Аккерман тоді і зараз: фотопрогулянка стародавнім містом із засновником українськомовного проєкту про рідний край Микитою Нікіфоровим

“Бессарабія INFORM” розпочинає цикл публікацій, у яких відкриватиме цікаві сторінки історії стародавнього Білгорода-Дністровського. А допоможе нам у цьому 26-річний аккерманець, засновник унікального українськомовного проєкту про минуле рідного міста “Аккерманіка” – Микита Нікіфоров. У першій частині ми пропонуємо читачам дізнатися більше про нашого співрозмовника, а також поринути у різні часи розвитку Білого міста на Дністрі й порівняти давнину із сьогоденням.

Ми зустрілися з Микитою сонячного жовтневого ранку, аби разом прогулятися вулицями Білгорода-Дністровського та на власні очі побачити, як зараз виглядають місця та споруди одного з найдавніших міст світу, що колись потрапили в об’єктив фотографів та краєзнавців. Час промайнув швидко, адже цікавішого співрозмовника, який відмінно знає унікальні цікавинки про малу Батьківщину і розповідає їх виключно українською мовою, годі і знайти.

Знайомство 

Микита Нікіфоров народився у Білгороді-Дністровському, навчався у першій школі. Зі слів молодого чоловіка, зацікавленість минулим малої батьківщини почалася зі школи, адже історію йому читала чудова вчителька – Титова Наталія Іванівна (нині, на жаль, вже покійна), яка із захопленням вчила не лише загальній теорії, а й встигала розповідати дітям цікаві факти про стародавній Аккерман. Крім того, хлопця надихнули праці відомого у місті історика-краєзнавця Олексія Пермінова.

“Десь у 2012-2013 році я натрапив на блог «Записки Старого Аккермана», який вів Олексій Пермінов, і локальна історія захопила мене ще більше. Тоді ж активно почав редагувати Вікіпедію, зародилася думка колись написати на найпопулярнішій онлайн-енциклопедії якомога більше статей про Аккерман”, – зазначив у бесіді з “БІ” Микита, який є волонтером-дописувачем української Вікіпедії із 2012 року. До речі, «ювілейною» один мільйон сто тисячною статтею на “Вікі” був матеріал Микити про Білгород-Дністровський краєзнавчий музей.

Обравши для себе сферу ІТ,  2014-го  Микита вступив до Національного університету “Львівська політехніка”, де вивчився на програміста. Наразі аккерманець живе у Львові та понад п’ять років працює веброзробником. Трепетне ставлення львів’ян до своєї історії та культури неабияк вплинуло на Микиту і підштовхнуло його до реалізації власних ідей.

“За той час, що живу у Львові, мене сильно надихнуло, як львів’яни бережуть і досліджують локальну історію. Зокрема, є дуже крутий Центр міської історії — сайт, де зібрано безліч матеріалів про місто”, – поділився з нами аккерманець.

Про появу “Аккерманіки”

Відсутність достатньої кількості українськомовних матеріалів про історію рідного краю неабияк бентежила молодого чоловіка. У 2021 році Микита дізнався про сайт “Енциклопедія Носівщини” — це локальна енциклопедія міста Носівка на Чернігівщині, яку запустив колишній адміністратор Вікіпедії. Так молодик зрозумів, що саме такий формат буде ідеальним, аби збирати матеріали про місто і район.

І народилася на світ Аккерманіка – вільна енциклопедія Білгород-Дністровщини, яку може редагувати кожен. За словами Микити,  ідея такої назви прийшла по аналогії з Британікою — найбільшою та найстарішою енциклопедією англійською мовою. Британіка — про Британію, Аккерманіка — про Аккерман.

“Статті на Аккерманіці пишуться за таким самим принципом, як і на Вікіпедії: теми для статей мають бути значущими, а кожне твердження мусить мати посилання на джерело, щоб читачі могли перевірити, звідки взята інформація. Створювати та редагувати статті може кожен зареєстрований користувач. Джерела мають бути авторитетні: зокрема, публікації місцевих краєзнавців, публікації у ЗМІ, наукові праці, історична література тощо. Звісно, у статтях можуть бути неточності, тому будь-якому користувачу доступна можливість виправити їх і доповнити статтю. Весь контент на відкритій ліцензії Creative Commons ShareAlike, як і на Вікіпедії. Це означає, що матеріали з Аккерманіки можна спокійно поширювати будь-де, навіть не переписуючи текст, за умови посилання на статтю”, – розповів засновник проєкту.

Про ідеальне поєднання

Зараз Микита – студент магістерської програми «Майбутнє спадщини: історія, культура, література» Українського католицького університету.  Як зазначається на сайті УКУ, це перший набір на міждисциплінарну програму з подвійним дипломом, яку Український католицький університет відкрив цього року спільно з Ноттінгемським університетом, що входить до двадцятки найкращих вишів Великої Британії.

Як розповів нам аккерманець, коли проводили набір на програму, наголошували, що шукають ІТ-спеціалістів, які цікавляться історією, для того, щоб технічні навички поєднувати з публічною гуманітаристикою. “Ідеальне поєднання для мене”, – зазначив Микита і додав, що зараз він вивчає, що таке спадщина, як її берегти, що таке колективна пам’ять, і чим вона відрізняється від історії, як провадити деколонізацію тощо.

Звичайно ж, у процесі навчання молодий чоловік працює над власним творінням.

“Аккерманіка – це мій основний проєкт, і я вступив до Українського католицького університету, щоб мати фахове підґрунтя”,- зазначив наш співрозмовник.

Аккерманець має багато планів щодо подальшого розвитку свого проєкту, мріє залучити до нього якомога більше людей, які зацікавлені у популяризації україномовного історичного контенту, аби кожен мав змогу поринути у минуле.

Прогулянка Аккерманом

Микита зібрав для “БІ” добірку деяких фото старого Аккерману, щоб наші читачі могли подивитися, як виглядали раніше звичні для городян місця, і порівняти їх зі старими світлинами.

Розпочнемо ми з локацій, які наразі мають кардинально інший вигляд, аніж століття чи більше тому.

Хатинка біля Аккерманської фортеці, автор фото Микола Ян — аккерманський фотограф початку XX століття, власник магазина «книжкової та паперової торгівлі».

Микола Федорович тримав в Аккермані власний магазин «книжкової та паперової торгівлі», який знаходився за адресою: вул. Софіївська, 12 (нині вул. Першотравнева). Нумерація будівель на вулиці змінилася, тому невідомо, де саме знаходився магазин.

На початку XX століття видавав листівки з фотографіями Аккермана. Так, у 1903—1904 роках вийшла серія «Відкриті листи». Найвідоміша серія листівок датується 1910 роком. Його фотографії та негативи використовували і за часи румунської влади.

Ще одна світлина Миколи Яна. Аккерманська жіноча гімназія, початок XX століття.

Навчальний заклад, що діяв протягом 1860—1910-х років. У 1865—1872 роках носив назву Павлівське народне жіноче училище, у 1872—1895-х — Павлівська жіноча прогімназія.

З 1893 року гімназія розміщалася у двоповерховому будинку на початку вулиці Архієрейської (нині вул. Незалежності та Ушакова). Сьогодні на цьому місці порожньо – лише хащі. Будівлю ліцею визнали аварійною та на початку 2000-х знесли.

А ось будівлі, у якій знаходилося Павлівське народне жіноче училище на початку свого існування, пощастило більше. 

Споруда і сьогодні розташована на перехресті вулиць Олімпійська та Михайлівська.

Історія закладу почалася 1860 року, коли донька інженера Ольга Карлівна Фон-Фохт відкрила в Аккермані дівочий пансіон для заможних батьків. 1865 року на основі пансіону сформували Павлівське народне жіноче двокласне училище— назване на честь Новоросійського та Бессарабського генерал-губернатора Павла Євстафійовича Коцебу.

Училище знаходилося за розі Михайлівської та Поліцейської вулиць у будинку Петра Руссова (міський голова Аккермана у 1850-х), яке він безкоштовно надав у користування; сучасна адреса — вул. Олімпійська, 23. Петро Руссов та його брат Христофор були почесними наглядачами та спонсорами жіночого училища, а в майбутньому — і прогімназії. Перша попечителька училища — Шарлотта Іванівна Гангардт, дружина міського голови Аккермана протягом 1872—1875 років Івана Гангардта, перша начальниця — Ольга Карлівна Фон-Фохт.

Жіноча прогімназія

1870 року російський імператор Олександр II видав «Положення про жіночі гімназії та прогімназії Міністерства народної освіти». За цією постановою жіночі училища I розряду ставали гімназіями (7 років навчання), а II розряду — прогімназіями (3 роки). Таким чином, училище реорганізували у жіночу прогімназію: рішення про це затвердили 10 (22) квітня 1872 року, а вже 1 (13) грудня того ж року відбулося урочисте відкриття, на яке прийшли більше 100 учениць із батьками.

1893 року заклад переїхав у новопридбаний на аукціоні будинок, від якого, як видно на фото вище, нічого не залишилося. Вже у 1895 році прогімназію перетворили на жіночу гімназію.

У наші дні у цій будівлі існували комп’ютерний клуб, їдальня для пільгових категорій населення, а наразі – це кафе.

Трохи змінився вигляд Михайлівського скверу, на місці якого у XIX столітті знаходилася площа з торговельними рядами, названа Сніжковською площею на честь повітового судді Сніжкова Федора Петровича.

На початку XX століття площа вже була засаджена деревами, на ній заклали Михайлівський сквер.

Матвій Матвійович Пудівітр, міський садівник, згадував:

“Пригадую, як приїхав я сюди 1925 року. Місто було тоді мало озелененим. Міський сад, розташований у центрі, тільки з’являвся, він був обнесений іржавим колючим дротом. Сад освітлював один гасовий ліхтар. У саду було п’ять грубо збитих лавок”.

За румунської влади сад називали Grădină publică — Громадський сад. 1929 року його обгородили решітчастим парканом. У ньому збудували ротонду, в якій вечорами на вихідних грав духовий оркестр, та круглий басейн із фонтаном. Із колії міського кінного трамваю облаштували алею, завиту гліцинією та текомою, а на клумбах розмістили статуї гномів.

Пам’ятник Фердинанду І

1937 року, коли в місто приїжджав король Румунії Кароль II, в міському сквері (зараз — Михайлівський) відкрили пам’ятник його батькові — румунському королю Фердинанду I, який також приїжджав в Аккерман: 1918 року, після окупації міста румунськими військами. 

На задньому плані видна примарія — тодішня міська адміністрація.

За радянських часів замість румунського короля був становлений бюст Леніна, який демонтували не так давно. Наразі сквер прикрашає клумба.

Ресторан у Громадському саду (нині Михайлівський сквер) та клумба, яку заклав міський садівник Матвій Пудівітр.

Пудівітр народився у Чехії, з 15 років працював у графському саду і закінчив спеціальний інститут садівництва. 1925 року переїхав у Четатя-Албе, і примарія міста запросила його на посаду міського садівника. Саме за його керівництвом були закладені більшість скверів і парків, що існують і досі.

1937 рік. Матвій Пудівітр біля арок, що вели до ресторану. Нині тут знаходиться ресторан «Зелений шум». Арки, зроблені з колишньої колії Аккерманського трамваю, досі збереглися.

1912 року Едуард Родунер, онук шабського колоніста Ульріха Родунера, відкрив на розі вулиць Беліковича та Старобазарної (нині кут Олімпійської та Шевченка) готель «Петербузька гостиниця». Пізніше він носив назви «Петроградська гостиниця» та «Бухарест».

З 1928 року у цій будівлі знаходився Міський суд Четатя-Албе. 1940 року — відділ НКВД Аккерманської області, а з 1944-го — військова частина. Пізніше будівлю стали використовувати як гуртожиток міського рибтехнікуму, а згодом приватизували під квартири.

Причал № 1, 1869 рік. Автор фото — одеський фотограф Карл Мігурський, саме він зробив одні з найперших фотографій Аккермана.

Підніжжя Аккерманської фортеці, біля якого знаходиться перший причал, здавна було місцем для швартування суден: глибина лиману тут достатня для підходу до берегу, тож тут зупинялися і давньогрецькі, і генуезькі, і турецькі парусники.

Наприкінці 1850-х — на початку 1860-х років Громада російського пароплавства та торгівлі збудувала на цьому місці кам’яну пристань для завантаження зерна на судна. Протягом 1860—1890-х років зернова торгівля вагомо збільшувалася, і все більше купців займалися перевезенням хлібних вантажів з Аккермана до Одеси.

Від 1990-х років місцеві моряки та рибалки організували на причалі своєрідний музей: під відкритим небом вони збирали різні експонати та «трофеї», однак при цьому вхід на причал був обмежений.

У 2015 році “музей” прибрали, а територію засадили молодими деревами та відкрили вхід для всіх бажаючих. Згодом на причалі місцеві рибалки від імені громадської організації «Рибацький край» почали проводити міські та обласні змагання зі спортивної риболовлі та доглядати за територією причалу.

Грецька церква, фото початку XX століття.

Із цим храмом традиційно пов’язують легенду про Іоанна Сучавського — грецького купця, що загинув у Білгороді у 1330-х роках. За легендою, його поховали саме на території церкви в середині XIV століття. Згодом його останки перевезли в місто Сучава в Румунії.

За часів панування турецьких завойовників храм був зруйнований і відновлений лише в XVI столітті. У 1848 році з’явилася маленька дзвіниця, що існує до нашого часу.

Під час Другої світової війни Грецька церква частково була зруйнована, а згодом — розкрадена. За часів радянської окупації храм був закритий.

1994 року переданий Українській Православній Церкві, а в 2000-х роках — відреставрований.

І, мабуть, найбільше з усіх обраних місць, збереглася Вірменська церква, розташована на однойменній вулиці  (колишня Кутузова).

Будівля Вірменської церкви існує як мінімум із 1650-х років. 1770 року храм мав форму примикаючої до південної стіни будівлі, яка тяглася зі сходу на захід, з притвором у західній частині. У 1810-х роках церкву розширили у напрямку заходу. 1831 року у дворі, на півдні, відкрили церковно-приходську школу.

1940 року радянська влада відібрала церкву у вірменської громади міста, проте за часів румунської адміністрації (1941—1944) вона продовжила функціонувати. 1945 року “совєти” знову відібрали церкву у вірменів та розграбували її майно. 1960 року у церкві створили Музей атеїзму, що призвело до руйнування інтер’єру храма, а 1963 року в ній розмістили міський планетарій.

За часів незалежної України в приміщенні церкви розташовували базу археологічної експедиції. 2011 року почався процес повернення церкви вірменській громаді, який закінчився успіхом у кінці 2013 року. Після цього були проведені археологічні роботи та розроблений проєкт реставрації, який представили містянам 2014 року. Меценатом реставрації виступив Фелікс Петросян.

У статті використані джерела оригіналів та описів фото: музей Олега Коломійченка «Старий Аккерман», блог «Записки Старого Аккермана» (автор — Олексій Пермінов), історичний путівник «Прогулянка вулицями старого Аккермана», сайт oldchisinau.com та Аккерманіка.

Фото сьогодення спеціально для “БІ” Сергій very_gray_people

Далі буде…