Подвійна відповідальність – як очільник пожежної частини та батько трьох синів з Аккермана поєднує родину та роботу, поки дружина на фронті

Сьогодні в Україні відзначають День працівників пожежної охорони. Це свято мужніх, відважних та непохитних борців з полум’ям, які щодня ставлять людське життя вище за власне. Не так багато ми знаємо про їхні справжні подвиги та ще менше – про особисте: сім’ю, захоплення, досягнення, емоції та переживання. “Бессарабія INFORM” вирішила виправити ситуацію – ми зустрілися з начальником 16-ї державної пожежно-рятувальної частини Білгорода-Дністровського полковником служби цивільного захисту Костянтином Миколайовичем Гуйвою, який розповів нам, як йому вдалося перекваліфікуватися з військового у пожежника, що дало старт його характеру, коли старший син почав називати його татом, та які принципи допомагають чоловіку будувати довірливі стосунки з дітьми.

Знайомство

Костянтин Миколайович Гуйва народився у мальовничому селі Штепівка Сумської області у сім’ї бухгалтерки та шофера. Після закінчення школи за порадою батьків вступив до вищого професійного училища, де отримав спеціальність майстер сільськогосподарського виробництва. Далі був Військовий інститут ракетних військ та артилерії імені Богдана Хмельницького. Обидва навчальні заклади наш герой закінчив з відзнакою. У 23 роки переїхав до Білгорода-Дністровського. Закінчив Черкаський інститут пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля. У 2015 році був призначений на посаду начальника пожежно-рятувальної частини в Аккермані. Одружений, має трьох синів. Старший з хлопців та дружина нашого співрозмовника наразі стоять на захисті України.

Шлях становлення

Село Штепівка Лебединського району Сумської області, де народився Костянтин Миколайович, знаходиться на трасі Київ-Суми. Під час Другої Світової війни у цьому населеному пункті йшли важкі бої і на пам’ять від визволення села від німецьких окупантів на міжміській автодорозі встановили танк. Штепівка славиться своїми краєвидами і пейзажами – у селі п’ять ставків, де маленький Костя проводив багато часу з друзями. За 30 кілометрів від Штепівки знаходилося вище професійне училище, куди після школи вступив майбутній пожежник, хоча тоді молодий хлопець навіть не уявляв, що колись буде рятувати людські життя. Юнак планував закінчити ПТУ та вступити до аграрного інституту в Сумах.

“Ми вчилися сіяти, орати, культивувати. Це було цікаво. Тим паче, що вирватися з села у смт було само по собі було подією. Це був крок у доросле життя, коли ти вже не залежиш від батьків. Ти сам відкриваєшся у колективі, намагаєшся зарекомендувати себе, вчишся спілкуватися з місцевими. І це дало дуже гарний плід, тому що я навчився самореалізовуватися у колективі. Коли я пішов до військового інституту мені вже було легше”, – розпочав нашу розмову Костянтин Миколайович.

Як згадує наш співрозмовник, до сільських хлопців в училищі ставилися зневажливо, тож треба було відстоювати себе та свої інтереси, аби не стати об’єктом цькування. Протягом трьох років навчання юнаку доводилося з’ясовувати відносини з іншими учнями, що значно вплинуло на подальше становлення його, як особистості.

“Це, мабуть, дало старт моєму характеру, коли доводилося стояти за себе”

Юний Костя жив у гуртожитку, і його перебування у студентській сім’ї дещо відрізнялося від звичного уявлення про те, як влаштований побут у кімнаті, де живуть троє хлопців. Вже тоді, завдяки лідерським навичкам, молодик зумів стати прикладом для наслідування.

“Під час проведення рейтингу серед усіх мешканців гуртожитку наша кімната три роки поспіль посідала перше місце за порядком. У нас були поклеєні шпалери, тюль, плакати, килими, живі квіти, ми знімали взуття при вході до кімнати, що було диким для інших. В дитинстві я захоплювався моделюванням, тож збережені моделі літаків висіли під стелею”

В той час Костя зрозумів, що він справді щось може зробити без батьківської підтримки. До нього тягнулися інші. Крім того, завдяки спортивним успіхам, юнак зміг довести, що гідний поваги.

Так склалося, що після закінчення училища договір про співробітництво, який був укладений між навчальним закладом та аграрним інститутом у Сумах було розірвано, тож плани Костянтина зруйнувалися. Треба було шукати інший виш для вступу. За словами нашого співрозмовника, спрацювала батьківська реклама про військовий інститут в обласному центрі.

“В інститут я вступав поза конкурсом, адже мав червоний диплом з ПТУ. І пройшов з першого разу. Конкурс під час вступу був великим. Десь чотири людини на місце. І я вступив до Сумського інституту артилерії. Дуже відомий на той час заклад, який випускав гідних фахівців”.

У житті хлопця знову почалася “гонитва на виживання” – довелося завойовувати авторитет вже у виші. Сільський юнак переїхав до великого міста, де існували свої закони та правила, яким треба було слідувати. В пригоді стало спортивне загартування.

“І мене знову ж таки виручив спорт. Я займався зокрема легкою атлетикою, і вчитель фізичного виховання, який помітив мої старання, взяв мене у команду по військовому багатоборству. Ми виступали на кросах, нас залучали до різних змагань, марафонів. І таким чином у мене було більше можливості виходити у місто (Суми- ред.), яке на початку 2000-х було досить кримінальним. Якщо ти опинявся не у той час не в тому місці, тебе могли добряче відлупцювати. Були якісь кримінальні авторитети, яких наслідували деякі мої однокурсники. І хочеш-не хочеш доводилося тримати удар у всьому. Необхідно було посилено займатися спортом для того, аби давати відсіч. І після цього з тобою починали розмовляти”.

За словами Костянтина Миколайовича, чотири роки у військовому інституті неможливо порівняти з безтурботним студентським життям в училищі.

Переїзд до Аккермана і знайомство з майбутньою дружиною

Військовий виш молодий чоловік закінчив з червоним дипломом, тож отримав право обирати, куди поїхати служити. І так доля привела Костянтина Миколайовича до Білгорода-Дністровського, де він обійняв свою першу посаду командира взводу.

“З 2001 по 2003 роки я перебував у Білгороді-Дністровському. На жаль, тоді Міністерство оборони переживало не найкращі свої часи, і частину, де я служив, скоротили. На момент ліквідації підрозділу я вже був одружений на своїй дружині Яніні”. 

Як розповів Костянтин Миколайович, з нею він познайомився в одному з ресторанів Аккерману. Молода матуся, яка самостійно виховувала майже трирічного сина Ернеста, вперше “вийшла у світ” з подружкою. Саме того вечора стріла Амура ранила її серце, і молоді люди почали зустрічатися.

“Яна мені дуже подобалася, вона була самодостатня, впевнена у собі, мала гарну роботу. І, чесно кажучи, я десь глибоко підозрював, що від мене щось приховують. Коли ми познайомилися ближче і вже все найкраще про себе розповіли, настав момент, коли я дізнався про Ернеста. Я це сприйняв нормально, адже підсвідомо був готовий. Я переживав, як на цю новину відреагують мої батьки. Не кожен у 23 роки будуватиме сім’ю з дівчиною, у якої вже є діти. Я знав, що моя мама може специфічно поставитися до цього, тому першому я подзвонив тату.  Тато сказав: “Не слухай маму. Тобі з нею жити. Приймай рішення сам”. На той час підтримка тата була настільки величезною, що мені було все одно, що скаже мама. Але я її готував поступово. Скоріш за все тато з нею “попрацював” і мама, дізнавшись про Ернеста, дала згоду (на одруження – ред.).

За рік після знайомства Костянтин та Яніна одружилися. Непростим для чоловіка був етап знайомства та подальшого спілкування з сином жінки: необхідно було завойовувати авторитет та ставати другом для маленького хлопчика.

Спочатку  маленький Ерік називав чоловіка Костею. Доленосною стала поїздка до матері Костянтина Миколайовича, куди він для знайомства з бабусею взяв сина. Саме мама нашого співрозмовника вплинула на Ернеста.

” Ми ніколи не торкалися з Еріком теми батьківства. Я не просив його називати мене татом. Коли ми були в гостях у моєї мами, вона проводила з Еріком дуже багато часу, вони знайшли спільну мову, і якимось чином вона домовилася з Ернестом. Тож коли ми їхали назад додому, я вже був  не Костя, а “тато”.

Військова служба вносила свої корективи у життя сім’ї і після розформування частини, де служив Костянтин Миколайович, чоловіка перевели до Болграда. Дружина з маленьким сином залишилися в Аккермані. Так тривало три роки. Весь цей час військовий думав, як повернутися до Білгорода-Дністровського. Військових формувань у місті на той час не залишилось, окрім прикордонників, куди перевестися не вдалося. На горизонті замайоріла пожежна частина.

Переведення з військовослужбовців у пожежники

На шляху до переведення з Міноборони до Міністерства надзвичайних ситуацій молодий чоловік пройшов низку випробувань. Тут треба сказати, що затія військового була досить ризикованою, адже, як переконували Костянтина Миколайовича знайомі, “подібним переводом майже нікого до не беруть”.

“Якщо за рік і переводять когось, то це не більше, ніж три-чотири людини. А я завжди говорив: “А чому я не можу бути тим четвертим”. Я собі поставив за мету втілити заплановане”. Постійно були якісь перешкоди. Але є такий вислів: “Стукайте і вам відчинять”. І от я руки не опускав і йшов до своєї цілі, не переступаючи ніякі моральні принципи”.

Завдяки щасливому випадку і вдалому збігу обставин, плани наполегливого молодика втілилися у життя – його перевели до Білгород-Дністровської пожежно-рятувальної частини. З того далекого 2006 року чоловік обіймав багато посад, були серед них і керівні. У 2010 році Костянтин Миколайович був начальником ППЧ у селищі Сергіївка. Очолювати той підрозділ не було легкою задачею, оскільки у складі Сергіївської пожежної частини на той час були люди зрілого віку. Деякі з них годилися чоловіку у батьки.

“Я будував формат роботи з особовим складом таким чином, щоб і люди цінували турботу про них. Стати керівником не так просто. Це постійна робота над собою і своїми помилками. А також вдосконалення власних перш за все професійних навичок”.

На питання, чи жалкує Костянтин Миколайович про свій вибір – змінити автомат на пожежний рукав – хитає головою.

“Я чомусь вважав, що залишуся у Збройних Силах України. У мене і у думках не було, що я колись можу стати вогнеборцем. І не інспектором, який буде вказувати на недоліки якісь, а людиною, яка рятує життя, матеріальні цінності, та якої потребуватиме суспільство. Ніколи так не думав. Я гордий, що працюю у Службі з надзвичайних ситуацій. Наразі ДСНС посідає друге місце за рівнем довіри у суспільстві після церкви. Мені дуже подобається моя професія. Так, люди не завжди дякують, але, якщо ти робиш свою справу щиро та самовіддано безкорисно, то це приносить собі задоволення. В ситуації, коли мені дякують, я кажу: “Рятувальник завжди поруч”. Це класний лозунг, який стимулює робити добрі справи. Це лозунг, з яким я намагаюся іти по життю”. 

Виклики, які запам’яталися 

Протягом двох років Костянтин Миколайович керував частиною у селищі Сергіївка, і саме там ледве не вперше відчув відповідальність за прийняття рішень, від яких залежало людське життя. Це сталося під час гасіння пожежі у квартирі на другому поверсі багатоповерхового будинку.

“Я розумів, що без постійної подачі води загасити пожежу буде важко. Треба було направити якомога більше техніки на місце події. Маючи досвід роботи з людьми, я подзвонив директору одного з санаторіїв у Сергіївці, та попросив його долучити до гасіння водовозку. Коли я прибув на місце події, то побачив, що хлопці не можуть повноцінно боротися з вогнем, адже на балконі знаходився газовий балон, який необхідно було охолодити. Хлопці робили все можливе. А з Аккермана машина ще не приїхала. Крім того, з другого боку квартири було сильне задимлення. І найголовніше – всередині помешкання знаходилася господарка квартири, а апаратів на стисненому повітрі, котрі дозволили б зайти до квартири, не було, тому що частина була невелика і кількість обладнання обмежена. Я залетів до під’їзду, а там настільки висока насиченість димом, що неможливо пройти і декілька кроків… Треба було чекати на хлопців з Аккермана”.

Тоді на допомогу сергіївським рятувальникам прийшли аккерманські вогнеборці, які приборкали полум’я. Газовий балон не вибухнув, але, на жаль, життя господарки не вдалося врятувати. Як поділився Костянтин Миколайович, він винив себе у загибелі жінки. Згодом, проаналізувавши ситуацію, пожежник зрозумів, що у нього не було можливості це зробити.

Заразом за час роботи були моменти, коли наш співрозмовник відчував себе справжнім героєм.

“У вересні 2013 року через сильні опади прорвало дамбу в Арцизькому районі, внаслідок чого сотні будинків опинилися у водяних пастках. Людей евакуйовували через затоплення. І саме тоді я зрозумів, наскільки важливі аварійно-рятувальні роботи, адже до ліквідації наслідків залучили дуже багато рятувальників. В деякі моменти я відчував себе суперменом: виносив бабусь на руках, відкопував майно. Це був серйозний досвід для мене”.

Під час бесіди з Костянтином Миколайовичем ми не оминули тему ставлення людей, на допомогу яким приходять пожежники. Зазвичай, як розповів нам вогнеборець, населення вдячне за врятовані життя або майно. Проте трапляються і випадки, коли рятувальникам доводиться стримувати себе.

“Ми стримуємо емоції, коли господарі починають нас вчити, що нам робити під час пожежі: видирають з рук пожежне обладнання, чи питають, чого ми так пізно приїхали. Ось це дуже важко сприймається. Іноді хочеться людей трохи охолодити. Але ми розуміємо, що люди перебувають у шоковому стані, їх переповнюють емоції”.

Були і курйозні ситуації, про які зараз пожежник згадує з посмішкою.

Одного разу на пункт зв’язку частини звернулася мешканка міста, яка повідомила, що її одинока сусідка, котру вона годувала, протягом декількох днів не виходить з квартири. Стурбована жінка просила рятувальників зайти до помешкання літньої аккерманки, до якої ніяк не могла достукатися. Своєю чергою, заявницю попередили – через те, що квартира знаходиться на четвертому поверсі багатоповерхівки, ДСНС-никам доведеться виламувати двері господарці. Але жінка так переживала за приятельку, що сказала, що візьме на себе усю відповідальність за пошкоджене майно. Заявниця виступила гарантом того, що могло статися непоправне.

“Наші хлопці приїхали на місце події. Дякувати Богу, двері, які довелося відкривати, були старенькі, тож їх зняли з петель і вони відкрилися. І тут картина: до квартири заходить начальник караулу, три наших бійця з шанцевим інструментом у руках, у касках, захисному одязі, вони проходять на кухню… де сидить господарка та їсть. Ця жінка злякано витріщає на нас очі і питає: “Це що???”. Хлопці шоковані, а позаду них заявниця, яка кричить: “Ліда, Ліда, ти чого мені двері не відчиняєш??”. Ліда піднімає голову і видає: “А може я тебе бачити не хочу! Може ти мені вже остогидла!? Я тебе просто не хочу бачити”. Німа пауза… Ми повертаємо голову до жінки, яка нас викликала, а її вже і слід простив. Ми пояснювали господарці, що її стурбована сусідка нас викликала, на що жінка нам відповіла: “Зі мною все добре. Вона мене просто задовбала…”.

Сімейні традиції та батьківські принципи 

Зараз Костянтин Миколайович разом з дружиною виховують трьох синів. Найстаршому Ернесту вже 24 роки. Молодий чоловік закінчив Кадетський корпус у Сумах, а вищу військову освіту отримав у Харківському інституті імені Кожедуба. Наразі захисник боронить українське небо. Середній Єлисей – студент Білгород-Дністровського фахового коледжу, де здобуває освіту IT-фахівця. Юнак захоплюється важкою атлетикою і зараз готується до змагань. Наймолодшому  – Філіпу 11 років. Хлопчина залюбки допомагає татові по господарству, рибалить, а також полюбляє різні види зброї, поки що виготовляючи їх з дерева. За покликом долі до лав Збройних Сил України стала і кохана Яніна, яка забезпечує зв’язок свого підрозділу на одному з напрямів фронту. Повномасштабна війна розділила щасливе сімейство –  Костянтин Миколайович разом з двома синами вже сьомий місяць живуть без материнської та жіночої ласки і уваги. Роль батька наш співрозмовник виконує відповідально, приділяючи увагу своїм хлопцям.

“Поки немає поряд нашої мами ми започаткували для себе традицію збиратися разом ввечері. Які б справи не були у кого, ми все лишаємо, сідаємо разом і розповідаємо, як пройшов наш день. Спілкування дуже важливе, адже треба розуміти потреби дітей, чи потрібна їм допомога або порада”.

До повномасштабного вторгнення сім’я Костянтина Миколайовича залюбки подорожувала. Разом вони відвідували різні куточки нашої держави, їздили у Карпати, вирушали на рафтинг, спали у наметах і проводили багато часу разом.

Тема батьківства та піклування про близьких вкрай важлива для пана Костянтина. У 2017 році чоловік брав участь у “Семінарі батьківства”, де почерпнув для себе багато корисної інформації, яка стає в пригоді особливо зараз.

“На сьогоднішні наша мама дуже здивована тим, як я “організував роботу” вдома. Той семінар, який я відвідував, дає свої плоди, якщо у тебе є бажання змінитися і стати справжнім батьком. Тоді я дізнався про так звані п’ять принципів батька. Перший – це фундамент системи цінностей, який закладається дітям. Другий – вибір оточення. Третій – впровадження навичок самостійного життя. Четвертий – вибір супутника життя і п’ятий – особистий приклад прояву любові”.

У спілкуванні і з дітьми, і з підлеглими стають у пригоді і власні принципи чоловіка, серед яких головний – це дисципліна.

“Я завжди і дітям, і собі говорив, що твоя дисципліна починається з заправленого ліжка. З такого маленького порядку далі складається організованість у всьому. Наприклад, у нас є елементарні речі, які ми впровадили вдома. Коли нашої мами вдома не було, наш весь будинок був обклеєний наліпками: для кожної дитини свого кольору, на якій було написано, що тобі треба зробити. Прийшов додому, поріг переступив – приведи до ладу взуття, яке повинно бути завжди чистим. Якщо бачиш, що хтось не встигає або забув це зробити – не цурайся, почисти та склади його взуття. В нашому домі у кожного є свої задачі. Ось по п’ятницях у нас, взяте з військового життя поняття ПХД – парко-господарчий день, коли ми разом проводимо генеральне прибирання”.

Крім того, батько намагається виховати у синах почуття співчуття, особливо зараз, під час повномасштабного вторгнення. Діти зростають у дусі поваги до своєї країни та нації. У сім’ї змінилися формат та мова спілкування: вони повністю відмовилися від російської мови на користь рідної солов’їної.

У міру можливості Костянтин Миколайович урізноманітнює дозвілля синів, а коли мама повертається після ротації додому, сім’я намагається знову ж подорожувати та дивувати одне одного.

Ми поцікавилися у нашого співрозмовника, чи вірить він у дива, і чи траплялися вони колись у його житті.

“Перше справжнє диво сталося, коли мене перевели з Болграда до Білгорода-Дністровського. Тоді ніхто не вірив, що це можливо – перевестися з Міністерства оборони до тодішнього Міністерства з надзвичайних ситуацій. Також за час роботи вже в Аккермані у мене було багато неприємностей, коли я розумів, що напевне не зможу їх подолати. Але дива траплялися і я зміг викарабкатися. Я намагався довести, що я на вірному шляху. Я вірю в дива. Можна книжку написати про ті дивовижні речі, які траплялися в моєму та житті моїх рідних”