Сильні за плечима незламних: історії дружин воїнів ЗСУ, які чекають коханих з фронту – ексклюзив “Бессарабії INFORM”

1 коментар 52515 переглядів

Ви можете обрати мову сайту: Українська | Русский (автоперевод)


Сьогодні Україна відзначає свято хоробрих та незламних, мужніх та нескорених – День Збройних сил України, які наразі оберігають наші життя, ризикуючи своїми власними, жертвуючи здоров’ям, комфортом, кар’єрою, можливістю бачити, як дорослішають діти, домашнім затишком та банальними бажаннями. Та за їхнім героїзмом стоять не менш сильні та витримані – тендітні дружини, які після мобілізації своїх коханих звалили на свої плечі усі спільні справи, а разом з цим мають сили вести своїх обранців до Перемоги неймовірною вірою, підтримкою та усілякою допомогою. “Бессарабія INFORM” поспілкувалася з кількома нашими землячками та почула їхній біль та одночасно гордість за своїх коханих Героїв. 


Ми задали співрозмовницям однакові питання, зокрема, як було прийнято рішення йти на фронт, від чого обом довелося відмовитися, який найстрашніший момент був за час служби, та що буде зроблено після Перемоги, на які ми отримали дуже чутливі та емоційні відповіді. Кожне слово їхньої сповіді просякнуто любов’ю, шаленим хвилюванням та нескінченною вірою.

Юлія та “кіборг” Антон

“Повернувся в Україну в першу добу війни, перейшовши кордон пішки, ще й йшов 18 кілометрів, адже все було у заторах”

Сильні за плечима незламних: історії дружин воїнів ЗСУ, які чекають коханих з фронту - ексклюзив "Бессарабії INFORM"

Коли почалась війна, чоловік перебував закордоном. Приїхав в Україну в першу добу, перейшовши кордон пішки, ще й йшов 18 кілометрів, адже все було у заторах. Служить по теперішній час. Прийняв таке рішення здебільшого, адже має бойовий досвід, і доволі таки потужний – за часів АТО отримав відзнаку кіборг (за оборону Донецького аеропорту). Як тоді пішов добровольцем, так і зараз – у 2022 році. Коли ми познайомилися у 2020 році, сказав, що більше не піде служити, лише в випадку повномасштабної війни. Вже тоді запевняв – вона буде. Мене не питав, це були суто його рішення і його позиція, хоча станом на початок війни я була на четвертому місяці вагітності. Авжеж, я підтримала його.  Як мінімум, іншого варіанту в мене не було (сміється, – ред.). Від чого доводиться відмовлятися? Від комфортного життя, від того, що не бачить свою сімʼю, як росте його донька, від теплого ліжка і смачного обіду. Від того, що є зараз у кожного українця, який не на війні.

Сильні за плечима незламних: історії дружин воїнів ЗСУ, які чекають коханих з фронту - ексклюзив "Бессарабії INFORM"

Можливість бачитися і розмовляти маємо по-різному. Все залежить від того, де він перебуває. Спочатку взагалі було мало в’язку (Буча/Ірпінь), потім звільнення Херсонської області (Херсону), потім Бахмут… Найстрашнішим моментом особисто для мене було, коли він був на штурмі в Херсонській області. Там у них була складна ситуація… Можна сказати, що він попрощався. На щастя, все обійшлося. Ну і Бахмут, звісно. Ще дуже страшно, коли пише, що їдуть на штурм, і не знає, коли вийде знову на звʼязок… Від поганих думок рятують дитина та робота (Юлія – рятувальниця, – ред.). Ще мені дуже допомагає моя мама, дякую їй. Звісно, підтримую коханого, як можу. Кажу йому, що він в мене найкращий – найкращий чоловік, найкращий тато. Він знає, що вдома чекають його любимі дівчата. Що плануємо робити після перемоги? Для початку – не поїхати головою (сміється, – ред.). А якщо серйозно – бути щасливим, а головне – разом! У вільній, незалежній Україні. Розумію, що з початку війни могли виїхати до нього за кордон і жити спокійно, але це не про мого чоловіка.

Яна та володар “Золотої зірки” Максим

“У жовтні мені повідомили, що мій чоловік 200-й. Це був найважчий тиждень у моєму житті”

Сильні за плечима незламних: історії дружин воїнів ЗСУ, які чекають коханих з фронту - ексклюзив "Бессарабії INFORM"

Служить мій чоловік з часів АТО (2015-2017 роки). Потім була перерва, а з 2020 року по теперішній час перебуває на військовій службі, з 2022 року – безпосередньо на передовій.

На момент початку повномасштабного вторгнення чоловік служив за контрактом. Його підрозділ як раз готувався виходити в сектор, знаходився в Херсонській області на злагодженні. Це було його рішення – не тікати, а залишатись захищати свій дім, свою родину і свою країну, а мені як дружині залишилось його підтримати. Чи шкодує він про свій вибір – точно ні. Контракт, підписаний у 2021-му на рік, мав стати останнім. Ми домовлялися зайнятися будинком, господарством і бути поруч. Але… Бачились ми востаннє влітку, коли чоловіку дали десять днів відпустки за 2022 рік. Коли знаходиться на передовій в окопі, то це лише смс від хлопців на КСП, які мають можливість чути його по рації і відписують, що з ним все добре. Ось таке спілкування на передовій.

До жовтня мені здавалося, що найстрашніший момент був 14 березня 2022 року, коли чоловік отримав поранення, але в середині жовтня вже цього року під час штурмів мені повідомили, що мій чоловік 200-й… Це був найстрашніший тиждень в моєму житті, але, слава Богу, він живий. За цю ситуацію він отримав Золоту зірку від Залужного. Також мій чоловік має нагороди за сміливість під час штурмів.

Насправді фізично вести побут неважко. Ми живемо в квартирі, в нас один вже дорослий син (12 років). Дуже важко морально. Буває так тяжко, що дихати немає сил, почуття страху за життя чоловіка просто розриває. Не знаю, чи це надихає мого чоловіка, але я ніколи при розмові з ним не даю волю істерикам, сльозам, я розповідаю про те, що діється вдома, і лише хороше. Розповідаю про його пухнастих улюбленців (їх у нас троє), про те, що і як будемо робити, коли закінчиться війна.

Перше, що ми зробимо після Перемоги, – це займемося лікуванням. У нього більше десятка контузій, п’ять важких (відкопували), і поранення стопи, яке потребує пластики (є нарост, який заважає ходити). Також були хімічні опіки легенів, тож спочатку реабілітації. Треба навчитися жити іншим життям – післявоєнним. Я пишаюсь своїм чоловіком, іноді я думаю, що він має надздібності витримати весь цей жах, що там відбувається.

Затьмарений війною марафон свят Анастасії та Миколи

“Йду проводити весілля, потрібно нести радість, а чоловік пропадає зі зв’язку, і в місцевих телеграм-каналах звідти пишуть погані новини”

Сильні за плечима незламних: історії дружин воїнів ЗСУ, які чекають коханих з фронту - ексклюзив "Бессарабії INFORM"

Мій чоловік на службі з першого дня війни. Памʼятаю, як вранці 24 лютого я прокинулася і побачила пропущений дзвінок від нього. Він того дня пішов з дому дуже рано, не будив мене, бо тоді нашому молодшому сину був всього рочок, і ми погано спали вночі. Передзвонюю, а він мені: «Все скасовується, війна почалася, я стою в черзі на заправці, підготуй мої документи, піду до військкомату». Коли повернувся додому, зібрав речі та пішов. Ніхто не знав, що буде далі. Але я не бачила в ньому ні краплі сумніву та розуміла, що відмовити його йти служити в мене не вийде.

Плани до цього моменту в нас були грандіозні. Ми продали свою квартиру і повинні були купувати нову в іншому місті, навіть спакували валізи. Деякий час нам довелося жити на зйомному житлі. Пощастило, що перші пів року він проходив службу у місцевому військкоматі. А потім почалися відʼїзди… В різні місця, на різні терміни. І ось вже майже рік він знаходиться у найгарячіших точках – спочатку був на Донецькому напрямку, а зараз на Харківському.

Сильні за плечима незламних: історії дружин воїнів ЗСУ, які чекають коханих з фронту - ексклюзив "Бессарабії INFORM"

Мені здається, що наші зміни є чи не найкардинальнішими, адже все просто стало протилежним тому, як було до. Ми працювали ведучими святкових подій. Буквально за два дні до війни, 22.02.22, ми провели наше останнє мирне весілля. 24 лютого в один момент ми залишилися без роботи, без житла та без планів на майбутнє. Поступово все налагодилося, а навесні цього року Коля вмовив мене повернутися до святкової роботи. Мовляв, ну що вдома сидіти киснути, хоч розвієшся, зможеш відволіктися від поганих думок. З одного боку завдяки своїй роботі я тримаюся, постійно в тонусі, адже треба бути на позитиві, і мого гарного настрою повинно вистачати не тільки для себе, а ще й для гостей на святі, але буває і таке, що він пропадає зі зв’язку, і в місцевих телеграм-каналах звідти пишуть погані новини, а я йду проводити весілля. Оце важко. Треба повністю вимкнути свій тумблер тривожності – і посміхатися, радіти, бути максимально зосередженою на святі, щоб все пройшло бездоганно. Я прекрасно розумію: люди хочуть жити, люди хочуть одружуватися і народжувати дітей, люди хочуть радіти кожному дню – адже ніхто не знає, коли ми матимемо таку можливість востаннє. І я максимально намагаюся їм в цьому допомогти. І чоловік мене підтримує.

За 2023 рік діти (в нас два сини 7 та 3 років) бачили свого тата двічі: в січні, перед тим, як він вперше поїхав на передову, та в серпні кілька днів, коли йому вдалося потрапити у невелику відпустку. Інколи маємо можливість бачитись по відеозвʼязку, та це буває рідко. Ми і смс-ці від нього дуже раді, коли виходить на звʼязок і пише, що все ок. Ось вчора ввечері знову написав: ми переїхали, звʼязку немає, у мене все добре, люблю вас, дітям привіт. І пропав. Так і живемо…

Коля постійно просить мене надсилати йому відео з дітьми: що ми робимо, чим займаються діти, чого нового навчилися. Його це дуже тішить і надає сил рухатись далі. Тему війни ми майже не чіпаємо. Він просить якомога більше розповідати про життя, йому цікаво не пропускати його хоча б моїми розповідями.

Плани на майбутнє. Нічого грандіозного. Просто жити, знову всі разом. Прокидатися разом і валятися вчотирьох у ліжку, водити дітей на футбол та грати з ними в машинки, гуляти містом, їсти суші, їздити в гості до бабусі, а вечорами вкладати дітей та тихенько пити чай на кухні, знову вигадуючи для себе нові мрії, які згодом перетворюються на нові цілі… У нас тільки так.

Ірина та Максим, які чекають на другу дитину

“Настільки віримо в Перемогу, що наважилися на другу дитину”

Сильні за плечима незламних: історії дружин воїнів ЗСУ, які чекають коханих з фронту - ексклюзив "Бессарабії INFORM"

Чоловік служить з червня минулого року, а безпосередньо на передовій – з початку 2023-го. Його бригаду було відправлено у Донецьку область, де він отримав поранення, через яке довго знаходився на лікарняному, але влітку знову повернувся на позиції. Коли розпочалася війна, він одразу мені сказав, що хоче піти до лав ЗСУ. Аби убезпечити мене з донечкою, відправив нас за кордон, а сам почав робити документи, щоб його взяли до війська. Через відсутність військового досвіду, йому відмовляли. Але він наполегливо йшов до цього. Пройшов курси військового медика, адже розумів, наскільки це потрібно на передовій. Потім зв’язався з хлопцями з нашого міста, вони на той момент проходили службу на Миколаївському напрямку та підтягнули його до себе. Я була проти, щоб він туди йшов, але його рішення було твердим. Ані благання, ані навіть погрози розлученням його не переконали. Мені залишилося тільки підтримати. Про свій вибір він не шкодує, адже впевнений, що робить те, що має робити. Єдине, його засмучують новини про хабарі, про ялинки за сотні тисяч гривень, про те, що роблять наші депутати, скільки гуманітарки зникає… Коли ти на фронті і бачиш, що там відбувається, як гинуть побратими, це дуже важко сприймати. Також його засмучує ставлення до військових людей тих осіб, які не бачили жаху війни і вважають, що це не їхнє діло, що вони ніяк не можуть вплинути, пригнічують слова “ми вас туди не посилали”. В такі моменти він каже, що опускаються руки у багатьох, адже хлопці жертвують своїм життям, а отримують у відповідь таке…

Відмовитися довелося, насамперед, від часу з родиною. Це саме цінне, що він віддає своїй країні, це для нього найскладніше. До війни він хоч і ходив у рейси, та це були нетривалі контракти, ми не бачились усього два-три місяці, а після початку війни ми були не поруч цілих дев’ять місяців. Після нашого повернення з-за кордону також, на жаль, ми бачимося дуже рідко. Зараз ми чекаємо на другу дитину, і він ще навіть не відчував поштовхи малюка, не бачив мене з животиком.

Сильні за плечима незламних: історії дружин воїнів ЗСУ, які чекають коханих з фронту - ексклюзив "Бессарабії INFORM"

Найстрашніший момент, який довелося пережити, важко виділити, тому що кожного разу дуже страшно. Але найбільше мені запам’яталася ситуація у лютому, коли він один з перших разів виходив на штурм. Було важко дивитися йому у вічі, оскільки у той день повернулися не всі… Я бачила біль, бачила розпач, я не знала, що сказати у цей момент. Він швидко зібрався, але воно ж не перестає боліти. Звичайно, страшно було, коли отримав поранення. Дякуючи Богу, все обійшлося. Кожен вихід на позиції – стресовий. Ти щосекунди чекаєш дзвінка, коли він скаже: “все добре, я живий, ми вийшли”. Годинами, днями лишається лише молити Бога, щоб він повернувся і відправив заповітний плюс у повідомленні.

Вести побут самотужки – діло для мене, як для дружини моряка, звичне. Доводиться брати на себе усю відповідальність, бути і мамою, і татом одночасно. Справляємося потихеньку. Стараюся не засмучувати його якимись дрібничками, не забивати думки. Він має бути сконцентрований на собі, на своїх хлопцях, а не думати про мої проблеми. Аби не падав духом, завжди кажу йому, що він потрібен, що чекаємо на нього вдома, що мої думки завжди поруч з ним. Нам є заради чого жити –  у нас є чудова донечка, ми чекаємо на другу дитинку. Наша новина про поповнення багатьох здивувала, мовляв складний час, війна. Але це була запланована вагітність, і хоча так, це складно, але от настільки ми віримо у Перемогу, в те, що будемо жити в вільній країні разом з татом, який повернеться до нас з Перемогою. Глобальних планів ми наразі не будуємо. Просто хочемо жити і радіти життю, виховувати діточок і колись розповісти онукам про те, що відбувалося.

“До” та “після” Олени та Євгена

“Ми навіть розглядали варіант мого приєднання до лав військовослужбовців”

Сильні за плечима незламних: історії дружин воїнів ЗСУ, які чекають коханих з фронту - ексклюзив "Бессарабії INFORM"

Женя пішов до військкомату першого ж дня повномасштабного вторгнення росіян на територію нашої України. О сьомій ранку ми з ним побачили новини про бомбардування Києва – і все, життя змінилось на «до» та «після». Він одразу зателефонував знайомому у військкоматі, а через декілька годин – поїхав туди, щоб стати на захист своєї родини, міста, країни. Жоден з нас не шкодує про це рішення. Скажу більше – ми з ним навіть розглядали варіант мого приєднання до лав військовослужбовців. Чому я й досі не в однострої – це вже інша історія. Однак рішення мого чоловіка цілком логічне й правильне – він захисник. Навіть сама думка про те, що він міг скористатись зв’язками та покинути державу у складний час, йому противить: «Як я буду дивитись в очі своїм дітям, що я скажу своєму сину – що татко наклав у штани й як щур втік? І що далі, коли й куди повертатись? Якщо всі так вчинять – України не стане. А я громадянин цієї держави, я її житель, я її захисник – про інше й мови не може бути». Відмовитися довелося від контракту з новою фірмою. І дуже перспективною. Але Женя порахував, що захист країни в цей момент є важливішим. І я його цілком підтримую. Дзвінки – це велика рідкість: там, де наразі він знаходиться, дуже поганий мобільний зв’язок. Залишається інтернет та військовий старлінк. Однак це теж не дуже легко: ти щовечора засинаєш з телефоном у руці, очікуючи його повідомлення. Кожна секунда мого життя сьогодні – це очікування звістки від мого коханого. Найстрашніший момент для мене був у минулому році, ще весною. Від чоловіка не було дзвінків та повідомлень тиждень. Це насправді дуже тяжко – перебувати у вакуумі інформації, не знати – де він, що з ним. Бути без нього поряд – це нелегко. Якщо у побуті інколи можна скористатись послугами фахівців (будівельники, сантехнік, електрик тощо), то знайти альтернативу підтримки чоловіка дуже важко. Розумієте, коли в тебе життя фактично бурлило, було наповнене спільними справами, веселощами та планами на завтра, і раптово це все змінюється, причому часу на підготовку просто не було – справитись з цим стресом складно. Особливо, коли ти занурюєшся у світ пошуку необхідних речей для чоловіка та його побратимів, збору та відправлення посилок, моніторингу новин, осуду зі сторони вже колишніх знайомих та друзів… Так, дружини військових, тягнучи на собі окрім робочих, побутових та виховних проблем, отримують у вигляді «бонусу» ще й окремий вид роботи, яка так і називається – «бути дружиною військового в Україні». Такі дівчата, як я, стали, фактично, окремим прошарком населення. Розумієте, є цивільні, є військові. А є дружини військових. Окрім усіх навантажень нам дуже часто доводиться чути на адресу своїх чоловіків неприємні речі. Особисто мені навіть погрожували через це – мовляв, мій Женя зробив неправильний вибір, і йому доведеться за це розплачуватись, як і мені, і нашим дітям. Тут, на півдні Одеської області, ще дуже багато «ждунів», котрі живуть в Україні роками й гадять у ній. При цьому чомусь переїжджати до омріяної рашки вони не поспішають і живуть тут, в Україні, за рахунок захисту саме зі сторони мого чоловіка та таких хлопців, як він. Чесно скажу – напочатку мені було боляче таке чути, й так, це доводило до сліз не один раз. Але потім я змінила тактику – і вже ці «товаріщі» тепер плачуть від мене… Але стрес є, і він нікуди не дівається, лише накопичується. Позбутись його допоможе тільки наша Українська Перемога й повернення всіх наших хлопців та дівчат живими додому. Допомагає лише безмежна віра один в одного, бажання Перемоги, підтримка дітей й ще чимало інших складників, які кожного дня є у нас. Спільні плани – реалізувати усе, що було заплановане перед початком вторгнення російської нечисті у нашу країну. А потім запланувати інше – й також ці пункти досягати. Й звісно – подорожі, нові відкриття разом з дітьми, знайомства та кайф від того, що ти просто живеш (росіянам, до речі, важко це зрозуміти).

Додам, що жінкам військових також потрібен психолог. Рано чи пізно він знадобиться абсолютно кожній з нас. Адже нас, дружин, ніхто ніколи не готував до цього моменту – що ти повинна будеш відправити свою другу половину фактично на смерть… На уроках в школі ці теми не вивчають, в універах лекції не читають – як чекати його, чим займатись, як, читаючи смс-повідомлення, яке чекаєш щосекунди й ось нарешті воно надійшло, – як само, з якою інтонацією його читати, що саме мав він на увазі? І як ненароком не розсердити відповіддю свого такого щиро коханого, але дуже втомленого чоловіка?

Дехто й досі вважає, що чекати його з фронту – це романтика, мовляв, у старості будете обидва розповідати онукам… Я вас прошу, замовкніть з цим! Це все вишкварок з совдепівщини, це все навіяно книжками комуняк. Реальність насправді набагато гірша, хлопчики й дівчатка. Знаєте, чого бояться дружини військових, навіть ті, хто буде вголос заперечувати те, що я зараз скажу? Вони бояться відповідати у повідомленнях щось на випади своїх втомлених обстрілами чоловіків. Бояться, бо раптом це останнє буде?.. І ми стримуємо в собі звичайну образу, яка нікуди не дівається під час війни, а є звичайною емоцією, котра періодично навідує всіх людей на планеті. Водночас дружини військових не можуть собі її дозволити, особливо ті, хто місяцями не бачать і не чують своїх коханих, а є лише можливість переписуватись інколи.

І коли він нарешті повернеться додому, він буде іншим, не таким, коли ти його збирала на фронт. І ти опинишся перед справжньою катастрофою – що робити? Адже це мій коханий, але інший. Воєнна романтика лише у книжках, реальність кардинально інша. І рано чи пізно кожна з нас стикається з цим. Просто люди цього не бачать.

Анастасія та Віктор, які навіть одружилися на війні

“Після війни ми хочемо сина”

Сильні за плечима незламних: історії дружин воїнів ЗСУ, які чекають коханих з фронту - ексклюзив "Бессарабії INFORM"

Вітя служить з 25 лютого 2022 року. У цей день він з хлопцями приїхав в Одеський військкомат, і вже 1 березня в них була посвята у ЗСУ. Був близько року у Миколаївській області (не на першій лінії зіткнення), де їх навчали, після чого брав участь у звільненні Миколаївщини та рідного для мене Херсону (був на момент звільнення міста там). Далі на два місяці його перекинули під Авдіївку, взимку цього року на два дні лише відпустили додому, а після вже більше пів року він знаходиться у самому пеклі – захищає Кліщіївку. Чому прийняв таке рішення – патріотизм! Перший день він сидів дивився телевізор, не міг уявити, що таке взагалі може бути, не міг повірити. Та сказав мені: потрібно. Однозначно це бажання захистити свій будинок, свою сім’ю. Авжеж я його підтримала. І до сьогодні підтримую кожне його рішення. Ці хлопці – вони наші герої, він для мене відкрився як абсолютно інша людина – хоробра, смілива, справжній чоловік. Він не шкодує, але йому дуже важко. Майже два роки війни, і він там. Складно і фізично, і морально. Бачити смерть близьких, друзів, коли ти не можеш нічим допомогти. І ці жахливі умови – холод, миші, багнюка, голод, страх, обстріли постійні… Він вже дуже хоче додому, але не шкодує жодного разу. Відмовитися довелося багато від чого. Він мав йти у рейс 16 лютого, але в нього був позитивний тест на ковід, тому виліт перенесли на 26 лютого. Почалася війна, і хоч в нього на той момент був білий білет, він міг виїхати спокійно, але він обрав йти воювати. Це повністю змінило його жититя. Він моряк, і могло б життя скластися геть інакше.

У нас навіть весілля було на війні. Я поїхала до нього у Миколаївську область, де ми зняли невеличкий номер у сільському готелі. Взяли пляшку шампанського, розмовляли, сміялися. Насолоджувалися цим і дійшли висновку, що було б круто так провести усе життя. Одразу зазначу, що Вітя не хотів одружуватися від слова ніколи. Побалакали та й лягли спати. Наступного дня мені вже потрібно було їхати додому з іншими дружинами військових, сідали у машину. А він мені каже: сідай у мою, поїдемо по справах. І оголошує всім: ми у РАЦС. Всі були в шоці, особливо я. Стою у джинсах, футболці, кросівках. Який РАЦС? Поїхали туди, а у понеділок не одружують. Я тоді ще думаю, що він жартує. Вітя? Одружитися? Та ні… Жіночка у РАЦСі нам не відмовила, сказала приходити за пів години. В мене було з собою якесь плаття, я його одягла. І тут до мене доходить: а пропозицію мені не робили! І Вітя у цьому селі на чотири вулиці десь знаходить обручку (срібну, звичайну, але вона найгарніша у моєму житті) і стає на одне коліно. Хлопці десь знайшли квіти, дівчата мені якусь зачіску зробили… Все було по-справжньому. На телефоні увімкнули марш. Нас оголосили чоловіком і дружиною… Щось таке відбулося – ми стали у той момент значно ближчими. Відмітили кавою. І роз’їхалися на кілька місяців.
Я досі в шоці.

Сильні за плечима незламних: історії дружин воїнів ЗСУ, які чекають коханих з фронту - ексклюзив "Бессарабії INFORM"

Спілкуємося майже кожного дня. Він намагається бодай на хвилинку набрати, коли є можливість. Відео – розкіш. За увесь час його служби він був вдома всього тричі упродовж його коротеньких відпусток. Ще кілька разів я приїздила до нього, але це також було лише кілька годин поруч. Рахую кожну хвилинку разом – загалом це близько 50 днів за усю війну.

Найстрашніший момент – він був під Авдіївкою. Вітя знаходився у штабі, адже керував усіма мінометниками. Коли було ще світло, не могла до нього довго додзвонитися, він інколи відписував лише, що живий. А потім записав голосове, що рашисти викрили його штаб і дуже сильно обстрілюють, наші не можуть евакуюватися. “Я не знаю, чи я виживу, я тебе кохаю” (на цих словах Настя ковтає сльози, – ред.). Наступне голосове було через добу, що все добре, в нас вийшло, ми вийшли. Я думала, що збожеволюю, ходила кімнатою і просто курила одну за одною. Не могла ні плакати, ні їсти, ні розмовляти.

Дітей у нас поки що немає, тому справлятися самотужки мені неважко. Морально дуже складно. Сходиш з розуму. Не знаю, як це пояснити. Ти постійно одна, усі рішення приймаєш одна. Дуже важко бути одною. Я постійно плачу насправді. Але він цього не побачить. Для нього я завжди сильна, аби він собі не докорював, адже він насамперед на війні через мене, аби захистити мене, усіх рідних. Я йому дуже вдячна. І попри те, що він у тому пеклі, він намагається максимально полегшувати мені життя, вирішувати якісь мої проблеми. Йому від цього дуже приємно. Це неймовірно.

Я знаю, що Віті дуже важливо розповідати мені усе, що з ним відбувається до маленьких дрібниць. Йому так легше. Я завжди поруч. Я завжди слухаю. Жодного разу я не проігнорувала дзвінок. Навіть зупиняла важливі робочі зустрічі, тому що мені дзвонить чоловік. Він знає, що я поруч. Постійно розмовляємо про наше майбутнє. Особливо, коли він падає духом. Я починаю: а уяви! І починаю переліковувати усі щасливі моменти нашого спільного життя. Передаю йому подарунки, коли можу. Повністю йому все розповідаю, про всі зміни вдома, про нову спідницю, нову зачіску. Він відчуває, що він центр мого життя, найкоханіша людина. Залог всього – це наше кохання. Тільки це нас рятує. Найбільший мотиватор йти вперед для нього – це те, що в мене є тепле ліжко, затишна квартира, гарячий душ, що можу собі дозволити жити, смачно вечеряти… Що його батьки у безпеці. І я постійно йому дякую. І взагалі – у мене найкращий чоловік! Я завжди всім про це кажу.

Наші плани – просто відпочити хоча б місяць. Вітя дуже хоче мандрувати Україною. Це пунктик номер 1. Уся країна для нього неймовірно гарна. Окрім Донбасу. Там страх, там біль. Я не думаю, що ми колись туди поїдемо у мирній Україні. А всю іншу Україну ми хочемо проїхати на машині. Хочемо зібратися великим сімейним столом. Ще Вітя хоче повернутися до цивільної професії. І він точно зрозумів, що життя не можна відкладати, а жити потрібно лише тільки так, як це комфортно. І, звичайно, ми хочемо дитинку. Коли закінчиться війна, і ми будемо стабільні, ми хочемо сина.

Наостанок хочеться подякувати кожному, хто одягнув військову форму, та привітати незламних з Днем збройних сил України. Також – сказати дякую другим половинкам наших Захисників та Захисниць. Низький уклін та велика шана кожній українській родині, яка зупиняє війну. Слава ЗСУ!

P.S. Шановні читачі, сьогодні особливий привід задонатити. Будь-якому фонду або волонтеру, якому довіряєте, безпосередньо бригаді, яка прагне купити озброєння чи техніку. Будь-яку суму. Наближаємо перемогу разом.

guest

1 Коментар
Старые
Новые Популярные
Межтекстовые Отзывы
Посмотреть все комментарии
Анастасія Німець
Редактор
2 месяцев назад

Я плачу. Це так зворушливо. Щиро бажаю, щоб кожна дочекалась свого коханого.

1
0
Поділіться своєю думкою з цього приводу в коментарях під цією новиною!x