“Є дві категорії переселенців” – відверта розмова з жителькою Луганщини, яка, двічі втративши домівку, почала все з нуля в Аккермані

Майже два роки пройшло з того жахливого ранку, коли країна-агресор розпочала повномасштабне вторгнення на територію України. Бойові дії, окупацію, втечу з власної домівки, дорогу в невідоме життя ─ все це пережили українці, які першими опинились в епіцентрі цих трагічних подій. Та навіть попри все пережите, всупереч усім труднощам, ці сильні і незламні люди, опинившись на новому місці, знаходять у собі сили жити далі, будувати своє нове життя, нову реальність. Кореспондентка «Бессарабії INFORM» поспілкувалась із такою гарною та цілеспрямованою жінкою, яка, навіть втративши своє звичне життя, покинувши власний дім, продовжує йти вперед, розвиватися та пізнавати нове.

Знайомство: Марина Беницька, 39 років. Виховує 11-річного сина. Після початку повномасштабного вторгнення була змушена покинути окуповану Луганщину та розпочала нову сторінку свого життя на теренах давнього міста Білгорода-Дністровського.

─ Дякую, що погодились поспілкуватися та поділитися своєю історією. Як давно ви переїхали до Білгорода-Дністровського?

─ Можна навіть почати з того, що я двічі переселенка. Перший раз у 2014 році виїхали з самого Луганська, а у 2022 році ─ з Луганської області, з території, яка до повномасштабного вторгнення ще не була окупована. Після початку агресії у лютому 2022 року першим на неокуповану територію України виїхав чоловік, залишившись вірним присязі, і зараз працює в одній із правоохоронних структур. Спочатку він облаштувався на місці, а потім виїжджали ми з сином. Коли покидали домівку, там уже пів року була окупація, тому довелося їхати через декілька країн, і через Закарпаття потрапили на неокуповану Україну. Тож тут ми уже десь півтора року, з вересня 22-го.

─ Чому обрали для себе саме цей регіон?

─ Хотіли в Одеську область, хоч тут у нас абсолютно нікого немає, але була мрія жити поблизу моря. Так і склалося.

─ Хтось допомагав Вам залишити окуповані території та потрапити сюди?

─ Ні, ніхто не допомагав, самотужки виїжджали. У нас уже була настільки глибока окупація, що було неможливо, щоб якісь організації могли нам допомогти. Виїжджала тільки з дитиною і зі своєю тіткою.

─ Як дитина сприймала перші місяці війни?

─ Важко, звичайно. Було важко пояснити, і чому не можна до школи ходити, і з однолітками просто так піти зустрітися. Було страшно. Вся ця обстановка. У нас, наче, і тихо було відносно, але все одно напруга відчувалась на вулицях, і у спілкуванні між собою.

─ Чи спілкувались Ви зі своїми знайомими після окупації?

─ На той час я працювала помічником нотаріуса, а в перший же день вторгнення нас всіх «позбавили» роботи, можна так сказати. Тому на роботу ми не ходили, тож і спілкуватися особливо не було з ким. Навіть якщо і спілкувалися, то обережно – про погоду, про природу, бо невідомо було, з ким ти можеш вільно спілкуватися, а з ким ─ ні. Тому в основному ні з ким не спілкувалась. Теж був страх. Скажу більше, я фізично відчула свободу слова, що можу казати все, що я хочу, висловлюватися, уже коли повернулась на неокуповані території України.

─ Торкнуся неприємного питання. Як змінилось життя на окупованій території, де ви проживали?

─ Враховуючи те, що нас одразу позбавили роботи, усіх, було морально складно. Пропонували вже переходити працювати на посади до так званої лнр. Створили свою «місцеву владу». Були випадки, коли люди погоджувалися. Якщо чесно, я не спілкувалася з цими людьми на такі теми, не знаю про їх мотиви. Пропонували відмовитися від громадянства України, хоча в нашій державі такої процедури взагалі немає. Ти не можеш написати заяву – і все, ти не громадянин, але пропозиції були. Навіть не хочеться це згадувати.

─ Коли ви уже приїхали до Білгорода-Дністровського, що відчували, як пояснювали дитині такі зміни?

─ Перший час мені, мабуть, було трошечки легше, тому що я люблю подорожувати: нове місто, нові знайомства. Дитині було складніше. Бо він ще майже чотири місяці вчився у своїй школі на дистанційному навчанні, але це був уже 5 клас, і було складно. Тому ми пішли в грудні до місцевого ліцею, і нас прийняли.

─ Вчителі, які викладали онлайн, теж покинули окуповані території?

─ Так, вони виїхали. До навчального процесу були залучені лише ті вчителі, хто виїхав, ті, хто були в безпеці.

─ Ви одразу почали шукати собі заняття на новому місці, чи спочатку був потрібний час, щоб пережити те, що відбулося?

─ Дійсно, був період, коли я нічим не займалась. Дякуючи чоловікові, який підтримував і зміг дозволити мені не працювати деякий час. Я – юрист за освітою. І будучи ще вдома, працювала в різних сферах, починаючи з інституту ─ в судових органах, очолювала юридичний і кадровий відділи в обласній статистиці до народження дитини, а останні шість років я працювала помічником нотаріуса. І для себе я паралельно вивчала фінанси в різних сферах ─ і особисті, інвестиції. Уже коли опинилася тут, десь через пів року, я дізналась, що є така можливість у нас в країні (до речі, вже більше 20 років), як накопичувальна система страхування життя. Мене це зацікавило, ми з чоловіком вивчили це питання. Тут переплітаються і фінансова, і юридична сфера, потрібно слідкувати за змінами в законодавстві, тому вона мені сподобалася, «лягла», скажімо. Тож досі цим займаюсь, майже рік у цій сфері.

─ Знаю, що у своїй роботі Вам інколи доводиться їздити до інших міст? Не складно, немає якогось психологічного дискомфорту, страху?

─ Ні, страху немає, адже люблю подорожувати. І коли я познайомилась з цією новою для себе темою, моя колега сказала, що навчання часто проходять в Луцьку, а в мене сестра рідна зі своєю сім’єю виїхала з окупованої території саме до Луцька. Тож приблизно раз на місяць їздимо туди. Перший час їздили з сином, потім, щоб не пропускати навчання, почала сама. Нещодавно у нас був своєрідний професійно-відпочинковий ретрит в Закарпатті на три дні, брала його з собою. Там також зустрічалися з сестрою. Вона, як і я, почала працювати у цій сфері, маючи також юридичну освіту. Разом зарядилися енергією.

─ Коли ви приїхали до Білгорода-Дністровського і почали цю нову сторінку життя, що допомагало адаптуватися, як знайомилися з новими людьми?

─ Всі ми знаємо, що будь-які зустрічі не випадкові. Коли приїхали, буквально у вересні 22-го, ми з дитиною пішли до місцевої бібліотеки неподалік від дому, де зараз мешкаємо. Зайшли туди, а бібліотекар каже, що у них саме в цей час проходить зустріч із психологом, орієнтована на мам з дітками, які є переселенцями. І ми потрапили на цю зустріч, познайомилися з дівчиною психологинею, яка об’єднала нас, дівчат-переселенок і дітей приблизно одного віку. І ось уже півтора року ми спілкуємось з дівчатами: і з тими, що організували зустріч, і з дівчатами, які, як і я, приїхали сюди з різних регіонів ─ з Херсону, Бердянська, з Донецької області. Діти також між собою спілкуються, дні народження справляємо всі разом. Якось так вийшло, що ми адаптувались до нового місця таким чином. А по роду діяльності вже почала знайомитись і з новими людьми, і з колегами чоловіка, зі своїми колегами. Мені легко вдаються адаптування і знайомство з новими людьми.

─ А син знайшов собі тут нових друзів?

─ Так, якраз ми спілкуємось з мамами, а діти ─ між собою. І в класі у нього з’явилось декілька друзів, з якими він може спілкуватися.

─ Як часто згадуєте рідний дім, чи буває сумно?

─ Звичайно, сум є. І, мабуть, перший рік якось було не так складно, а як другий рік пішов, то воно вже починає якось наздоганяти. Якісь такі моменти починають на рівному місці вибивати з колії. Тригерить іноді, і ти навіть не знаєш, де може тебе наздогнати. Якась фраза, якийсь образ, якась людина, на когось схожа.

─ Чи змінились якось ваші вподобання або хобі за цей період?

─ Так,  таке є. Там у нас був мінібізнес, ми займалися кімнатними квітами. А тут я вже дивлюся на ці квіти, але собі не хочу їх купувати. Можливо, через спогади, прив’язаність до дому. Також, коли ще жили вдома, полюбляла читати і вишивати хрестиком. Сюди я змогла тільки трошечки книг забрати і свої вишивки, але тут це відійшло на дальній план. З початку повномасштабного вторгнення взагалі не могла читати, хоча до того читала багато. Не розуміла, про що там йдеться. Знову повернулася до читання лише через декілька місяців. Але сиділа вишивала, мабуть, займала собі руки, зараз займаюсь цим набагато менше.

─ Що саме ви любите читати, яку літературу?

─ Різну. Але більше не художню, мабуть, а зі сфери фінансів, психології, розвитку. Такого плану. Дуже важко було мені читати книгу «Вибір» про те, як жінка пережила табори, голодомор. Морально було складно читати. Мабуть, якісь асоціації.

─ Як вважаєте, чи зможемо після перемоги повернутися до колишнього звичного життя?

─ Буде важко. Особливо тим, хто покинув свої домівки. Багато таких, як я, хто вдруге вже покидає свій дім. Хтось взагалі залишився без домівки, їм просто нема куди повертатися. Я спілкуюся з багатьма своїми знайомими з Батьківщини, хто виїхав: одні по Україні, хтось за кордоном. І є дві абсолютно різні категорії людей: ті, хто вже налаштовані починати життя заново на новому місці і навіть купувати житло. Я для себе поки цього не розумію. А є ті, хто живе від зарплати до зарплати, не хочуть адаптуватися до нових умов. Вони живуть мріями про повернення додому. Абсолютно різні категорії людей. А ми намагаємось жити тут і зараз. Сьогодні є життя – прекрасно, прокинулися зранку – супер.

─ Як ви зараз сприймаєте тривоги, як реагуєте?

─ На жаль, на тривоги вже не реагуємо ніяк. І це лякає, коли ти вже ніяк на все це не реагуєш, звик. Просто живемо. Ми, коли приїхали, і почалися затяжні тривоги восени 2022 року, то ходили в укриття з дитиною. Місцеві, хто поруч був, працівники в магазинах дивились на нас із здивуванням. Зараз уже так не робимо.

─ Чи не було у Вас бажання виїхати за кордон?

─ Чоловік пропонував одразу, коли ми тільки виїжджали. Але я взагалі не розглядала такий варіант, хотіла зберегти свою сім’ю, а на відстані це складно. Тим паче там ні знайомих немає, ні мови не знаємо. Надалі ─ не знаю, все непередбачуване, можливо, розглянемо, але не зараз.

─ А Ви слідкуєте за новинами, читаєте про те, що відбувається на території, яку довелось залишити?

─ Зараз дуже мало читаю новин, не слідкую за ситуацією.

─ Через зайнятість чи це свідомо?

─ Скоріше, свідомо. Не хочеться знову занурюватись у ту реальність.

─ А як проводите свій вільний час з дитиною?

─ По-перше, спілкуємося з тими людьми, з ким познайомилися, майже кожної п’ятниці.  Ми з дівчатами намагаємось підтримати одна одну, а діти й собі спілкуються. Також відвідуємо майстер-класи з виготовлення патріотичних оберегів. Дівчата проводять благодійні майстер-класи і збирають на допомогу військовим.

─ А які вподобання у Вашого сина? Він відвідує якісь гуртки?

─ Зараз займається англійською і ментальною арифметикою. Одразу, як приїхали, знайшли ці заняття з ментальної арифметики. Вони йому дуже сподобалось, зайшло. Вже закінчив та отримав диплом на «додавання-віднімання», пройшов всі складності. Уже через місяць виявив бажання піти на «множення-ділення», далі вчитись. Хоче – будь ласка. Головне, що йому подобається.

─ Що Вам допомагає триматися, не здаватися, йти далі?

─ Мені дуже допомагає спілкування з сестрою. І ми раді, що знаходимось у такій доступності, не за кордоном, а є можливість бачитися достатньо часто. Не кожен день, звичайно, але щодня спілкуємось по відеозв’язку. Є можливість підтримувати одна одну. Коли важко, зателефонуєш ─  і рідна душа заспокоїть.

─ А які місця найбільше подобаються у новому для Вас місті?

─ Мені дуже подобається відвідувати берег лиману.  Також ─ маєток Асвадурова з гліциніями. Навесні це просто найулюбленіше місце, аромат, краса неймовірна.

─ Ви на новому місці обрали для себе і нову сферу діяльності. А не було бажання знайти таку саму роботу, на якій працювали останні роки?

─ Мені пропонували таку роботу, але, враховуючи, що зараз для мене актуально мати більш вільний графік, то я відкинула таку можливість.

─ Чи не було у Вас такого, що відмовляли у працевлаштуванні через те, що Ви не місцева?  

─ Ні, я з таким не стикалася, але чула від дівчат про такі випадки. Навіть нещодавно мені пропонували роботу на повну зайнятість, але я у свою чергу розповіла про цю вакансію знайомій. І вона вже працює.

─ Коли закінчиться війна, що перше зробите, з того, що не дозволяє ситуація зараз?

─ Зустрінемось всією родиною. Ми завжди збирались на свята, а зараз кожен зі своїми сім’ями в різних місцях. Зараз і свята ─ не свята. Тож обов’язково зберемось родиною за одним столом.

─ Марино, дякую Вам за таку цікаву розмову. Нехай щастить Вам і Вашій родині.

─ Дякую, навзаєм!