Єднання з минулим для гармонії у сьогоденні: про єдину у Бессарабії гончарну майстерню, де можна поринути в історію та зліпити своє щастя із глини

Вчені всього світу досі не дійшли згоди щодо можливого існування машини часу. Багато хто і з науковців, і зі звичайних людей мріє хоч ненадовго поринути у якийсь проміжок часу, та що там казати – хоч би зазирнути одним оком у сиву давнину. А якщо цей диво-апарат насправді поряд? Наприклад, у старенькій будівлі десь на околиці славетного Аккерману. І зветься він – гончарне коло, завдяки якому можна не тільки мандрувати у часі, а й досліджувати глибини своєї душі. Особливо, коли допомагають у цьому майстри своєї справи. До історичного минулого доторкнулася і кореспондентка “Бессарабії INFORM”.

Ідея створення гончарної майстерні належить відомому у Білгороді-Дністровському музиканту, сину керівників народного ансамблю “Веселка” – Валентини Опанасівни та Михайла Івановича Нікіруй – Богдану.

Як розповів “БІ” митець, коли почалася пандемія ковіду, і великі збори людей були під забороною, Богдан вирішив шукати шляхи об’єднання творчої молоді у більш камерній атмосфері. І, коли з’явилася така можливість, придбав стареньку садибу недалеко від міста поруч з узбережжям Дністровського лиману.

– Богдане, розкажіть, як все починалося?

– Тут було все захаращено, забито, але я одразу відчув, що це місце хороше. Дуже цікаве. Ландшафт, поблизу Дністровський лиман, і місто поруч. Хочемо дати йому друге життя, щоб люди приходили і дивилися, що це все зроблене руками: ніяких електропил, бульдозерів, екскаваторів чи іншого. Ці всі камені викладені вручну.

– Чому ви обрали саме гончарство, а не якесь інше ремесло?

– Гончарство було найпростіше відродити. Для цього потрібен квадратний метр: майстер, два стільці, гончарне коло і людина. Наприклад, для роботи ковальні потрібно набагато більше – це складніше, звичайно. Мені подобається килимарство, але я не знайшов поки що таких майстрів. Це взагалі таке унікальне, але вимерле ремесло, на жаль. Візьмемо кожухарство – швидко це не робиться. Ти не можеш одразу показати результат. А гончарство дає можливість за досить короткий термін зробити щось своїми руками та побачити продукт діяльності. Це ремесло і ужиткове, й естетичне.

– Ви цікавилися, чи є на території Бессарабії подібні майстерні?

– Я не цікавився, але впевнений, що немає. Поїдьте по селах: хіба хтось робить діжки, шиє кожухи з вовни, чи може десь тчуть килими? Ні. Нічого такого немає.

– Як ви вважаєте, чому так відбувається?

– Був більш легкий спосіб заробітку. Побудував будиночок біля моря, і можеш заробляти. Це (відродження ремесел – ред.) непопулярно. Традиції, культура, на жаль, винищувалися роками.

– Як ви знайшли майстрів-гончарів?

– У мене у Полтаві є знайомі дівчата з тріо “Стрибожі внуці”. Я запитав, чи є у них якісь майстри гончарного ремесла, і вони мені дали номер телефону цих людей. Я їм подзвонив, ми поговорили, і вони приїхали сюди.

Сім’я майстрів 

Подружжя Тихонових – Лариса та Геннадій разом з двома синами, які також займаються гончарством, брали участь у багатьох всеукраїнських виставках, що відбувалися у Києві, Львові, Полтаві; представляли свої надзвичайні вироби на Сорочинському ярмарку, у фестивалях “Країна мрій”, “Трипільське коло”. Родина жила у Полтаві, але 20 років тому вирішила перебратися до села. Гончарі придбали п’ять занедбаних хатин, у яких зробили реконструкцію в автентичному стилі: поставили там дубові столи та створили атмосферу традиційної української садиби.

“Ми приїхали саме на запрошення Богдана, аби відродити найдавніше гончарне мистецтво”, – розповіла “БІ” Лариса Тихонова.

– Пані Ларисо, розкажіть, як ви почали займатися гончарною майстерністю?

– Це – моє життя. Я це не вигадувала – я просто гончар, і я так живу. Зародки тяги до мистецтва були ще у дитинстві. І коли з’явилося “вікно можливості”, ти одразу чіпляєшся та вскакуєш до нього. В нашому випадку це був період “Перебудови” у 90-х, коли не було роботи, а у нас був приватний сектор, була майстерня. Багато наших друзів пробували себе у різних видах мистецтва, і ми теж вирішили спробувати. У нас було багато майстерень у Полтаві.

Чоловік у мене – дуже мистецька людина. Він з дитинства мріяв стати художником. Одразу щось не склалося, але він так сильно хотів навчитися малювати, що у 40 років вступив до вишу, щоб опанувати художнє мистецтво. Наразі мій чоловік – лауреат премії імені Панаса Мирного (щорічна літературно-мистецька премія за найкращі здобутки, які утверджують гуманістичні й національні ідеали, ідеї незалежності України, духовні цінності українського народу та є вагомим внеском у національно-культурне відродження Полтавщини та Української держави в цілому, – ред.).

У день візиту “БІ” голови сімейства, пана Геннадія, не було у гончарні, тож ми спілкувалися з пані Ларисою, яка проводить найрізноманітніші майстер-класи: з гончарства, кулінарії і навчає майстерності виготовлення ляльок-мотанок, а також зі старшим сином подружжя Ростиславом. 

Як розповів нащадок традицій, глину, яку використовують гончарі, вони замовляють з міста Слов’янськ, що на Донеччині. Та, яка є у родовищах нашого краю, не підходить для виготовлення виробів, адже містить домішки мушлі. Посуд з такої суміші буде тріскатися.

– Який хімічний склад у глини, яку ви використовуєте?

– Найбільше у ній алюмінію, тобто це майже алюмінієвий посуд виходить. Ще у складі є кремній та пісок, трохи органіки. Червоний колір додає залізо. Але після випалювання всі органічні речовини вигорають. Раніше ми використовували білу глину, вона добре себе “поводить” після випалювання. Зараз її немає.

– Технологія, за якою ви виготовляєте вироби, дуже відрізняється від тієї, яку використовували наші пращури?

– Приблизно така ж. Змінилося що: коло стало електричним, печі раніше були дров’яні, а зараз є газові та електричні, але і дров’яні підійдуть. Якщо це дров’яна піч – то випалюватися виріб буде десь протягом доби. У електричній плиті буде випалюватися десь годин дев’ять, і на газу десь так. Температура, за якої випалюється виріб, досягає 1000 ºС. 

– Скільки треба часу, аби виготовити якийсь глиняний виріб?

– Якщо поспішати, то можна за добу виготовити. А у спокійному режимі десь за три доби. Це ж треба нарізати глину. Якщо, наприклад, якесь замовлення, то ти робиш однакові кульки, заготовки, скажімо, під чашечки. Потім треба натягнути таких “ручок”: береться шмат глини, змочується водою і постійно витягується така довга лінійочка, яку далі нарізають на однакові стрічечки. Далі треба взяти глину, вона, трохи рідка, як сметанка, і склеїти ручку та чашечку. А потім все залежить від того, що ви хочете зробити. Ми робимо з написами всілякими, візерунками. І наприкінці підсушуємо, замиваємо всі нерівності, далі переходимо до лощіння – коли ми робимо виріб глянцевим. І потім вже до сушки. Головне, щоб рівномірно все сушилося, бо якщо верхівка підсохне швидше, а інша частина пізніше, то виріб буде деформований.

– Зараз ми вже більш обізнані, розуміємося на хімічному складі глини, яка придатна для виготовлення посуду. А як наші прародичі обирали сировину для побутових виробів? 

– Я читав, що глину шукали у гирлі річок, саме там можна було визначити, що вона не розмивається. Або під час копання криниці могли знайти родовище, бо те, що назовні, не підходить. Там, де тече вода, частина глини вимивається, а та, що залишається, є більш жирною і придатною для використання у гончарстві.

– Що дає вам наснагу для створення різних виробів?

– Коли люди приходять і хочуть “погончарувати”, навчитися цієї майстерності. Також мене надихають предмети старовини, які так і хочеться відтворювати. Тоді я сідаю і вручну щось роблю. Наприклад, щоб було видно відбитки пальців.

– Пані Ларисо, ви проводите майстер-класи з гончарства для дітей і дорослих. Це можна вважати арт-терапією для всіх, хто прагне відволіктися від сьогодення, розслабитися? Побувавши тут, можу стверджувати, що робота з глиною – це неймовірний релакс.

– Приходять діти, і я бачу, що їм це потрібно. Був такий випадок, коли я дала блюдце хлопчику і пояснила йому, що треба вилощити (відполірувати – ред.) цей виріб за допомогою спеціального камінчика. А хлопчина взяв і зламав той посуд одразу. І він не може пояснити якісь такі свої дії. На заняттях по арт-терапії навіть дають просто шматочок глини, аби діти ним кидали об стіну і таким чином позбавлялися від негативних емоцій. У нас була дитина, яка у п’ять років зліпила хату із забитими вікнами. Це було на початку війни. Він відсуває, що треба забити вікна. Звідки дитина могла це взяти? Це його психічний стан. Я його спитала: “Ти коли виростеш, будеш скульптором, мабуть?”. А він мені: “Ні, я буду солдатом, як тато”. Тому це потрібно. Дітям необхідно виражати, виплескувати свої страхи.

– Що вас надихає?

– Мене надихає природа. Я дуже люблю природу. Хочеться жити у гармонії. І я дуже люблю дітей. Коли почалася війна, мій організм відразу зреагував болісно, як то кажуть, “всі болячки повилазили”, і я потрапила до лікарні. Коли мене після операції виписали, я приїхала сюди, а у нас були діти у цей час, і я одразу до них – ліпити. І все забуваєш тут же.  Настільки я люблю працювати з дітьми, що про все забувається.

До вас приїздили діти з особливими потребами? Ви працювали також з ними?

– Одного разу у нас був хлопчик. Я не знаю, як правильно називається це захворювання, але він постійно рухається, бігає, його ловили весь час. Мені розповідали психологи, що коли такі дітки сідають за гончарне коло, то цей процес захоплює їх і наче призупиняє. Є такий момент, що гончарство ніби розслабляє тебе з однієї сторони, а з іншої – змушує концентруватися. І це така гармонія, як у йозі, наче медитація. Це корисно для дітей, які вміють керувати своїми емоціями.

Який кумедний випадок спілкування з дітьми запам’ятався?

– Якось у нас під час майстер-класу була тема – страхи. Не те, щоб ми обирали певні теми, просто я прислухаюся до дітей: що їх цікавить, турбує. І ось ми розговорилися про страхи – що кого бентежить. У той день у нас було гончарство і кулінарія. Ми ліпимо вареники, варимо борщ за старовинними рецептами. На кулінарному занятті ми ліпили печиво, і я запропонувала зліпити свої страхи. Один з хлопчиків, років п’яти десь, запитав, чого боюся я. І я розказала, що маю страх перед кермуванням авто. Я отримала водійське посвідчення двадцять років тому, але після стресової ситуації, коли мене “крутило” на ожеледиці, я тримаю права у паспорті. А мій маленький співбесідник відповів, що він боїться “людини у вікні”. І малюк зліпив з тіста вікно та людину за ним. Я своєю чергою зліпила авто та себе всередині нього за кермом. І кажу йому: нехай тільки я не перестану боятися! На що хлопчик мені сказав: “А ви їжте більше печива” (сміється). Ось такі поради. Діти тебе також навчають, не тільки ти їх.

***

Завершити розповідь про гончарів, які передають знання поколінь та допомагають віднайти своїм гостям душевну гармонію, хотілося б старовинною притчею про глину.

Коли Бог виліпив людину із глини, в нього залишився ще один невикористаний шматок.

– Що тобі зліпити з решток глини? – запитав Бог людину.

– Виліпи мені щастя! – попросила вона.

На це Бог нічого не відповів – лише сунув отой шмат свому творінню в долоню.

Тож всі, хто завітає до гончарні, матимуть змогу не тільки поринути в історію, а й зліпити з глини своє щастя.

Фото – спеціально для “БІ” Сергій very gray people