Село, яке годує майже всю країну: спецфоторепортаж “Бессарабії INFORM” з Полуничної столиці України

“Бессарабія INFORM” завітала в місце, де, замість капусти, дітей знаходять у полуниці. А майже біля кожного подвір’я вражають ароматом які тільки можливо квіти. А замість звичних полів на кілометри розкинуті рисові чеки. Тут люди привітні та дуже працелюбні. Це село Ліски Кілійської громади, яке не дарма звуть Полуничною та Рисовою столицею не лише Бессарабії, а й — усієї України. Ми розкриємо секрети вирощування гарної ягоди, познайомимо вас з культурою рису, а також розповімо про неповторний місцевий колорит.

Про Полуничну столицю

Свою полуничну історію Ліски запозичили у сусіднього міста Вилкове. Колись саме там у найбільших масштабах вирощували улюблену багатьма ягоду — виділяли під неї цілі плантації. Проте кілька неврожайних років зробили свою справу. Вилківці полишили цю витівку та перейшли до більш надійної городини. А лісківці ж потрохи розсаджували кущики, дбали про них, виводили або завозили здалеку нові сорти, і на сьогодні, через роки завзятої праці гордо носять титул Полуничної столиці, адже ягода звідси вирушає на полиці магазинів і ринків за сотні кілометрів та славиться своїм особливим смаком та великим розміром. Варто зазначити, що мешканців села також спіткало багато невдалих сезонів, і, здавалося б, варто і їм було переключитися на щось інше, але ні. Свою справу вони не кидають та борються до кінця. Така особливість у лісківців — вони по-хорошому вперті та працелюбні.

Уявіть — ПОЛУНИЦЯ тут у незвичній кількості росте чи не у кожному дворі або городі. На вулицях майже немає людей, тому що вони завзято прибирають ПОЛУНИЦЮ. Навіть на роботі кожен третій бере відпустки, тому що сезон ПОЛУНИЦІ.

Відповідно продати ягоди на місці майже неможливо, адже у кожного є свої. Тому землероби працюють на експорт. Або самостійно виїжджають за межі села, або чекають на перекупів та представників продуктових мереж. Доїжджає лісківська полуничка аж до Півночі країни, а може й далі. Зокрема у день нашого візиту у село на врожай ще з вечора очікувала вантажівка зі столиці, аби доставити його на полиці мережі київських супермаркетів.

Тим часом ягоди збирала група сезонних робітників, яка приїхала з іншого району. Це ще одна особливість — на місці та навіть у сусідніх населених пунктах людей на збір вдень з вогнем не знайдеш, тож бригади запрошують здалеку. Як то належить — з бригадирами і погодинною або покілограмовою оплатою. За день тут можна заробити у середньому близько 700 гривень, а завзяті робочі, які і швидко, і обережно збирають врожай, збагачуються значно більше. Але навіть з урахуванням гарного заробітку охочих майже немає. Праця дійсно важка та кропітка. Відсутність рук, як розповідають місцеві, є серйозною проблемою, адже пропуск бодай одного дня провокує псування великого обсягу ягоди, яка просто згниває на кущах.

Зазначимо, село з великим задоволенням носить титул Полуничної столиці та за нагоди підкреслює його. Тут можна знайти дві незвичні скульптури — відому далеко за межами села автобусну зупинку у вигляді брендової ягоди, а також скульптуру жабки.

Будівництво першої напочатку своєї роботи голови сільради ініціювала у 2013 році теперішня староста Галина Іванова — будували її по зразку, знайденому в інтернеті. Приблизно така ж полуничка є в далекій Японії. Тоді для майстрування своєрідного логотипа села зібралися усі небайдужі. Матеріал також тягнули, хто що міг. У результаті величезна полуничка захищає від пекучого сонця або дощу та одночасно служить справжньою прикрасою центру.

Другу скульптуру — жабку — подарував у 2008 році селу колишній лісківець Сергій Шавловський, який хоч і виїхав жити у місто Рені, але продовжує сумувати за своєю маленькою батьківщиною. Майстер зробив не лише унікальну, а й дуже символічну роботу — жабеня, яке сидить на полуничці. На постаменті можна прочитати такі строки:

“Полуниці дух в Лісках царить,
Велика жаба в Дунайці сидить,
Новак рікою у подвалах ллється,
Ех, добре ж нам живеться!”.

Проте лісківці жартують по-своєму: “Сусіда жаба задавила, адже в мене краще полуниця уродила”. Погодьтеся, обидва варіанти заслуговують на місце в історії села.

Чому на всю Україну славиться полуниця саме з Лісків?

Ми поставили це питання одному з найбільших “полуничників” села — Миколаю. Він працює з ягодою понад десять років. До цього також вирощував, але менш професійно: запасав на зиму сім’ю, а надлишки продавав. Зараз це повноцінна справа його життя — має під полуниці гектар землі. Каже, що саме у Лісках ягода найсолодша через оптимальний клімат (дуже сонячні весна та літо), родючу землю та наявність води чи не з кожної сторони: по одну руку Дунай, по іншу — канали рисової системи. А полуничка воду і сонце полюбляє. А також — людську працю та увагу. Їх також потрібно безліч.

Ще ми запитали Миколая, чому він вирішив професійно займатися саме полуницею. За його словами, постав вибір: або виїжджати з рідного села, або знайти спосіб заробляти тут. У більшості селян, які продають полуницю, — аналогічна історія.

“Вирішив вдома бути. Працюємо всією сім’єю – я, дружина, сини”, – зазначив наш співрозмовник.

Розповідає — чого тільки не перепробували. І ранньою, тепличною, полуницею займалися, і різні сорти саджали. При цьому  потрапляли у значні мінуси, але попри все продовжували шукати свій успіх. Діло пішло, коли нарешті визначилися з сортами. Розсаду замовляли з Італії та Британії. Наразі улюблені сорти Миколая — Амі і Квікі. Ягоди доволі тверді, що дає змогу їх транспортувати, але при цьому дуже солодкі, смачні та великі. Деякі досягають розміру маленької долоньки — за один раз і не з’їси — доводиться кусати, як яблуко.

Гарний врожай з кущика полуниці можна отримувати лише два роки. Після цього її доводиться розсаджувати, інакше ягода дрібніє.

Є така думка, що за полуничний сезон лісківці собі забезпечують дохід на увесь рік, а потім можуть взагалі не працювати. Запитали у Миколая, чи це правда. 

Сміється. Каже, що поняття “сезон” тут немає. На полуницю потрібно працювати майже увесь рік. Хіба що коли сильні дощі або сніг є можливість відпочити. Окрім того, кожен “полуничник” має ще декілька направлень. У Миколая це цибуля та кавуни.

“Взагалі це можливо – заробити з продажу достатньо, аби вистачало на життя до наступного збору. Але все залежить від кількості соток, потреб сім’ї, врожайності, цін на полуниці, погодних умов та ще багато чого”, – пояснює фермер.

А буває всяке. Наприклад, цього року через надмірні дощі та пізнє сонце сезон дуже змістився. Ягода хоч і гарна, але занадто швидко стигне — її не встигають збирати. Полуниці багато, тож ціна на неї смішна. Падала до 20 гривень за кілограм, а це, враховуючи ціну на робочу силу, менше за собівартість. Каже, якщо вдасться чистими грошима отримати хоча б десять відсотків від прибутку, сезон вийшов гарним.

Знайшов Миколай спосіб відрізнятися від загальної кількості “полуничників” села — працює не на кількість та ціну, а на якість. Його полуниця збирається у євротару. Ці пластикові контейнери можна одразу виставляти на полиці магазинів. Полуниця чиста, адже земля під кущиками застелена соломою. Тож ті, хто хоче отримати гарну, непом’яту ягоду, приїжджає безпосередньо до нього. Таким чином родина співпрацює з кількома мережами супермаркетів, зокрема одеською “Обжорою”. Також серед постійних клієнтів — Черкаси та Київ.

Окрім Миколая, є ще три підприємці, які займаються полуницею на професійному рівні та орендують для цього великі ділянки Найбільша з них — три гектари.

Що є головним ворогом полуниці

За словами Миколая, це, у першу чергу, погода. Сильні дощі — це добре лише у період достигання, а під час збору — катастрофа. На другому місці — відсутність робочої сили. Влітку потрібні люди, аби посадити розсаду (липень-серпень), протягом осені і навіть взимку, коли тепла погода, наймають робочу силу, аби прополоти від бур’янів та підгодувати кущики добривами. Весна-літо — це знову ж прополювання, підкорм та нарешті — збір. Надалі цикл повторюється.

Ще є один ворог — це критичний стан доріг, якими вивозиться ягода. В обидві сторони — і до Кілії, і до Вилкового — дорожня інфраструктура вкрай зруйнована, а чисельні спроби з боку місцевої влади добитися її ремонту були провалені. Загалом — через брак коштів на це у держбюджеті, а в окремих ситуаціях: з вини підрядника, який відмовився виконувати роботи через різке здорожчання матеріалу, а також через початок повномасштабного вторгнення, напередодні якого у Ліски вже навіть заїхала дорожня техніка. Є надія, що прикордонну дорогу, яка з’єднує дві громади та є важливим шляхом логістики, все ж зроблять за першої можливості, тим паче, що керівництво Кілійської громади протягом кількох років робить для цього все можливе та неможливе.

“Якби сюди дорогу, — каже Миколай, — тут був би справжній рай. В селі є все, що потрібно для життя і відпочинку. Сюди їдуть здалеку, аби порибалити, усамітнитися з природою, або у сезон полювання. Не вистачає лише доріг, щоб місцевим мешканцям та підприємцям була змога жити й працювати, а гостям — з комфортом до нас приїжджати”, – зазначив наостанок наш співрозмовник.

І поки сезон добігає кінця, варто вдосталь посмакувати полуницею, запастися нею для консервації та обов’язково заморозити свіжу. Тепер ви знаєте її справжню вартість, адже дістається ягода великим та кропітким трудом.

У наступній частині екскурсії “БІ” Лісками розповімо про рисову потужність та інші особливості села — безпосередньо його цікаву історію. Ви дізнаєтеся, як Ліски були засновані, про жахливе наводнення, яке змило з лиця землі майже усі будівлі, а також те, чим сьогодні живе цей особливий куточок світу.