Як воно – бути батьками чотирнадцятьом: відверта розмова з сім’єю Колєвих з Болградщини

Будинок родини Колєвих, що у селі Владичень Болградської громади, нічим таким не виділяється на тлі сусідських. Але коли переступаєш його поріг, потрапляєш в особливу атмосферу. Її створюють не меблі чи інші оздоблення інтер’єру, а діти … багато дітей зі щасливими очима. Хазяйка будинку Лариса Колєва запрошує за стіл, а її старша дочка знімає з плити чайник. «Світло, щоправда, ще не дали», – каже жінка, а я й не помічаю – настільки світлим здається цей будинок без електрики. Дитячий будинок сімейного типу, який Лариса та Олег Колєви створили п’ятнадцять років тому.

ТАК СТВОРЮВАЛИСЯ СІМ «Я»

«Напевно, ми були накреслені один одному ще до нашого з Олегом народження», – посміхаючись, згадує Лариса. Обидва із села Владичень і з’явилися на світ із різницею в один день – він 30-го, вона – 31-го березня 1972 року.

«Моя мама була вже в пологовому будинку, куди її привів тато і забув там кепку. Так от, коли настала черга народжувати моїй майбутній свекрусі, цю кепку знайшли акушерки та оголосили, що буде хлопчик. Так народився на світ мій майбутній чоловік», – продовжує жінка.

Дружні почуття між Ларисою та Олегом переросли у щось більше, коли обидва були вже у класі восьмому. Вони стали не розлий вода. Правда, Олег і на побачення до майбутньої дружини приходив раніше не тільки через великі почуття, а щоб погратися з її молодшими сестрами трійнею.

“Тоді я зрозумів, що хочу мати багатодітну сім’ю”, – додає Олег. Обом було вже по вісімнадцять, коли юнака призвали на термінову службу. Напередодні ввечері з цього приводу мала відбутися «проводжалка», але хлопцю не давало спокою одне питання – чи дочекається його кохана?

“Ні”, – не замислюючись, відповіла йому Лариса. Імпульсивність і прямолінійність з дитинства були притаманні її характеру.

«Тоді розпишемося?», – запропонував хлопець, і молоді того ж дня, нікому нічого не сказавши, впевнено попрямували до сільської ради.

На вечорі з нагоди призову в армію Олег уже представив присутнім Ларису як свою законну дружину, батькам нічого не залишалося як благословити закоханих. А вранці молодий чоловік відбув до Середньої Азії. І, звісно, дружина дочекалася його.

Будувати своє сімейне гніздечко молоді стали у рідному селі, але в орендованому будинку. Обидва працювали у місцевому сільгосппідприємстві – Олег трактористом, Лариса – спочатку обліковцем, а потім і бухгалтером.

«Ми вирішили жити окремо, щоби не конфліктувати з батьками. Та й розуміли, що повинні всього досягти самі – адже наші родини були не із заможних», – розповідає Лариса. Сім років проживання в орендованих будинках дуже багато чого навчили молодих. Вони зуміли пережити й періоди безгрошів’я, і пізнати ціну безцінному.

У 1993-му у них народилася перша донька Надія, ще через чотири – друга Наталя. Подружжя зуміло накопичити на свій власний будинок, де живе й досі. На цьому можна було б поставити крапку і сказати, що сім’я вже няньчить онуків та безмірно щаслива. Але ні, життя зробило крутий віраж у їхній долі.

«ТЕ, ЩО ДИТИНА – НЕ РІЧ, Я ЗРОЗУМІЛА НЕ ВІДРАЗУ…»

Народивши двох дочок, Ларисі довелося перенести гінекологічну операцію, після якої стало зрозуміло, що більше дітей вона мати не зможе. «Але мені так хотілося третього малюка, що я почала серйозно замислюватися про усиновлення. Чоловік проти не був, але деякі труднощі нам все ж таки довелося подолати», – продовжує Лариса.

Подружжя, як і належить у цьому випадку, звернулося до тоді ще служби у справах дітей Болградської райдержадміністрації. Дитину-претендентку на усиновлення їм відразу не показали, але поставили пряме запитання: «Якщо щось піде не так, якщо не сподобається, що робитимете?».

“Поверну!”, – недовго думаючи, відповіла жінка. «Розумієте, поки я не бачила дитину, я ставилася до неї як до неживої, як до речі, напевно», – говорить Лариса, яка сьогодні вдячна представникам служби за такі каверзні питання та перешкоди до бажаного.

Трохи пізніше їй все ж таки показали фото, на якому було знято дівчинку з Тарутинського притулку. І Лариса захотіла поїхати, щоби побачити дитину. «Коли ми зустрілися очима, я вже не могла відмовитися від цієї дівчинки, незважаючи на те, що вона була старша, ніж виглядала на фото, і незважаючи на те, що спочатку я хотіла малюка», – каже моя співрозмовниця, поряд з якою вже в положенні сидить її приймальня Маша.

З Маруською (так у сім’ї давно з любов’ю називають Марію) Колєви повернулися у Владичень, коли на вулиці було вже темно. Її дівчата вже приготували місце для сну своєї прийомної сестрички, звільнили полиці для речей у шафі. Але, побачивши інших дітей, незнайомий будинок, 11-річна Маша розплакалася.

«Я трохи розгубилася, мені треба було якось заспокоїти дитину. І я пообіцяла їй, що зараз вона у нас переночує, а вранці я відвезу її назад», – каже Лариса. Але ранок вечора, як відомо, мудріший. Розплющивши очі і озирнувшись, дівчинка сказала, що залишається. Однак ще одна проблема була попереду. Олег і Лариса не відразу зрозуміли, чому, як тільки глава сімейства приходить додому, Маша уникає його і мало перебуває з ним на одній території. Дівчинці знадобився час, щоб зрозуміти, що прийомний батько – не той її біологічний батько, від якого вона свого часу натерпілася.

«Сьогодні Маша тільки з Олегом і телефонує, питає його поради», – каже Лариса. Завдяки тій теплій атмосфері, які зуміли створити Колєви, їм вдалося стати найріднішими для Маші людьми.

«Я не відразу зважилася називати їх мамою та татом, але це сталося швидко», – каже Марія, яка ось-ось має подарувати їм онука.

Колєвим пропонували створити замість прийомної патронатну сім’ю, де діти перебувають якийсь час до їхнього подальшого визначення до притулку чи до усиновлення кимось. Але жінка категорично відмовилася.

«Вже після Маші я точно зрозуміла, що ніколи не зможу віддати дитину, до якої прив’язалася. Це не для мене», – запевняє вона.

НЕ МИНУЛО І ПІВРІЧЧЯ

Через місяць після Маші подружжя Колєвих забрали до себе ще трьох діток – Олю, Настю та Діму. А все тому, що Лариса краєм вуха почула, що одному із них немає й року. Вона не залишала надію взяти в сім’ю маленьку дитину. Так років десять вони жили з двома своїми та чотирма прийомними дітьми.

«Насправді, у нас немає «своїх» чи «не своїх», немає біологічних чи прийомних, – наголошує старша дочка Лариси – Надія. – У нас усі – свої».

Час пролетів непомітно – Оля, Наталя, Надя, Маша вилетіли з сімейного гнізда, щоб творити вже свої. Залишилися Діма та Настя, яких Колєви вирішили всиновити. А потім у їхньому будинку з’явилося ще п’ятеро дітей Димитрових. Старша дівчинка пробула з ними лише одне літо, поїхавши вчитися, а двоє її молодших братів 11-ти і 12-ти років і двоє молодших сестер, яким було по три-чотири, почали рости все в тій же атмосфері любові та турботи.

Саме з цими дітьми родина Колєвих набула вже статусу дитячого будинку сімейного типу. Через півроку місце в ньому знайшлося ще трьом діткам.

Загалом із 2008 року вони подарували щастя сімейного тепла 12-ти дитячим серцям. Семеро з них уже мають сім’ї, своїх дітей. Але про батьків все одно не забувають.

«Нам часто кажуть, мовляв, хоч на старості поживете для себе. А я не вмію, не уявляю, як можу жити для себе. Адже й з роботи біжу, бо знаю, що там на мене чекають. Не вмію для себе, не можу і не буду. Мені й зараз, коли раптом стає сумно, прошу чоловіка завести наш старенький автомобіль і мчу до онуків, забираю їх на тиждень-другий, тому що не можу без дитячого гомону в будинку», – пояснює Лариса.

Раніше її дуже дратували домисли деяких людей про те, що вони з чоловіком зважилися створити дитячий будинок сімейного типу тільки заради грошей. «Це я зараз вже розумію, що на кожен рот не накинеш хустку. Нехай думають, що хочуть», – наголошує господиня дома.

КОХАННЯ ДОВГОТЕРПИТЬ, МИЛОСЕРДСТВУЄ І НЕ ШУКАЄ СВОГО

Так сказав про кохання апостол Павло, і, мені здається, саме таке кохання панує в будинку Колєвих – будинку, що відігріває дитячі серця.

«Як виховуємо? Ні, наказів та завдань не віддаємо. Іду підмітати надвір – діти зі мною. Іду чистити картоплю – вони поряд допомагають. Я за сапку – старші теж, молодші щипають траву. І мені не доводиться їх примушувати. Особливо коли ти до кожного зумів знайти підхід, ключик до його душі. Ось це, мабуть, найголовніше та найскладніше. Іноді теоретично ти знаєш, як вчинити правильно, але душа підказує інше. Адже кожна дитина – це окремо взята особистість, зі своїм не завжди світлим минулим, треба це розуміти. Тоді й вони до тебе із душею. Єдиної для всіх формули виховання немає. Це щоразу новий індивідуальний процес», – ділиться методами виховання Лариса.

Звісно, у їхній сім’ї є традиції відзначати свята.

«Не завжди виходить шикарно, з кулями та іншою атрибутикою, але ми обов’язково відзначаємо День народження кожного, хай купленим, але тортом. Що стосується покарання, то найстрашніше для наших дітей – це відмова піти всією сім’єю на наш лиман. Відбирання телефонів навіть так на них не впливає», – каже жінка та із задоволенням вказує на вироби в її кімнаті, які їй дарує кожна дитина.

«А квіти – щодня, хоч ромашку, але обов’язково хтось принесе», – у процесі розмови таку ромашку Ларисі протягує одна з її маленьких дівчинок.

Якими ж якостями вдається створити такий дитячий будинок у сім’ї? – питаю Ларису та Олега. «Любити», – відповідає хором подружжя, яке ось уже 33 роки разом.

І я розумію, що такі дитячі будинки – це рай на землі для самотніх дитячих сердець. Зовсім скоро в нього потраплять ще троє дітей, позбавлених батьківського піклування. Про це “БІ”розповіла Марина Мохначева, начальник служби у справах дітей Болградської громади, під патронатом якої перебуває дитячий будинок сімейного типу Колєвих.

«Зараз ці діти у центрі соціально-психологічної реабілітації, як тільки буде готовий повний пакет документів, вони переїдуть до сім’ї, де, впевнена, їм буде набагато комфортніше. Це вже не перша спільна робота сім’ї Колєвих та співробітників нашої служби, завдяки якій діти набувають повноцінну родину», – зазначила Марина Мохначева.

Фото “Бессарабія INFORM” і з сімейного архіву Колєвих