Від косметичних проблем до порятунку життів: війна подарувала Кілії кваліфікованого дерматолога – історія лікаря Волочанського

Війна змінила життя та світогляд багатьох українців. Особливо – тих, хто дійсно зазнав її, був вимушений залишати свою домівку, чув вибухи та мав приводи серйозно хвилюватися за своє життя. У той самий день, коли вона почалася, з ніг на голову перевернувся звичний світ лікаря-дерматолога з міста Одеси Валентина Волочанського, який разом з цим зрозумів, що кожен має бути корисним на своєму місці. Тому відклав прибуткову сферу косметології, на яку свого часу змінив лікарський фах, та зайнявся волонтерством. А почалося усе з вимушеного переїзду в Кілію.

Ми зустрілися з лікарем у його кабінеті Кілійської поліклініки, де на теперішній час він приймає пацієнтів раз на кілька тижнів. Але навесні 2022 року це було його постійним місцем роботи. Тож, як би дивно це не звучало, війна подарувала Кілії фахівця, за послугами якого містяни були вимушені їздити до інших міст або взагалі нехтувати проблемами власної шкіри через брак можливості на поїздки. Не дивно, що з перших тижнів під дверима лікаря почали збиратися великі черги. Зізнається, що був вражений тим, наскільки великий об’єм серйозних та навіть критичних випадків на нього чекав. Але про все по черзі.

На момент початку війни лікар зі своєю родиною мешкав в Одесі. Але, як виявилося, з Кілією його пов’язує багато спільного. Його дружина – родом звідси, тесть, нині покійний, Мозговий Олександр Іванович, свого часу очолював Кілійську лікарню, теща, якої теж, на жаль, вже немає, працювала лікарем на Кілійському судоремонтному заводі, а свою першу лікарську практику доктор-дерматолог Волочанський почав теж саме в Кілії, хоча родом зі смт Саврань, що на півночі Одещини.

“Після закінчення інституту декілька років працював в Кілії за фахом, після чого з дружиною переїхали в Одесу. Але в Кілії бували дуже часто, діти канікули проводили у дідуся з бабусею. З цим містом багато чого пов’язує”, – розповідає доктор.

Коли в Одесі стало нестерпно, через десять днів після початку повномасштабного вторгнення родина вирушила на малу батьківщину дружини.

Згадуючи перші дні війни, пан Валентин розповів, що до них приїхала подруга з трьома дітьми та двома собаками, яка мешкала на в’їзді в Одесу з боку Миколаєва. Тоді Херсон опинився в окупації, йшов активний наступ на Миколаїв, тому у тій частині міста було надто небезпечно. Довелося приютити ще одного чотирилапого, якого на лікування в Одесу за п’ять днів до вторгнення привезла з Ізмаїла їхня знайома та вже не змогла забрати.

“Так нас стало 10 у трикімнатній квартирі. Постійні вибухи, жахи з новин… Наш будинок знаходиться неподалік від моря, а це постійна робота ППО зовсім поруч. У тещі стався один серцевий напад, другий… Роботи майже не було. І напочатку березня ми вирішили їхати туди, де безпечніше. Так і переїхали усі разом”.

Та просто сидіти на місці не зміг.

“У перші ж дні навідався до волонтерського центру “Захистимо разом”, де взявся плести захисні сітки для військових. Познайомився з усіма волонтерами. Дізнавшись, що у мене є медична освіта, очільниця волонтерського центру Тетяна Гавриленко попросила допомогти у формуванні аптечок на фронт для захисників. З цього часу волонтерство стало невід’ємною частиною життя”.

Пройшло ще близько місяця, і його на розмову покликав головний лікар Кілійської багатопрофільної лікарні Роман Ольховський з пропозицією почати медичну практику та виділив кабінет у поліклініці. Лікар погодився.

“Я був шокований, скільком людям дійсно потрібна моя допомога. Приходили з такими жахливими, занедбаними хворобами шкіри, що доводилося ставити невтішні діагнози та відправляти до онкологічних центрів. На щастя, у більшості випадків було ще не пізно. До того ж, на нервовому грунті у місцевих мешканців вилізло безліч нових шкірних новоутворень та інших проблем. До мене почали масово звертатися й саме з такими хворобами, зокрема псоріазом, сильним випадінням волосся. Йшли вже навіть ті, хто роками відкладав похід до лікаря через якісь незрозумілі стереотипи, типу: від видалення родимки можна померти через кілька тижнів, адже так колись у когось було. Цей страх, вважаю, з 90-х років, коли з людей драли останні гроші, і ніхто не давав гарантію на одужання. Але нам вдалося його подолати. Пішло “сарафанне радіо”, почали рекомендувати. В Кілію приїжджали саме до мене на прийом і з Болграду, і з Рені, і навіть з-за кордону. Коли трохи згодом ситуація дещо прояснилася, почали приходити вже й на косметологію, мої клієнти з Одеси питали, де я, і також їхали сюди. Був такий день, коли з Молдови з аеропорту приїхали кілька таксі з моїми постійними клієнтами, які після отримання процедури сідали в те ж таксі та їхали назад до свого нового місця мешканця за кордоном. Люди хочуть бути гарними, і це нормально. Згадую, як у перший день повномасштабного вторгнення мені зателефонувала клієнтка і заявила, що хоче зробити губи. А я їй кажу: ви взагалі в курсі, що почалася війна, нас бомблять? А вона мені: “То й що? Якщо вже помирати, то хоч гарною буду у труні”.

Запросили Волочанського і до сусіднього Вилкового, де склалася така ж проблема з відсутністю кваліфікованого спеціаліста.

“Там прийомів було не менше. І знову ті ж занедбані випадки, коли люди, маючи проблему, роками відкладали візит до лікаря. Найстрашніше – розуміти, що ця проблема могла б бути набагато меншою, якби людина не зволікала. Бували випадки, коли я розумів, що медицина безсила”.

Тим часом волонтерство чоловіка виходило на новий рівень. Це були вже не тільки маскувальні сітки та аптечки, а пряма допомога військовим. Частину заробітку лікар на постійній основі віддавав у волонтерський центр, виходив на інших волонтерів, напряму спілкувався з військовими, закриваючи їхні заявки, збирав однодумців, готових допомагати.

Згодом життя почало повертатися у свою колію, українські військові дали відсіч окупантам та вберегли Одещину від окупації, тож родина вирішила знову повернутися в Одесу. Але покинути пацієнтів в Кілії та Вилковому лікар не зміг. Тож раз на кілька тижнів у соцмережах з’являється повідомлення про його приїзд. Доводиться возити обладнання, підлаштовувати свій щільний графік, адже він потрібен і тут.

“А як відмовити, коли безперестану дзвонять і просять допомоги? Дружина вже жартує, що мені треба змінити телефон, адже він майже не вмовкає. Приїжджаю, коли є змога, і коли збирається певна кількість пацієнтів. Навіть дистанційно пропоную скинути фотографію проблеми, одразу бачу, до мене це питання, чи, на жаль, до онколога. Призначаю аналізи, якщо вони потрібні перед процедурою, аби на момент нашої зустрічі бачити всю картину”.

Разом з цим пан Валентин продовжив виїзди в інші регіони, де проводить навчання з косметології, зокрема в Миколаїв, Харків, в Київ. Каже, що певний період взагалі припинився попит на курси, а тепер відновився з новою силою. Люди прагнуть до саморозвитку та нових знань попри війну. А що це, як не віра у Перемогу?

У неї свято вірить і наш співрозмовник. А для цього, вважає, потрібно приносити користь своїй країні, бути саме там, де ти потрібен, робити те, що вмієш найкраще.