди було важливим щось створювати. Я творча людина насправді й тому знайшов себе саме у цьому. І ось вам приклад: більшість фотографій з інстаграму, які були зроблені до повномасштабного вторгнення, – це одяг, створений  за моїм дизайном та суто для мене.

– Дуже цікаво! Чи мали Ви намір мати партнерів у бізнесі?

Насправді – ні. Просто забагато існує прикладів, коли люди починають бізнес разом, а трохи згодом стають ледве не ворогами через певні розбіжності у керуванні справою. Або ті ж самі інвестори – так, вони допоможуть грошима, а потім почнуть наполягати на своїй точці зору.  Тому я багато працював тоді задля того, щоб самостійно все оплатити фінансово. І в мене виходило, я ж кажу – на момент вторгнення залишалось зовсім трохи часу до запуску бренду. Але почалась війна, і я опинився перед вибором: на одній чаші були роки праці задля досягнення мети, а на іншій – розуміння того, що можна все це втратити, якщо піти служити. Але мої моральні принципи такі, що піти й не служити – ну, такого просто не могло бути. Це мій вибір, він свідомий, самий важкий і водночас дуже легкий насправді.

– Ви вчилися на це? Або у вас інша освіта?

– Я навчався в Одеській Національній Морській Академії на судноводія, однак на третьому курсі зрозумів, що навчальний процес забирає дуже багато часу, я не міг займатись повноцінно проєктом свого бренду. Фактично, у той час я зрозумів, що, попри престижність тієї професії, море – це не для мене. Тим паче, я вже тоді був впевнений у тому, що можу і хочу більшого. І я йшов до цього, але на заваді стала війна. Та це мене не спинить. Після нашої Перемоги я продовжу справу і запущу свій проєкт. Скажу більше – це і є однією з найголовніших мотивацій. А ще думки про це – моє емоційне та психічне здоров’я. Це насправді надає мені енергію, окрім Шайбіка, звісно, – він на першому місці.

– За час служби довелось бувати в гарячих точках?

– Називати місця я не можу, але що таке небезпека, обстріли – знаю не з чиїхось розповідей, повірте. В такі моменти найбільше, за що я турбуюсь, – це безпека Шайбіка. Для мене це одне з найголовніших, за себе не так думаю… А взагалі тема війни насправді – вона важка. Коли хлопці, які на передовій, на деякий час приїжджають до тилу, в них виникає дисонанс. Зрозуміти це можна: на фронті вбивають, а тут люди відпочивають. Це справді синдром, і лікарі вже давно його описали. Моя позиція: не повинні всі стояти, умовно кажучи, біля стіни й битись головою. Інше питання – населення не повинно забувати, яка ціна сплачується щохвилини за їхню можливість жити. І про те, що вони повинні робити, аби хлопцям на фронті було легше, щоб прискорити закінчення війни, настання нашої Перемоги. Ось що важливо. Стосовно мене – я дійсно не хочу, щоб люди навкруги ходили засмучені та плакали. Навпаки, ми там знаходимось, щоб тут було тихо та спокійно. Але! Ще раз підкреслю: люди не повинні забувати, яка ціна сплачується за це. І зі свого боку робити все задля допомоги військовим. До речі, ще один момент: людині властиво звикати. Порівняйте перший рік вторгнення і зараз – тих самих донатів стало набагато менше. Лише коли, на жаль, по цьому ж самому місту прилітає – тоді люди неначе прокидаються. Ось цей момент дійсно напружує. Не потрібно звикати до війни, потрібно її закінчувати.

– Чи довелось вам втратити когось на війні?

– Так. Мого друга. Він загинув на Запорізькому напрямку… Це важко. Втрати на війні – це, на жаль, норма. Але втішає те, що у ворога їх набагато більше. Мій родич служить безпосередньо на передовій – тож я цю інформацію знаю не з новин. Важливий факт, про який багато хто знає, але все ж таки нагадаю: ми зараз втрачаємо найкращих. Вони помирають або стають каліками – ті, хто у перші дні пішов та став на захист. В росії гинуть найгірші, а в нас – найкращі, цвіт нації. І це страшно! Скільки вже Україна таке переживала? Візьміть історію: саме цвіт нації, найкращих, ворог завжди вирізав, ґвалтував, намагався знищити. І зараз відбувається те ж саме – еліта суспільства гине на полі бою, захищаючи Україну та український народ.

– В Ізмаїлі нещодавно відкрилась виставка, на якій представлені речі загиблих захисників з Ізмаїлу. Знаходиться вона у Діорамі. Чи будете її відвідувати? Адже тема важка…

– Так, важка. Я, чесно, ще не ходив туди, адже приїжджаю рідко й намагаюсь встигнути все, що запланував. Але, напевно, при нагоді відвідаю. Хоча військовим це важче сприймати, ніж іншим. В той же час, у кожного свій емоційний поріг, своя психіка. Хоча, от недавно ми з Шайбіком були запрошені до сучасного центру протезування у Львові. Я, чесно скажу, вважав, що мені буде важко дивитись на військових. Однак завдяки роботі психологів усі хлопці були на позитиві, вони одразу впізнали Шайбіка, фотографувались з ним.

– Повертаючись до теми популярності: вас з котом тепер впізнають навіть у далеких селах. А як щодо Ізмаїлу?

– Я тут буваю нечасто, насправді. Крім того, з самого початку я ніде не згадував, що виріс у цьому місті, просто казав, що я з Одеської області. Однак тепер це поступово вже стає відомим фактом: так, я з Ізмаїлу. Однак мене тут впізнають не так часто, як у інших містах (сміється, – ред.).

– До речі, про Шайбіка – як Ваші рідні його сприймають?

– Як я й бажав – закохались у нього з першого погляду. Він одразу освоївся в мене вдома, вже все знає, коли приїжджаємо сюди, одразу прибігає, як кличу. А от коли мені доводилось на декілька днів покидати позиції без нього (були такі випадки), хлопці розповідали, що Шайбік сумував за мною.

– Вибачте, не можу втриматись: я бачу на Вас прикрасу, і якщо мене не підводить зір, це зображення Шайбіка?

– Так. Це зроблене на замовлення у майстра ювелірних справ з Одеси. Ми ж з Шайбіком є обличчям одеського ювелірного бренду “Jeweler Jukowsky”, і от вони таку прикрасу створили. Подібні речі вони продають та частину коштів перераховують на потреби ЗСУ. Взагалі мені багато хто допомагає зі зборами коштів для ЗСУ, і я їм дійсно вдячний. Деякі з моїх помічників знаходяться за кордоном, але все одно приймають чималу участь у зборах. До речі, у лютому була церемонія вручення нагороди “Волонтер року”, і на нагороді був викарбуваний відбиток лапки мого Шайбіка. Ми з котом, до речі, вручали ці нагороди. Так от, на церемонії ми познайомились з представниками фонду “Повернись живим”, поспілкувались з ними. І фонд надав допомогу силам ППО на півдні на суму в 1 млн 700 тис грн. Це, щоб ви розуміли, 10 тепловізійних систем – тепер цілих 10 мобільних вогневих груп отримають фактично “очі” для того, щоб збивати шахеди – а це дуже важливий факт. Їм дуже велика вдячність за це.

– Наостанок: що ви побажаєте мешканцям міста Ізмаїла?

– Пам’ятати, якою ціною дається їх життя у тилу сьогодні. Пам’ятати та що від себе можливо – робити, допомагати ЗСУ. Тому що якщо не робити цього зараз – війна може стати ближчою. Росія активізувалась, усю свою економіку ця держава, як то кажуть, “поставила на військові рельси”. І як ми пам’ятаємо з історії, вони вперті і будуть йти до кінця, вважаючи, що правда – у силі. Цією логікою вони намагаються досягти своєї мети. Якщо зараз це не зупинити – війна стане ближче. Наші хлопці – вони герої, вони роблять усе, щоб цього не допустити. Але тил повинен у цьому допомагати їм. Пам’ятайте про це.

– Україна обов’язково переможе!