Мешканка Кілії чекає з російського полону одразу двох: чоловіка та зятя – найстаршого захисника Зміїного та боронця Маріуполя

Нещодавно в Кілії відбулася довгоочікувана подія — додому після понад 15 місяців полону повернулися одразу двоє Захисників Зміїного — Євген Котляренко та Олександр Компанієць. Їх, поміж інших містян, радо зустрічала Тетяна Корнієнко — дружина військовополоненого Геннадія, який, на жаль, досі на чужині. Чоловік переживає вже третій військовий епізод у своєму житті: в ранній молодості воював в Афганістані, після подій 2014 року в Україні був мобілізований для служби в АТО, а у лютому 2022 року його раніше за більшість українців застало повномасштабне вторгнення росії. З того дня майже 17 місяців 54-річний штаб-сержант (раніше — прапорщик) перебуває у жахливих умовах і повній ізоляції від світу. Єдиним разом, коли, вже знаходячись у полоні, чоловік бачив свою родину, була коротка відеорозмова у квітні цього року. Схудлий “у половину себе” чоловік зі сподіванням  сказав дружині: “До скорого побачення”. Але вже відтоді пройшли нестерпні три місяці. Про життя дружини військовополоненого, яка, окрім коханого, разом з донькою чекає з неволі на зятя і батька трирічної онучки, розповість “Бессарабія INFORM”. 

Ось вона, Тетяна Корнієнко, яка і з радістю, і з болем прийшла зустрічати Євгена та Олександра в день їхнього повернення. Важко уявити, які емоції щоразу відчуває жінка, коли вкотре не бачить у списках обміняних воїнів прізвища свого чоловіка. Довгих 16 місяців Тетяна вимушена усе тримати на своїх плечах. Війна на невизначений термін забрала у неї одразу двох чоловіків — коханого та зятя.

Ми зустрілися увечері просто посеред міста. Заклопотана роботою та домашніми справами, Тетяна охоче відгукнулася для написання інтерв’ю. Вірить, що це допоможе її чоловікові скоріше повернутися додому. Коли замислюється над тим, як йому там важко, міняється в обличчі. 

“Бережи дітей, не знаю, чи ми побачимося”

Тетяна з Геннадієм разом вже 28 років. Познайомилися, коли в обох за плечима були перші шлюби. Тетяна виховувала двох маленьких донечок. З побутом їй час від часу допомагали хлопці з її роботи (працювала у колгоспі). Одного разу її колега запросив з собою Геннадія допомогти зібрати Тетяні виноград. Так молоді і зустрілися вперше, сподобалися один одному, а через рік розписалися. В них народилися ще дві чудові дівчинки. Зараз у пари аж вісім онуків.

Добрий, чуйний, турботливий чоловік завжди тримав у собі страшні спогади про війну в Афганістані, куди потрапив вісімнадцятирічним хлопцем за дев’ять місяців до відведення військ. І хто ж знав, що ця війна у житті Геннадія не остання? У 2014 році він знову опинився на лінії зіткнення, але ворогом вже були ті, з ким раніше воював пліч-о-пліч. Тоді він провів на війні ще дев’ять місяців військовим медиком – рятував важкопоранених і завжди з болем згадував хлопців, яких врятувати не вдалося – чи то в Афгані, чи то в АТО. Переглядав старий альбом з фотографіями побратимів. Усі домашні тоді тихенько залишали його наодинці зі спогадами.

Після АТО Геннадій трохи побув вдома, але у 2016 році повернувся на службу до лав прикордонної мобільної групи швидкого реагування з базуванням в Ізмаїлі. Підрозділ часто відправляли у відрядження. Десь місяць-півтори з невеликою перервою Геннадій був на службі, і дуже рідко – вдома. Кілька разів на рік він базувався на Зміїному. Ось і незадовго до початку повномасштабного вторгнення, 9 лютого, хлопці відправилися туди. Це було якраз напередодні Дня народження Тетяни. Жінка розповідає, що група двічі поверталася на материкову Україну через шторм – наче щось попереджало про лихо.

– Тетяно, тоді Ви востаннє бачили чоловіка?

– Так. Прийшла додому, дивлюсь, він сумки збирає. На наступний день в мене був День народження, але ми звикли до такого режиму. Десятого вранці позвонив мені перед відправленням, привітав і попередив, що можуть бути перебої зі зв’язком.

– Як ви дізналися про початок повномасштабної війни? Напевно, вам повідомив чоловік, який першим зустрів ворога?

– Ні. Вранці 24 лютого я нічого і не підозрювала. В нас приватний будинок, зранку купа справ. В мене тоді пральна машинка не хотіла брати воду, я біля неї клопотала. Донька, яка проживає з нами, залишила на мене онучку (тоді їй було півтори рочки), поїхала по справах. Вона вже тоді все знала, але не казала мені… О сьомій дзвонив Геннадій. Я вже зараз розумію, що тоді в них усе було у розпалі, але мені він нічого не сказав. Просто побалакали. Пізніше, десь о 12, подзвонив мені ще раз та ще й насварив. Каже: “Ви чого там паніку підіймаєте, усе добре!”. А я йому відповідаю: “Яка паніка, ти про що?”. Так я і дізналася про війну. Виявляється, діти вже між собою зідзвонювалися, Гені дзвонили. У дочки чоловік на той час був у Маріуполі – він нацгвардієць. В нього вже теж було гучно. Зараз обидва у полоні…

– Як ви сприйняли новину про початок війни?

– Трохи пізніше мені подзвонила сестра в істериці. Каже: “Таня, там Зміїний обстрілюють, Гена ж там?”. А я її ще заспокоювала, що дзвонив тільки-но і казав, що в них усе добре. Потім вже увімкнула новини…

– Коли ви востаннє спілкувалися з чоловіком?

– О 17.43. Він подзвонив попрощатися. Сказав: “Бережи дітей, не знаю, чи ми ще побачимося”. Після цього зв’язок обірвався. Аж до 26 лютого ми не знали, що з ним. Президент повідомив про 13-х загиблих прикордонників. У доньки була істерика. Але ж я знала, що там військових більше – ті, хто постійно там служать, а також морпіхи. Сподівалися на краще, дивилися усі новини: в одній кімнаті – українські, в іншій – російські. Діти весь час у телефоні були. А потім ми побачили сюжети по російському телебаченню, на відео був Гена. Його крупним планом показали. Заспокоїлися, що хоча б живий.

“Його зараз важко впізнати…”

– Що ви робили, коли зрозуміли, що Геннадій потрапив у полон?

– Так склалося, що за стільки років служби в мене навіть не було номерів телефону його командування, побратимів. Згадала, що ще у 2021 році купили Гені новий телефон, а контакти не знали як перекинути. Тоді сиділи вдвох переписували усі у блокнот. Дивом його знайшла, подзвонила першому військовому, який потрапив на очі, він мене з’єднав з командуванням. Далі скоординувалася з іншими рідними полонених, мене додали у групу. Почали думати, як нам визволяти наших хлопців.

– Вам вдалося встановити місце знаходження чоловіка? 

– Дев’ять місяців ми не знали, де вони. Місцезнаходження усіх полонених встановили швидко, окрім десятьох. Лише коли звільнили одного з хлопців, він нам повідомив, що інші знаходяться у бараках Бєлгородської області разом з російськими в’язнями.

– Він щось знав про Геннадія?

– Показувала йому фото, але він його не впізнав. Потім ми зрозуміли, чому. Його зараз важко впізнати. Зате ми бодай щось дізналися про умови. Вони жахливі. Годують запареною, навіть немитою, кашею, інколи є тушонка, але її неможливо їсти. Б’ють, знущаються. Багато хто із в’язнів та полонених працює, але Гену чогось до роботи не допускають.

– Можливо, таке відношення до Геннадія через те, що він АТОшник? Кажуть, росіяни їх не люблять особливо. 

– Серед полонених багато АТОшників, і вже навіть багато звільнених з полону. Не думаю, що справа у цьому.

– Ви отримували звістки від нього? Можливо, листи?

– Саме листів не було. Той хлопець, якого звільнили, каже, що писати було можна, але, по-перше, невідомо, чи вони дійдуть, а, по-друге, ті, хто писав, ще й отримували побої за них, хоча у змісті нічого такого не було: “живий, здоровий, сумую”… Чіплялися до кожного слова, шукали якісь натяки. Тож він і не писав. Напевно, Гена також. Була звістка від нього 30 травня, у його День народження. Якраз тоді нарешті до в’язниці вдалося потрапити представникам Червоного хреста. Вони подзвонили мені, переказали від нього, що “в нього все добре”, і запропонували передати кілька слів від нас. Я попросила його привітати і сказати, що ми його любимо і чекаємо всі. Мали ці слова до нього дійти на наступний день. До речі, кілієць Євген Коновка, якого обміняли наприкінці 2022 року, також знаходився у тому ж бараці, де й мій чоловік, але зміг розповісти нам про нього небагато.

“Нам вдалося з Геною поговорити за відеозв’язком”

У квітні ми змогли його побачити. Через інших родичів знайшли у “Телеграмі” канал російського волонтера, котрий міг потрапити до полонених у Бєлгородській області, та зв’язалися з ним. Важлива була будь-яка можливість. Десь через два місяці побачили у списках на розмову його дані. Ми підтвердили, що знаходимося на зв’язку. Тоді пізно ввечері нам подзвонив цей волонтер і сказав, щоб чекали протягом усього наступного дня. Я відпросилася з роботи. Аж десь після 17 нам подзвонили. Побачили ми Гену. Донька його не впізнала. Схудлий у половину себе, без вусів. За 28 років заміжжя я його бачила будь-яким: і з вусами, і без, і худим, тож в мене такої реакції не було. Сказав, що з ним усе добре. Але яке там добре! Навіть очей немає.

Спитав, як у нас справи, як онуки. Якраз було двоє онуків поряд, побачив їх, зрадів. Коли прощалися, сказав: “До скорої зустрічі!”, а я його запевнила, що ми тут докладаємо зусиль, аби його звільнити. І все, з того часу більше звісток не було.

– А той волонтер не примушував чи вас, чи Геннадія казати щось “за сценарієм”? 

– Ні, при нас такого не було. Він попередив, що розмову буде записано і, можливо, оприлюднено. Але ми навіть це відео потім ніде не знайшли. Чи знімали вони його окремо, мені невідомо. До речі, той волонтер порадив нам не зупинятися, адже від нас, родичів, багато що залежить. На цьому все.

– Як, на Вашу думку, Геннадій себе поводить у полоні? Який в нього характер?

– Він завжди за справедливість. В нього це почуття дуже загострене. Але він дуже спокійний та добрий. Навіть не знаю, через що йому там доводиться проходити, і як він це переносить. Все ж не молодий хлопець. Молоді повертаються у жахливому стані, а Гені 54 роки (він найстарший серед тих, хто залишився у полоні). Переживаємо, як він буде відновлюватися. Зі здоров’ям у нього і вдома було не все гаразд. В Афгані отримав контузію. По молодості ще наслідків не було, але з віком почалися. Також вікове. Печія його мучить. Хлопці з його підрозділу завжди знали, що до Гени можна звернутися за усім – від голки з ниткою до таблетки, бо носив з собою цілу сумку необхідного. Також в нього спиці в руці – його збила машина, був складний перелом, робили операцію. Це контролювати потрібно, а там хто ж це буде контролювати? Взагалі, як нам сказали на одній з зустрічей, через те, що хлопці перебувають у полоні більше року, вони вже прирівнюються до важкохворих та поранених. Тобто їх мають швидше обмінювати, але все одно дуже повільно “зміїноців” повертають.

– На жаль, він залишився останнім з Кілії, кого ще не обміняли. Вас підтримують рідні тих, хто вже повернувся? Командування військової частини?

– Так, з Кілії останній. Проте, окрім нього, ще 32 військових зі Зміїного досі у полоні і з Бессарабії, і з інших регіонів. Підтримку відчуваю, але все ж хочеться, аби скоріше мій чоловік був вдома. Дуже хвилюємося за нього і сподіваємося, що вже скоро зможемо його обійняти. Дуже гріє серце, коли повертаються наші. Це дає надію. Двічі зустрічала хлопців, які поверталися в Кілію. Сподіваюся, що так само гарно прийдуть люди зустрічати Гену. Ми за цей час стали однією родиною.

Знаєте, Гена вже хотів уходити на пенсію. Йому вже важко. І він якраз дізнавався про те, чи положено йому піти за віком як афганцю або як АТОшнику. До речі напередодні поїздки на Зміїний йому пропонували перевестися у Херсонську область (у палатки) – там був потрібен військовий медик. Але Гена подумав, що краще бути на Зміїному (хоч якісь є будівлі та умови). А зараз і не знаєш, що було б краще.

– А було таке, що Вашого чоловіка додавали до списків на обмін, але щось зривалося?

– Мені тільки відомо, що у травні 2022 року усіх оборонців Зміїного привезли на обмін. Але щось зірвалося… Після цього чоловіків розподілили по різним колоніям.

“Онучка каже “тато” на хлопців у військовій формі”

– Ваш зять також у полоні. Розкажіть, як він туди потрапив?

– Стьопа захищав Маріуполь. Був на Заводі Ілліча. Це був ще один удар для нашої сім’ї – через три місяці після захоплення Гени ми дізналися, що захисники Маріуполя також полонені.

Зараз ми з донькою залишилися удвох (мешкаємо разом) з двома дітками. Донечці Стьопи ще немає трьох років. Тата і дідуся бачить лише на фото. Каже “тато” на хлопців у військовій формі. А діда, напевно, і не впізнає, бо на фотографії він геть інший.

Що цікаво, контракт Стьопи мав закінчитися у березні, він думав вже йти у цивільне життя. Але не склалося.

– Чи є з ним зв’язок? Знаєте, де його утримують?

– Так, декілька разів він дзвонив доньці. Спочатку вони були в Оленівці, потім їх перевели до Горлівки. Правда, вже три місяці не дзвонив. Востаннє – на Благовіщення, 7 квітня. Приходжу додому, а Надя з ним по телефону розмовляє (наглядач дозволив, всюди є нормальні люди). Я також мала можливість сказати йому декілька слів, що чекаємо на нього і дуже сумуємо.

– Чи берете Ви участь в мирних акціях на підтримку військовополонених, їздите на зустрічі з уповноваженими в обмінах особами?

– Так, разів зо п’ять їздила у Київ, виходила на мітинги, спілкувалася зі ЗМІ. Не так часто, можливо, як інші, адже в нас сформувалася п’ятірка найактивніших представників – вони знають, як правильно себе поводити, що говорити. Ми підтримуємо, коли потрібна велика кількість людей. Так само і донька. Через те, що дитина мала, вона не може їздити до Києва разом з усіма, але навідується в Ізмаїл (до частини чоловіка), також приєднується до розголосу.

– Чому, як ви вважаєте, важливий розголос? І чи не шкодить він?

– Спочатку у координаційній раді нам казали, мовляв сидіть тихо, бо нашкодите. Ми сиділи. Але бачили, як люди – у соцмережах, в реальному житті – думали, що усі Захисники Зміїного вже на свободі, або вірили ще першій заяві Президента, що вони усі загинули. Тому ми почали пояснювати, що це не так. А потім обміняли захисників Азовсталі – саме тих, де був найбільший розголос. Ми зрозуміли, що дарма мовчали, і почали також докладати зусиль, аби наших чоловіків та синів більше додавали у списки. І побачили результат – обміни зі зміїновцями стали відбуватися частіше. Але все ж досі не розуміємо ні ми, ні уповноважені з обмінів, яким чином росія міняє хлопців. Подаються списки то за віком, то за станом здоров’я, то ще за якимись критеріями, а росіяни віддають взагалі інших.

– Що підказує серце, скоро відбудеться омріяна зустріч?

– Боюся за це думати. Сподіваюся, що якнайскоріше. Буває так, що чогось дуже сильно чекаєш, а воно через це не відбувається. Намагаюсь відпускати ці думки. Раніше мені Гена постійно снився (і не лише мені – рідним також). А зараз перестав. Дуже хочу, щоб скоріше цей жах для нашої родини закінчився. Аби хлопці повернулися разом – це було б найбільше щастя. І нехай якомога скоріше настане мир, та всі обіймуть своїх рідних.