Прогулянка Саратою: широкі німецькі вулиці, незмінна говірка попрунів та 200-літня атмосфера спокою

Офіційною датою заснування Сарати прийнято вважати 20 березня 1822 року. Відомо, що раніше тут було поселення буджацьких татар Гура-Курудер. Після переходу регіону до складу Російської імперії місцеві землі віддали під заселення іноземним колоністам. Школа Вернера, курган Слави, лютеранська кірха, двохсотрічне джерело – ці назви добре знайомі тим, хто хоч раз побував в одному із найцікавіших районних центрів Південної Бессарабії. А от для тих, хто, можливо, вперше чує саму назву селища, “Бессарабія INFORM” розповість багато цікавого.

Засновником селища вважається німецький пастор Ігнац Ліндл. Саме за його ініціативою сюди в далеких 1800-х роках позаминулого століття переселились 50 сімей католиків із Баварії та стільки ж лютеранських сімей із міста Вюртемберг. У жителів Німеччини на той час були вагомі причини, щоб зважитися на такий крок: політична міжусобиця разом із занепадом держави після епохи Наполеона, а також глибока духовна криза між старою римсько-католицькою церквою і Реформацією, що набирала на той час сили. Бажаючи зберегти свободу дій та віросповідання, ці люди вирушили у довгий та небезпечний шлях. Саме таким чином на бессарабських землях почали з’являтись німецькі поселення.

Однією з найголовніших візитівок Сарати вважається лютеранська кірха, яка була побудована однією з перших у селищі, коли воно тільки починало зароджуватись. Висока будівля кірхи з високим шпилем була побудована у 1840 році на кошти Крістіана Вернера, мецената та одного із засновників селища. І знаходиться, мабуть, у лавах перших протестантських храмів Південної Бессарабії. До речі, від початку функціонування у храмі було встановлено єдиний на весь регіон орган.

Сама будівля кірхи виконана в дусі класицизму, з високою квадратною вежею та дзвіницею над входом. Парадний портал прикрашають чотири білі колони коринфського ордера. Екстер’єр кірхи, подібно до багатьох протестантських храмів, відрізняється стримано-урочистим зовнішнім виглядом, вона практично позбавлена ​​обробки. І все одно справляє сильне враження.

За радянських часів місцева влада після виселення німців із Бессарабії переобладнала кірху під Будинок офіцерів, потім перетворила його на Будинок культури. А з настанням незалежності України – конкретно у 1995 р. – будівлю церкви було відновлено коштом Товариства бессарабських німців, очолюваного вже покійним Едвіном Кельмом, і знову освячено.

Наступна цікавинка – музична школа, яка розміщується в історичній будівлі, і яка належала до 1940 року знаменитому хірургу Леопольду Доблеру. У 2019 році Хорст Еккерт – один із нащадків бессарабських німців – спеціально для музичної школи замовив в Берліні і привіз в Сарату для музичної школи, виготовлені в гарній якості і великому форматі (А4) 7 світлин з життя хірурга Доблера і його друга і напарника терапевта Якоба Вальденмайера. Сама ж табличка про видатного лікаря була встановлена на будинку у 2018 році. До речі, якщо придивитись уважніше, то можна побачити на огорожі школи скрипковий ключ, що дуже символічно.

А ми продовжуємо далі. Найстаріше дерево у селищі – дуб, якому офіційно більше ста років! І який посаджений біля будинку, збудованому у старому німецькому стилі тих часів, і який також має чималий вік. Кажуть: якщо під вітами дуба загадати бажання, воно обов’язково здійсниться.

Саратський Свято-Покровський храм вважається одним із наймолодших у колишньому Саратському районі. Перший його священник був направлений сюди служити 1993 року. Звали його Микола, і правив він служби у будівлі актової зали місцевої райспоживспілки. А до цього духовні треби віруючі відправляли у довколишніх селах, де були православні церкви – у Зорі, Михайлівці, Плахтіївці. В 1996 році в Сараті було закладено фундамент майбутньої церкви, який простояв до 1999 року. І вже згодом почалося повномасштабне будівництво храму. До речі, фундамент був побудований коштом, надісланим Товариством бессарабських німців, а подальше будівництво храму велося на пожертвування парафіян і просто небайдужих людей. Першу службу в новому будинку було проведено 14 жовтня 2003 року, у свято Покрови. А у 2015 році Свято-Покровський храм було освячено митрополитом Агафангелом.
У 2019 році громада храму першою у колишньому саратському районі здійснила перехід до Православної церкви України.

А ми продовжуємо гуляти селищем далі. Стадіон, центральна площа, базар.

Будинок культури.

Цікава на вигляд будівля місцевого суду – решітки на вікнах, як бачите, виконані із зображенням гербу України.

Окремо варто сказати про вулиці селища. Вони були спроектовані на самому початку забудови Сарати, згідно з німецькими стандартами. Саме тому вони відрізняються від інших поселень в регіоні – вони довгі, з широкими присадибними ділянками, та прямі. В Сараті майже не зустрінешь вуличок, які мають згини. До речі, в поселенні й досі багато високих та моцних дерев, зокрема береста. Їх висаджували дуже багато років тому, й вони наразі дають чудову тінь у спекотні дні. І так, прогулюючись цими вулицями, вас неодмінно буде супроводжувати, окрім невимовного спокою та неспішності, безупинна говірка попрунів – диких голубів, яких не видно у гущавині, але які живуть тут постійно.

Школа.

Чимало у Сараті й пам’ятників, як старих, так і нових.

Не стомились? Тоді ось вам ще кілька світлин з Сарати.

Багато вулиць у Сараті, до речі, названі на честь засновників, мещенатів та громадських діячів позаминулого століття, чиї імена вже назавжди записані в часопис селища.

Ще одна площа, розташована поруч з кірхою, має назву серед мешканців “П’ятачок”. Вона одночасно слугує одним з центральних перехресть, громадською зупинкою, місцем для торгівлі і навіть побачення.

Наостанок зазначимо, що ці світлини – лише частина з життя Сарати. “БІ” обов’язково розповість про інші цікавинки з Сарати у наступних публікаціях.