Зі світанку і до 10 ранку: як звільняли острів Зміїний – розповідь бойового льотчика українського винищувача

Українські герої продовжують розповідати, як їм у травні минулого року доводилося звільняти острів Зміїний, який окупанти захопили практично в перший день повномасштабної війни. Якби українські військові не прогнали російських солдатів зі Зміїного, то, напевно, Бессарабія та інша частина Одеської області дуже скоро опинилися б в епіцентрі бойових дій.

Видання “Армія Inform” розказало історію українського льотчика з позивним Каспер, який за штурвалом винищувача МіГ-29 брав участь у повітряній операції зі звільнення острова Зміїний. Згодом здійснював винищувально-авіаційне прикриття дій бомбардувальників і штурмовиків під час звільнення Правобережжя Херсонщини.

За визначні особисті заслуги в захисті країни Олександр нагороджений орденом Богдана Хмельницького.

У тривалій розмові Олександр розповів журналістам про бойову роботу льотчика. Про те, що відчуває пілот перед польотом і під час виконання бойових завдань, про аеродроми та небо, про повітряні бої, про друзів і ворогів.

«Я розумів, що льотчик-винищувач має битися в небі, а не воювати з автоматом у руках на землі»

Олександр успішно навчався в Києві в Національному університеті оборони України імені Івана Черняховського до 24 лютого 2022 року.

— Цей ранок почався з вибухів у столиці, — згадує він. — По аеропортах Києва та області був завданий удар. Над нашим університетом пролітали ракети. Я, як і всі військовослужбовці університету, готувався до оборони столиці. Ми отримали стрілецьку зброю і відпрацьовували дії за різними варіантами розвитку подій. Уже за декілька днів написав рапорт із проханням перевести мене для подальшої служби в бойову авіаційну частину. Очевидно, що як пілот-винищувач я набагато корисніший для Збройних Сил України. Дуже швидко це питання було узгоджене з Командуванням Повітряних Сил ЗС України, і я прибув в авіаційну бригаду, де якраз покращували повітряний вишкіл мобілізовані льотчики. Я також пів року не літав, тож мав відновити свої навички. Зробив це за дві льотні зміни. Після цього відразу заступив на бойове чергування у складі чергової ланки винищувачів МіГ-29. Це наземний технічний персонал, літаки і пілоти, які впродовж чергування готові за лічені хвилини піднятися в небо для виконання бойового завдання. Уже під час першого ж чергування виконував завдання з виводу авіаційної техніки з-під удару. У разі ймовірності завдавання ракетного удару по аеродрому льотчики підіймають в небо літаки і перебазовують їх на інший оперативний аеродром. Це дозволяє зберегти авіатехніку. Підняті в небо літаки не стануть «заручниками» знищеної злітної смуги, тобто не будуть заблокованими на аеродромі, з якого не можна піднятися в небо.

Також тоді бракувало інструкторів для підготовки пілотів, тож Олександр почав виконувати і цю роботу — «вивозити» молодих та мобілізованих льотчиків.

— Звичайно, це було важливе завдання, однак я постійно звертався до командира бригади: «Всі льотчики воюють. Я також маю це робити», — згадує льотчик.

Про участь у повітряній операції зі звільнення острова Зміїний

Олександра відрядили на один з оперативних аеродромів для бойової роботи. Тут він приступив до виконання завдання з винищувально-авіаційного прикриття дій штурмової та бомбардувальної авіації, літаків Су-25 та Су-24М під час повітряної складової операції зі звільнення острова Зміїний.

— Усе ретельно планувалося в Командуванні Повітряних Сил ЗС України. Льотчики ознайомилися з задумом операції і приступили до виконання завдань, — розповідає Олександр. — Літаки підіймалися в небо з різних оперативних аеродромів. У визначеному районі в небі винищувачі зустрічалися з ударною групою і на малій висоті разом прямували до острова.

Штурмова та бомбардувальна авіація завдавала ударів по цілях на Зміїному, а винищувачі прикривали їх.

— Наша пара МіГ-29 виходила в зону чергування в Чорному морі на відстань близько 100 кілометрів від узбережжя. Завдання — перехоплення ворожих повітряних суден, виконання демонстраційних дій. Ми мали зробити все, аби російські літаки не загрожували і не заважали нашим бомбардувальникам і штурмовикам атакувати цілі на острові. Росіяни випускали по нас ракети. Ми маневрували, аби уникнути ураження, — каже Олександр. — У цей час ударна група завдавала ударів по наземних цілях. Як вони це робили — ми не бачили. Кожного польоту ми чекали від них у радіоефірі певних кодових слів, які означали успішне завершення виконання завдання. Це був найочікуваніший сигнал для нас. Після відходу ударної групи на безпечну відстань ми також залишали район чергування та поверталися на оперативний аеродром.

Про ворогів у небі

У Чорному морі чергували російський літак дальнього радіолокаційного виявлення та літак радіотехнічної розвідки. Ворог міг бачити українські літаки і перехоплювати радіообмін між екіпажами.

— Російські винищувачі під час наших вильотів практично ніколи не наближалися до рубежу застосування нашого озброєння. І взагалі атакували нас з максимально можливих відстаней. Чому? Важко сказати точно, — розмірковує льотчик. — Я для себе маю декілька варіантів відповідей. По-перше, це страх. Після втрат у перші дні війни вони боялися загинути і не мали мотивації ризикувати життям. По-друге, рівень підготовки льотного складу. Найбільш підготовлені ворожі льотчики вже своє відлітали. По-третє, байдужість, шаблонність мислення в бою та безініціативність. Ми знаємо, чому і для чого підіймаємося в небо. Ми захищаємо свою землю і свої родини. Окупанти не розуміли, чому вони мають ризикувати і наближатися до нас, якщо можна просто випустити ракету з великої відстані й відзвітувати про виконання польотного завдання. Їхнє озброєння сучасніше, має значно більшу дальність ураження. Вони мали перевагу в кількості літаків. Однак уникали бойового зіткнення і тримали безпечну для себе відстань. Наше озброєння було готове до застосування, однак росіяни ніколи не підходили на потрібну відстань, а залишати визначену нам зону патрулювання ми не могли. Один раз у небі нам зустрівся наполегливий російський льотчик. Він випустив свою ракету і переслідував нас, «підсвічував» ціль для своєї ракети, аби збільшити шанси на ураження. Ми відходили, він летів за нами. Його страх переріс в азарт. Так він зайшов у зону поразки нашого зенітного ракетного комплексу С-300 і був знищений зенітною ракетою.

Про друзів на землі і в повітрі

У небі над Чорним морем у повітряній складовій операції зі звільнення острова Зміїний було задіяно декілька винищувачів, бомбардувальників і штурмовиків. Точне число не розкривається. Ці бойові льотчики відвойовували український острів у повітряному просторі. Разом з ними багато підрозділів Повітряних Сил ЗС України в цей час працювали на землі, аби забезпечити успішне виконання завдань пілотами в небі.

— Техніки, інженери, зв’язківці, підрозділи забезпечення на різних оперативних аеродромах цілодобово працювали, аби підтримувати готовність бойових літаків негайно піднятись у небо, — каже Олександр. — Бойові розрахунки зенітних ракетних комплексів та радіолокаційних станцій прикривали наші аеродроми від ворожих ударів з повітря. Ще інші зенітники і локаторники виконували бойову роботу безпосередньо в операційному районі. Загалом це, напевно, багато сотень людей. Усі вони одночасно працювали як єдине ціле під час операції. Цими всіма силами і засобами керували офіцери бойового управління. Це була складна операція з точки зору планування, організації і виконання. Я радий, що брав у ній участь.

Про відчуття льотчиків на землі і в небі

— Зазвичай ми робили перший виліт на світанку. Вже о четвертій ранку літаки підіймалися в повітря. Нескладно порахувати: щоб о четвертій вилетіти — треба прокинутися принаймні раніше третьої. Але часто я і не засинав. Емоції не давали можливості повністю розслабитися. Це важко зробити, коли в голові постійно прокручуєш всі можливі варіанти розвитку подій, — каже Олександр. — Отже, серед ночі випиваєш горнятко смачної кави і вирушаєш на аеродром. Тебе зустрічає технік літака. Він для льотчика — як брат. І літак — як брат. Вітаєшся з обома. Технік уже давно на аеродромі. Він з командою готував літак і озброєння до польоту вже декілька годин. Тепер «випускає» винищувач у політ. Літак МіГ-29 має авіаційну гармату та шість точок підвіски для озброєння. Може оснащатися відповідною кількістю керованих ракетами класу «повітря-повітря» з тепловими та радіолокаційними головками наведення, авіаційних бомб або іншого озброєння масою до трьох тонн. Пілот запускає різні системи літака. Технік надіває навушники з гарнітурою, під’єднує їх до бортової системи, щоб мати можливість спілкуватися з льотчиком у кабіні винищувача. Разом вони перевіряють вузли і системи. Після цього технік від’єднує гарнітуру, виконує військове вітання і показує жестом вирулювати зі стоянки. Під час бойового вильоту емоції змінюють одна одну. Спершу відчувається тривожність. Згодом приходить азарт, бажання перемогти і знищити ворога. Після повернення на аеродром льотчик каже «дякую» техніку і літаку. Для мене літак — це жива істота.

Після першого ранкового польоту винищувачі поверталися на аеродром, заправлялися і знову летіли в район Зміїного. До десятої ранку встигали зробити три бойові вильоти. Повітряна операція тривала десять діб.

— Весь цей час ми кожного дня виконували польоти на Зміїний. Під час ведення бойових дій максимально допустимим навантаженням на пілота вважається три-чотири польоти на добу, — каже Олександр. — Перший ранковий політ організм переносить добре, другий — нормально, під час третього вже відчувається фізична втома. Основні завдання в небі ми виконували на швидкості 800-900 кілометрів на годину. Під час маневрування для ухилення від випущеної ворожої ракети ми розганялися до швидкості 1100 кілометрів на годину, перевантаження в певні моменти сягало 6-7 одиниць. Це означає, що всі мої органи, серце, печінка, кров важили приблизно в шість разів більше. Польоти виконуються у протиперевантажувальному костюмі. Він створює зовнішній тиск на тіло для протидії зміщенню крові в судини нижніх кінцівок та живота. Це запобігає втраті свідомості пілотом. Організм під час виконання бойових завдань у небі працює в особливому режимі. Кров насичена адреналіном. Швидкість ухвалення рішень дуже висока. Ти ще не встиг подумати про певні дії, а вже їх виконуєш.

На борту літака є станція попередження про опромінення (СПО). Вона попереджає пілота про те, що його літак опромінює радіолокаційна станція ворожих зенітного ракетного комплексу чи літака. Це означає, що він захоплений радаром і став ціллю, яку супроводжують. СПО також визначає інтенсивність опромінення. Чим більше інтенсивність — тим ближче ворог.

— Щоб «відірватися» від опроміненняє, треба маневрувати, — розповідає льотчик. — Бортовий локатор літака має певний кут опромінення. Якщо вийшов за межі цього кута — уник опромінення, перестав бути ціллю. Чи спрацьовувала в кабіні мого літака СПО? Так. Вісім разів ворог випускав ракети по моєму МіГу. Про це попереджають не тільки бортова система, а й наші «очі» — підрозділи радіотехнічних військ. Про наших локаторників зазвичай небагато говорять. Вони не стріляють ракетами, не літають у небі. Ніби нічого особливого. Та вони — фундамент успішних повітряних і протиповітряних боїв. Без радіотехнічних підрозділів нічого не відбудеться. Усі будуть «сліпі». Вони зі своїми потужними радіолокаційними станціями уважно стежать за бойовою ситуацією в операційному районі. Що відчуває льотчик у момент спрацювання СПО чи отримання повідомлення про випущену ракету? Нічого доброго. Є хвилювання. Його треба взяти під контроль, оцінити обстановку і діяти. Маневрувати. Маневри виконуєш такі, що перевантаження набагато більше дозволеного. Це важко, але це приносило результат. Іноді ми виконували польоти в темну пору доби. Літати над спокійним морем, коли ніч зоряна і безхмарна, досить важко. Зорі відбиваються у воді, й можна втратити просторове орієнтування. Не зрозуміти, де небо, а де море. Треба вірити тільки бортовим приладам і не відволікатися від них.

Про бої в небі Херсонщини та знищені цілі

Після звільнення острова Зміїний Олександр певний час займався штабною роботою. Однак постійно просив повернути його знову в авіаційну бригаду і дати можливість підійматися в небо для боїв з росіянами.

— Я кожного дня звертався з таким проханням і врешті-решт мені дали «добро». Так я знову прибув на вже знайомий мені оперативний аеродром і приступив до виконання завдань з винищувального прикриття дій штурмової та бомбардувальної авіації під час операції зі звільнення Правобережжя Херсонщини, — каже льотчик. — Росіяни атакували ракетами «повітря-повітря» одночасно і літаки прикриття, і літаки ударної групи. Також бомбардувальникам і штурмовикам «діставалося» від зенітних ракетних комплексів і ПЗРК окупантів. По одному нашому бомбардувальнику Су-24М з землі було випущено шість ракет з ПЗРК. Літак ми втратили, пілоти катапультувалися і були евакуйовані. З ними, слава Богу, все добре.

Тут упродовж трьох тижнів Олександр здійснив 14 бойових вильотів. Також він ніс бойове чергування у складі чергової ланки. Льотчик-винищувач підіймався в небо для знищення крилатих ракет та БПЛА ворога.

— За одне чергування я вразив чотири цілі. Спершу був один успішний політ вдень. Результат — дві збиті крилаті ракети, — розповідає льотчик. — Уже вночі отримав наказ піднятися в небо для знищення БПЛА. Результат — два збиті Shahed.

Обидві ці цілі мають свої особливості. Крилаті ракети важко виявити, бо вони мають малий розмір. Навідники з підрозділів радіотехнічних військ допомагають винищувачам перехопити їх. На екрані навідника відображається і крилата ракета, і винищувач. Завдання навідника — навести літак на ціль.

— Далі я виявляю її за допомогою своїх бортових приладів, — каже Олександр. — З землі мені повідомляють: дальність десять кілометрів, вісім, шість. А я ціль не бачу на прицілі. Ще кілька секунд — побачив ракету. Велика, з крилами. Спільна, притаманна всім льотчикам риса — якщо пілот ціль побачив, то вже не відпустить. Так само і я. Розвернувся, випустив ракету з тепловою головкою самонаведення. Ракета зійшла і знищила ціль.

Shahed росіяни застосовують вночі. Він шумний, дуже повільний. Вдень його легко виявити візуально і знищити навіть стрілецькою зброєю. А вночі його чують, але не бачать. Радіотехнічні підрозділи виявляють ці дрони.

— Знищити його непросто, — зазначає льотчик. —Треба враховувати дуже важливу річ — малу швидкість «мопеда» і високу швидкість літака-винищувача та випущеної ним ракети. Через цю значну різницю у швидкостях можна просто пролетіти повз дрон і не встигнути його атакувати.

На бойовому рахунку Олександра — три крилаті ракети та три БПЛА Shahed.

Чому українські льотчики перемагають у небі

За рік війни українські льотчики проявили себе як герої, які готові сміливо битися за перемогу в небі. Повага і любов народу до повітряних бійців безмежні. Окупанти навіть на технічно кращих літаках і з чисельною перевагою не змогли добитися панування в українському небі. Втім, у перемог у повітрі висока ціна, іноді вона дорівнює життю пілота.

— Росіяни думали, що декількома крилатими ракетами можуть знищити всю інфраструктуру аеродрому та волю українських військових авіаторів до боротьби і перемоги. Окупантам не вдалося досягти жодної з цих цілей, — зазначає Олександр. — Ми виводили літаки з-під удару. Ракети завдавали шкоди, однак технічні та інженерні підрозділи відразу бралися за відновлення аеродрому. Літаки перебазовувалися з аеродрому на аеродром.

Важко назвати парк українських бойових літаків сучасним. Однак навіть на цій техніці наші льотчики змогли завдати окупантам важких втрат.

— Україна має вмотивованих, сміливих, відданих, професійних і цілеспрямованих бойових льотчиків. Сподіваюся, що буде мати й сучасні літаки, — каже Олександр. — Ми зможемо опанувати західні зразки авіаційної техніки. У своєму професійному колі обговорюємо це питання і сподіваємося, що зможемо дати бій росіянам на машинах, які переважатимуть окупантів за бойовими характеристиками. Ми били їх на наших МіГах. На F-16 ми зможемо робити це ще краще. Зробимо все, аби 2023 рік став для нас переможним.