«Не можу працювати з байдужими та безініціативними», – Болградський міський голова Сергій Димитрієв в ексклюзивному інтерв’ю «БІ» про владу, децентралізацію, війну, розчарування та мрії

Інтерв’ю з Болградським міським головою, яким останні вісім років зі своїх сорока п’яти є Сергій Димитрієв, уродженець Болграда, у минулому підприємець та депутат Болградської міської ради двох скликань, ми планували ще напередодні чергової річниці міста Болграда, яка відзначається 25 серпня. Але не сталося. І, ось, кореспондентка «Бессарабії INFORM» у кабінеті керівника Болградської громади.

– Сергію Гавриловичу, готуючись до нашого з вами інтерв’ю, я розповіла про це одному, як виявилося, нашому спільному знайомому. Так от, він мені сказав наступне: «Хто б і що б не говорив, а Димитрієв дуже любить Болград». А за що саме любите?

Як би банально це не звучало, я народився в цьому місті, тут живу, тут з’явилися на світ мої діти…

– І у вас ніколи не виникало бажання поїхати?

У тому й річ, що куди б я не їхав, у мене ніколи не зникало бажання сюди повернутися. Пам’ятаю себе студентом Одеського вузу, щоразу під’їжджаючи до Болграда, у мене мимоволі наверталися сльози… Вже пізніше, відкривши свою справу, у мене з’явилася можливість потрапити до будь-якої точки світу, і я багато де побував. Але кожна поїздка за кордон з більшою силою викликала в мені те саме питання: «А чим, власне, гірше Болград?». Адже він може і повинен бути кращим, і люди тут не дурніші, ніж за кордоном. Просто треба приділити належну увагу господарським питанням, облаштуванню, наведенню ладу не лише на вулицях, а й у головах. І, вважаю, що в цьому плані ми все одно просунулися, порівняно з минулими роками. Скажу більше: перебуваючи вже у кріслі міського голови, впроваджуючись на всю цю систему, я вже зсередини побачив, що у нас завжди були можливості для розвитку. Просто не зовсім правильно для цього розподілялися ресурси.

– Які цілі за ці неповні дві каденції вам вдалося реалізувати, щоб здійснити якісь ваші мрії, які у вас були, коли ви ще не займали це крісло?

Це крісло справді давало багато можливостей для змін, яких потребувало місто. Адже його володар наділяється більшими повноваженнями для цього. Але на здійсненні якоїсь однієї мрії тут робота не закінчується, постійно відкриваються нові, однак вже завдання. Наприклад, зараз – це покращення сфери медицини, Болградської районної лікарні, зокрема, де вже вдалося зробити чимало позитивних трансформацій. Але потрібно і хочеться кардинально поміняти ще багато чого… (пауза – авт.). Колись у мене батько потрапив до аварії. Пам’ятаю, його доправили до нашої лікарні із села Банівка (Болградського району, нині – Василівської громади – авт.), де все й сталося. Лікарі довго не могли потрапити йому у вену, щоб ввести знеболювальне. Так і не зумівши зробити цю маніпуляцію, відправили на знімок у рентген-кабінет. Ми поклали його на стіл, і раптом він почав звиватися від болю. Мене попросили вийти… Більше батька я живим не побачив. Він помер від болючого шоку. Ця особиста втрата настільки на мене вплинула, що, вже перебуваючи у владі, я вирішив, що насамперед спрямую зусилля на перетворення та вдосконалення того самого рентген-кабінету районної лікарні. Батька я, звичайно, цим свого не воскрешу, але це не означає, що наші люди не заслуговують на якісне медичне обслуговування. І ми це зробили. Потім я поставив друге завдання перед собою, якщо хочете, мріяв, щоб у нас з’явився при лікарні свій апарат комп’ютерної томографії. І зараз ми працюємо і над втіленням цієї мети. Ще у нас з’являється багато молодих спеціалістів-медиків. Чи мріяв я колись про це? Не можу точно сказати, але справді дуже цьому радий. Тому що поява молоді вселяє оптимізм.

– У коханні Болграду ви, можна сказати, зізналися. Але вже третій рік, як вам, за родом діяльності, доводиться любити не лише місто свого дитинства, а й усю Болградську громаду з ще шістьма селами, адже у другій каденції ви вже не просто міський голова, а керівник цілої ТГ. Чим Сергій Димитрієв-міський голова відрізняється від Сергія Димитрієва-голови громади?

Після реформи децентралізації у міського голови побільшало повноважень, але й, відповідно, розширилося коло обов’язків. Адже в управління перейшли не лише додаткові населені пункти, а і їхня соціальна, освітня, медична сфери. Проте ми не обділяємо села увагою – вважаємо їх своїми, як і Болград. Реформа децентралізації якраз посприяла тому, щоб посилити сільські населені пункти, тобто вони тільки виграли від об’єднання. Тому що доходів із сіл до бюджету громади ми бачимо набагато менше, ніж кошти, які вкладаємо у їхній розвиток.

– Іншими словами – Болград залишився внаслідок децентралізації у програші?

– Не можу так категорично стверджувати. Вже тому, що у сіл Болградської громади є потенціал, і досить непоганий, який зараз своїми знаннями та напрацьованим досвідом намагаємось розкрити – зробити так, щоб і звідти надходили доходи до нашого тепер спільного з ними бюджету. Тобто щоб витрати на них виправдовували себе. І в цьому відношенні ми змогли досягти деяких успіхів. Наприклад, у цьому плані у нас дуже добре працює юридична служба, яка активно проводить інвентаризацію земель у громаді, щоб чітко розуміти, кому належить чи не належить насправді та чи інша ділянка землі, але чомусь використовується без оплати, що передбачено на законодавчому рівні. Що дає інвентаризація? Ми починаємо щільно працювати із підприємствами, які розташовані на вже проінвентаризованих землях. Якщо і після нашого діалогу їхні власники відмовляються укладати договір на оренду землі з Болградською міськрадою або не платять за землю, подаємо позови до судів, і все одно отримуємо належне згідно із законом надходження до бюджету громади. А таке, зауважу, раніше далеко не всі сільські ради могли собі дозволити. З досить елементарної причини – вони не мали професійного фахівця з цих питань та юриста, який міг би реально захистити права органу місцевого самоврядування в суді. Багато хто навіть не знав, що можна це зробити. А ми вже маємо позитивний досвід. Так, на одній із проінвентаризованих ділянок землі у селі Табаки незабаром з’явиться ще одна сонячна електростанція. Таким чином, у цьому населеному пункті буде ще одне джерело прибутку. А отже, вкладення коштів із бюджету громади у цей населений пункт стануть уже виправданими. Крім того, ми знаходимося в постійному пошуку інших джерел доходу. Взяти хоча б ті самі наші села Залізничне, Табаки з їх уже давно сплячим вузлом залізниці. Думаю, якщо ми його розбудимо, і він почне працювати, від цього виграє вся громада. Цей вузол, впевнений, здатний стати нашим місцем сили та можливістю подальшого розвитку. У тому числі, у відкритті нових робочих місць. Подивимося, але такі цілі та потенціал там є.

– Тепер, побувавши свого часу депутатом міськради, ви достеменно знаєте, ким бути простіше і чому…

Звісно, депутатом бути простіше, бо й відповідальності менше.

– У сенсі, покричав-покритикував і був такий?

Ну, бувало, що я, як депутат, висловлював думку, яку не підтримував жоден мій колега по депутатському корпусу, і дуже часто. Було прикро, але – гаразд. Проте тепер я можу втілювати свої ідеї в життя. Так, депутатом бути, безумовно, простіше, бо у голови вся відповідальність на голові. З нього і попит більший. Це не говорить про те, що депутат не має відповідальності, але вона більш колективна. А у голови – персональна, і, трапляється, – кримінальна.

– А зараз, коли вже вас, як голову, критикують депутати, чи навіть саботують ухвалення якихось рішень, прикро не буває?

Скажу так: та критика, яка конструктивна – я її одразу в справу запускаю. А коли вона лише заради побалакати, то й уваги на неї не звертаю. На те, щоб вестися на провокації, вступити в конфлікт чи доводити щось протилежне, я не маю ні часу, ні бажання. Краще цю енергію спрямувати на щось реальне. Розповім на прикладі мого першого року у якості міського голови в першому скликанні. Починався він конфліктно. Довелося навіть зіткнутися з тим, що мені “імпічмент” хотіли влаштувати. А чому? Тому що я не йшов на «договірники», які намагалися досягти деякі обранці, причому не в сесійній залі, а особисто приходячи до мого кабінету. Я просто не погоджувався, зупиняв розмову, розуміючи, про що йдеться. Але коли й моє «скинення» успіхом не увінчалося, ми все ж таки змогли досягти компромісу, в результаті якого, як і хотіли депутати того скликання, вони отримали вплив на прийняття рішень. А саме: було утворено депутатський фонд, за допомогою якого не лише особисто голова визначав пріоритети розвитку, а й депутати. Під впливом малося на увазі їхнє право спрямувати кошти фонду на розвиток свого округу. Але не на власний розсуд, а з урахуванням думки виборців. Вийшов навіть дуже продуктивний компроміс. Хотіла більшість виборців на окрузі відремонтувати дорогу чи тротуар? Будь ласка! І ви знаєте, насправді в місті з’явилося чимало нових тротуарів, ремонтувалися дороги. Люди побачили щось реально зроблене владою. І, швидше за все, ми б цю практику продовжили. Але розпочався ковід, а потім і війна.

– Про взаємини з депутатами – зрозуміло, вони рідко коли бувають гармонійними. А що ви вимагаєте від своїх підлеглих, яких після децентралізації теж побільшало?

Відповідаючи на це питання, я, швидше, знову не буду оригінальним. Звичайно, насамперед, – результату від встановлених перед ними завдань.

– І все ж таки, у будь-якому, тим більше, великому колективі конфлікти неминучі. Як особисто ви їх розв’язуєте?

Згоден. Але я намагаюся їх не допускати або не розпалювати, якщо такі все ж таки виникають. У результаті їх майже немає. Якщо ви знаєте, ще до реформи децентралізації та переходу в управління міськради Болградської ЦРЛ та районного Центру первинної медико-санітарної допомоги, між керівниками цих двох установ були дуже напружені стосунки. Точніше, між ними взагалі був відсутній будь-який діалог, що не найкраще позначалося на якості медпослуг населенню. Але нам вдалося все ж таки зробити так, щоб у всіх прийшло розуміння: тепер ми в одному човні, що називається Болградською міською радою. А отже і на результат маємо працювати разом. І якщо хтось тільки й займається з’ясуванням стосунків поміж собою, при цьому не показуючи результату, якщо у працівників наших структурних підрозділів немає почуття та розуміння єдності, а тим більше бажання знаходити компроміси, з такими людьми доводиться прощатися.

– І часто вам доводилося вдаватися до таких заходів?

Не скажу, що часто, але бувало. Особливо, якщо бачив байдужість і безініціативність, які вважаю найгіршими, тому що вони йдуть у розріз з нашим основним завданням – міняти щось на краще. Не можу працювати із такими людьми. Якщо зникає ініціатива, нічого не вийде. А щоб цього не допускати, важливо ще до приходу до влади чітко усвідомити, що ти ніколи не будеш подобатися абсолютно всім і кожному, що завжди, за будь-яких обставин, треба продовжувати йти вперед. Навіть якщо тебе критикують. По-іншому ніяк.

– Сергію Гавриловичу, крім критики влади, як виявилося, є ще більше випробування, зокрема й для лідерів. Це війна. Болград, звичайно, залишається тихим куточком, тут життя продовжується. Наскільки змінилися пріоритети вашої діяльності після 24 лютого 2022?

Ми стали приділяти більше уваги безпеці та захисту населення – зокрема облаштуванню укриттів, яких, по суті, й не було. Особисто у мене змінилося ставлення до наших військових, точніше, з’явилося більше гордості за них, почуття безмірної подяки їм за те, що вони стали на наш захист, а деякі, на жаль, віддали за це життя. Адже це наші люди, і ми їм, як можемо, допомагаємо. Хоча, визнаю, ця допомога не така, якою могла б бути та повинна…

– Про допомогу військовим з боку Болградської міської ради є привід зупинитись докладніше. Саме це питання стало доволі резонансним літом цього року. Деякі депутати міської ради вибухнули критикою на вашу адресу, дізнавшись про те, що підрозділ ТРО, який з початку війни базувався в Болграді та приносив дохід у вигляді перерахування прибуткового податку із зарплат військових до бюджету громади, вирішив поміняти місце прописки на Арциз. Мовляв, належної допомоги не надавали, та ще й пристойне джерело доходу до бюджету втратили… Прокоментуйте цю ситуацію.

Для мене особисто це стало повною несподіванкою, я б навіть назвав несправедливим рішення керівництва Болградського підрозділу територіальної оборони стосовно громади, яка робила все, щоби бійці ТРО тут були та відчували себе комфортно. Поясню. Свого часу міська рада надала їм і будівлі, і техніку на допомогу для копання окопів. І їхні заявки на закупівлю необхідного задовольняли, без цього питання не обходилося жодне засідання виконавчого комітету, яке відбувається щотижня. І ми не просто перераховували субвенцію ТРО, яка вже витрачалася на розсуд командування. Як ми це робили щодо 88-го батальйону морської піхоти. Так, не так швидко проходив процес закупівель для ТРО, як хотілося б, але тендерну процедуру ніхто не скасовував. Так, військовим це, ймовірно, не подобалося, тим більше, коли ми просили переглянути деякі із заявок, у яких вартість того чи іншого товару була явно завищеною. І це не тому, що ми такі скупі зі спеціалістом із закупівель та бухгалтером, які здійснювали всю цю процедуру і разом зі мною підписували кожну платіжку. А тому, що потім кожна з таких платіжок прямує на перевірку в аудит службу, яка, виявивши явно завищені ціни, притягне саме нас до відповідальності, а не когось із тих депутатів, хто нас голослівно звинувачував у скупості, непатріотичності та небажанні допомагати захисникам України. Хоча, розумію, для не обізнаної у всіх тонкощах цього процесу людини це все саме так і виглядає. Насправді, проблема куди глибша, і з нею зіткнулося не тільки керівництво Болградської міської ради, а й інших громад України. І той же Арциз, куди, нібито, переїхав батальйон ТРО, зобов’язаний дотримуватись процедури закупівель для військових потреб так само, як і ми. Тому що вона поширюється абсолютно на всі органи місцевого самоврядування України, й навіть з війною її ніхто не скасовував. Ну не можна сьогодні просто так, як із кишені, дістати з бюджету кошти та віддати їх військовим. Оскільки порушення фінансової дисципліни навіть у гуманних цілях досі загрожує кримінальною відповідальністю.

Добре, мене притягнуть до відповідальності. Від цього стане легше громаді, або це пришвидшить допомогу військовим? Ні. Скажу більше, органи місцевого самоврядування та військові – заручники однієї ситуації. Судіть самі: мінфін видав роз’яснення від 15 червня 2023 року №05130-14-5/16317, яким придбання допомоги для підрозділів Об’єднаних сил ЗСУ з місцевих бюджетів називає незаконним. І Державна аудиторська служба України вже тоді давала негативні висновки щодо використання коштів громад на оборону. Лише у серпні цього року було зареєстровано законопроєкти №9559-д та 9560-1, які мають легалізувати витрати муніципалітетів на оборону та дати можливість без кримінальної відповідальності допомагати військовим. Але, на жаль, сьогодні вони так і не прийняті. На жаль, навіть під час війни, бюрократична система живіша за всіх живих. Ми будемо тільки раді, якщо в цьому плані, нарешті, щось зміниться найближчим часом. Тому що багатьом може здаватися, що війна все спише – будь-який обхід системи, адже це справа шляхетна – заради армії, заради захисту країни, заради наших бійців. Але за своїм досвідом можу сказати, що ніколи ніхто нічого не прощає – навіть порушень у гуманних цілях. Навпаки, таку самодіяльність потім використовують, як важіль тиску.

– Наприкінці травня цього року ви звітували про виконану роботу за два роки, перераховували цілий перелік здійсненого. Пропоную з цього списку досягнень прямо зараз виділити найвагоміші з вашої точки зору, якими справді можете пишатися, за які не соромно.

Першими назвав би перетворення у наших двох медустановах, їхню тепер злагоджену роботу. Так, там ще багато треба вкласти, але вже не так мало зроблено. За що я особисто вдячний депутату Одеської обласної ради Вадиму Шкарівському. Він у цьому плані дуже допоміг та допомагає нам. Не менше зроблено з водопостачанням. Так, якість води ще залишає бажати кращого, але якщо нам все ж таки вдасться здійснити наш багатомільйонний проєкт, який вже є по очисних спорудах, ми досягнемо і цієї мети. Справді в рази поменшало пробоїн на водопровідних мережах, також ми придбали енергоефективні помпи для водо- та каналізаційних станцій, у першому містечку відремонтували тисячник, який дихав на ладан, повністю завершили реконструкцію міського водогону. Тобто система водопостачання зміцніла. Багато одиниць нової сучасної спецтехніки придбали для комунального підприємства міськради «Горводоканал», про що я навіть свого часу не мріяв. Для систематичного та безперебійного вивезення сміття у нас з’явилися два сміттєвози, майже на 100% забезпечили індивідуальними сміттєвими контейнерами мешканців не лише міста, а й сіл громади. На 98% укладено договори на його вивезення. Зроблено зрушення до організації роздільного збору сміття. Також дуже багато спортивних та культурних установ відремонтували, замінили, де треба, покрівлю та майже на всіх об’єктах встановили нові металопластикові вікна. Залишилися лише одиниці. Що ще гарного? Тішить, що в селах – старости, які знають свою справу. Безініціативних точно немає.

– До речі, про сміття і не тільки. Цей рік ознаменувався ухваленням непопулярних рішень у Болградській громаді. Так, з 1 вересня рішенням виконкому Болградської міської ради було підвищено тарифи на воду та водовідведення, а з 1 жовтня ще й на вивіз сміття. Невже не можна було з цим почекати чи, наприклад, дотувати різницю тарифу з бюджету?

Не мали права, і я поясню чому. КП «Горводоканал» об’єднує сьогодні в собі багато сфер – з благоустрою, водопостачання, каналізації, сміття. А це все потребує постійного розвитку, тобто фінансових вкладень, що ми, власне, і робимо, щоб знову не прийти до того, що в нас уже було – до відключень води, нерегулярного вивезення побутових твердих відходів, коли ми, образно кажучи, загрузли у власних відходах. Зауважу, що у вартість тарифів на воду та сміття ми не закладаємо розвиток підприємства. Вони включають лише заробітну плату, податки та енергоносії. А розвиток підприємства ми якраз і дотуємо з бюджету громади. І в дуже великій кількості, мушу вам сказати. Ці кошти йдуть не на придбання тієї ж спецтехніки, помп, нових водопровідних труб, їх ремонт і не тільки, що в результаті забезпечує надійність усієї системи та водопровідно-каналізаційного господарства, зокрема. Якщо ж ми перекинемо дотацію з розвитку на покриття різниці тарифів, то через якийсь час прийдемо до того, з чого починали. Наприклад, таким шляхом пішли в Рені. Вони мали таку політику – збережемо найнижчий тариф. А потім почалися пориви труб, ламання, які почали вимагати ще більших витрат. Така сама ситуація була й у Білгороді-Дністровському, коли воду почали подавати щогодини, щоб тільки не збільшувати розмір тарифів. Загалом просто проїдати гроші не можна, це вже неодноразово доведено. Будуть малоприємні наслідки.

– Що розчарувало вас найбільше за останні два роки?

Найбільше розчарування в тому, що довелося ховати наших хлопців. Це найсумніше і, на жаль, непоправне. Не менше людей пішло під час пандемії ковіда. Можливо, якби ми краще попрацювали, щоб раніше з’явилася киснева станція в Болградській ЦРЛ, яку ми маємо вже, може, змогли б врятувати більше людей.

– А якщо говорити про розчарування у роботі?

У роботі завжди були і є приводи для розчарувань. Адже завжди є те, що задумав, а воно не вийшло. Я не люблю, даючи інтерв’ю, розповідати про якісь плани. Тому що вони потім, чомусь, або взагалі не втілюються в життя, або з великими труднощами.

– І що – зовсім планами не поділитесь?

Конкретизувати не стану, але скажу, що ми нещодавно підписали Стратегію розвитку громади, згідно з якою не менше 10% доходів у бюджеті має бути передбачено на розвиток. Не менше. Адже після епохи радянського союзу ми так і робили – нічого не розвивали, а лише споживали та сподівалися, що саме якось розвинеться. Але так не буває. Повторюся, будь-який розвиток потребує вкладень. Адже люди хочуть більшого, тому що бачать це більше в інших країнах. Тому і їдуть. Щоб цього не відбувалося, треба розвивати громаду, адже ми не тупіші та не дурніші за європейців. І ресурси у нас є, може, навіть більше.

– Рано чи пізно закінчиться і ця ваша каденція. Ви знову братимете участь у виборах?

Це ще раннє питання. Хоча, я вже маю відповідь на нього. Настане час, і всі дізнаються. А поки що нехай це буде інтригою. Скажу лише одне: якщо з’явиться хтось гідний, і я побачу в ньому потенціал, навіть підтримаю його в цьому. А минулого разу я такого не побачив, тому й пішов на вибори – і вперше, і вдруге.

– А що вкладаєте у поняття «гідний»?

Той, хто не для себе, не заради своїх інтересів насамперед йде на вибори, а заради того, щоб на краще змінити становище в громаді. А таких насправді – одиниці.

– Чим займетеся, коли здобудемо Перемогу?

Спочатку, як і всі, щиро радітиму, що запанував мир, що повертаються додому наші захисники. А потім візьму дітей та поїду з ними відпочити. Зараз у нас це рідко виходить. Але ненадовго – після війни відкриється більше роботи. Нам треба буде ще багато реалізувати.