Мріє зустріти Перемогу у Криму: інтерв’ю з аккерманським прикордонником із позивним “Зам”, який разом з побратимами захищав Бахмут

Напередодні Дня прикордонника кореспондентка Бессарабії INFORM поспілкувалася з військовим Білгород-Дністровського загону Артуром, який нещодавно разом з побратимами пройшов пекельні бої у Бахмуті. Який сувенір з пекельного «нуля» і досі зберігає офіцер, чи доводилося йому воювати проти вагнерівців та яку подію він запам’ятав найбільше  – читайте у нашому інтерв’ю. 

Артур народився у невеликому місті на Вінничині у сім’ї офіцерів. Батько очолював райвідділ поліції, а мати працювала у відділі кадрів. Рідний брат військового теж пішов шляхом охоронців Закону – служить у поліції міста Южне.

Як каже сам Артур, члени сім’ї не примушували його вступати до лав поліції. На вибір хлопця колись вплинув знайомий, який був прикордонником та радив молодому чоловікові обрати такий самий напрям. Після закінчення Національної академії Держприкордонслужби імені Богдана Хмельницького Артур прибув до відділу “Зернове” Сумського прикордонного загону, а в подальшому перевівся до Могилів-Подільського прикордонного загону.

– Де Ви зустріли повномасштабне вторгнення Росії?

– 24 лютого я зустрів у Могилів-Подільському прикордонному загоні, десь через місяць у цьому загоні почали формувати зведений загін, який залучали до виконання бойових завдань. Я пішов до нього добровольцем. У той час офіцерів було мало і потрібно було виконувати як командирські, так і інші завдання.

 – Ваш позивний – чому саме «Зам»? 

– Мене призначили заступником начальника 3-ї прикордонної застави. Після цього бойові побратими і охрестили  – “Замом”. Хлопці почали мене так називати, якось так вийшло, що причепилося до мене “Зам”. 

За словами Артура, частина його підрозділу вже воювала у 2014 році, а військові з іншої – так само, як і він, у 2022 році вперше побачили, що таке війна.

– Куди після нападу росії направили ваш підрозділ?

– Першим нашим місцем прибуття було місто Семенівка Чернігівської області, де ми виконували завдання щодо охорони та оборони державного кордону з російською федерацією. Місто постійно обстрілювали з артилерії. (Відстань від смт. Семенівка до кордону – близько 10 км).

Після виконання завдань на Чернігівщині, прикордонника направили до однієї з найпекельніших точок фронту – у Бахмут.

– Які завдання ви виконували у Бахмуті?

– Наш зведений загін розділили на дві частини. Перша  потрапила безпосередньо в Бахмут, а друга – в Костянтинівку (23 км від Бахмута – ред.). Ми прибули в місто Бахмут, де артилерійський вогонь фактично 24/7 –  просто не зупиняється. Спільно виконували деякі завдання з Протиповітряною обороною та Силами спеціальних операцій, а протягом останнього тижня були безпосередньо на лінії зіткнення для відбиття нападу у складі 52-ї бригади ТрО, тому що вони вже ні фізично, ні морально не могли підтримувати оборону, отож ми зайняли їх позиції.

– Про так званих “вагнерівців”, яких росіяни вербують для війни в Україні, ходять різні чутки. Мовляв, вони відрізняються спецпідготовкою та жорстокістю. Чи доводилося вам воювати проти них?

– Може це пролунає грубо, але собакам – собача смерть. Доводилося з ними зустрічатися. Нічого цікавого в них немає. Так, може у них краще озброєння, ніж у тих так званих “мобіків”. У них більше жорстокості, але нічого особливого в них немає.

Частина підрозділу, у якій воював Артур, була у Бахмуті протягом трьох місяців. Ротація відбулася 12 лютого – свої позиції військові залишали “з боями”. Промінчиком сонця та доброти у той період були подарунки від дітей, зроблені власними руками.

– Які подарунки від дітей ви отримували

– Я особисто отримував такі подарунки і мої побратими теж. Коли до тебе діти підбігають і кажуть: це від нас, від мене, візьміть. Хочемо вам подарувати. Такі подарунки ми завжди приймали. Я навіть і досі ношу два браслетика від дітей, які я отримав там у Бахмуті.

Слова про те, що у охопленому вогнем Бахмуті і досі залишаються жити сім’ї з дітьми, шокують. Як розповів Артур, таким родинам не має куди їхати, і вони постійно знаходяться у підвалах. Як правило, місцевим допомагають військові та волонтери.

– Який вчинок чи подія залишиться в вашій пам’яті назавжди?

– Мої побратими багато добрих вчинків зробили. Але пам’ятати війну не потрібно. Потрібно пам’ятати вже потім Перемогу. Війна, це, в першу чергу, негатив, а його треба позбуватися. 

Справжнім дивом є те, що підрозділ Артура після ротації повернувся із Бахмута у повному складі. Найголовніше, що бійці тримають стрій та налаштовані по-бойовому.

З мого підрозділа повернувся весь особовий склад. Звичайно, було багато поранених, були хлопці, які отримали контузію, один був важкопоранений, але зараз його стан стабілізувався, і з ним все добре. Головне, що всі повернулися живі…. Мої хлопці завжди позитивно налаштовані. Ми стільки пройшли разом, що вони кажуть: буде розпорядження, поїдемо ще разом! 

Після повернення з Бахмуту до рідного Могилів-Подільського загону, Артур звернувся до вищого керівництва з проханням перевестися до Білгород-Дністровського прикордонного загону. Наразі він обіймає посаду начальника відділення інспекторів однієї з прикордонних служб Одещини.

– Яка запорука успіху українських військових?

– В першу чергу, важлива співпраця всіх силових структур, які будуть взаємодіяти, як єдиний кулак, як одна нація, як одна держава –  всі разом до Перемоги. Ми ідемо і знаємо, за що ми ідемо. Іхоча в кожного є свої причини, ми маємо залишатися вільними, сильними, і завжди пам’ятати, що за нашими спинами – наші сім’ї, наші діти та батьки. Своєму підрозділу до Дня прикордонника хочу побажати залишатися такими ж позитивними, як зараз, гарного настрою, посмішок та гарної вдачі.

– Де мрієте зустріти Перемогу?

– Сподіваюся, у Криму! Наприклад, у Судаку на березі моря, бажано у відпустці. Розстелити лежак під спекотним сонечком з бокалом якогось прохолодного напою. Це буде гарна Перемога. І знати, що ти доклав до цього руку, свої зусилля і своє серце.