RU UA
RU UA

Кіт з-під Аккерману визволяв Херсон та боронив Соледар – історія дружби воїна ЗСУ з чотирилапим пухнастиком

0 коментарів 9855 переглядів

Ви можете обрати мову сайту: Українська | Русский (автоперевод)


Авторка інформаційного сайту “Одеське життя” Вероніка Поліщук розповіла історію подорожі чорно-білого кота з її сином найгарячішими напрямками війни. Каже – народився хвостатий у селі під Акерманом, там хлопці зустрілися і потоваришували. 


Цей котик з’явився світ у селі під Аккерманом. Приблудився до мого сина, який служив там на початку війни. Потім пухнастий товариш входив разом із ЗСУ до Херсона, відстоював Соледар…

Але все ж таки бойові плацдарми для кота — не найкраще середовище проживання. А залишити на свавілля долі беззахисну істоту, що прив’язалася до тебе, теж неможливо.

— Не хочу, щоб він бився за кірку хліба, залишки консервів з іншими котами,— писав мені син.

Пухнасті та гладкошерсті, вусаті та хвостаті друзі з’явилися під час військових дій у багатьох наших захисників. Зрозуміти це просто. Кіт, собака — частка рідного дому, мирного життя. А на війні — істота, яку можна піклуватися тут і зараз.

— Дуже шкода людей. Але, якщо їм якось допомогти можна, то тварини абсолютно беззахисні, — ділився син.

Його товариш по службі під Соледаром підібрав молоду вівчарку. Після поранення бійця відправили до тилу. Собаку він забрав із собою. Розповідав, що коли перебував у шпиталі, на час його лікування та її там дали притулок.

А син, отримавши відрядження в тилове місто неподалік Одеси, вирішив відправити свого бойового кота додому. І котика з наданням нам таки доставили. У нас же, крім свого кота, ще й тимчасово переміщена з селища Котовського кішка проживає. Загалом, вийшов, такий собі, «кіш будинок» — тільки без казкової пишноти.

Син обіцяв, коли з перемогою повернеться, забрати свого бойового котейку до себе. І дуже хотілося б, щоб свій будинок знайшли безліч домашніх тварин, що опинилися бездомними. Іноді – ті, що втратили своїх господарів, іноді – просто кинуті ними.

Часто, що залишили напризволяще долі своїх вихованців, пояснюють зраду тим, що, мовляв, переселенцям винаймати квартиру з домашньою твариною — практично, неможливо. І тоді з’являються на вулицях наших та європейських міст схудлі вівчарки, що охляли «перси»… Щоправда, розповідали мені історію про жінку, яка не виїхала з-під Херсона, бо трьох собак не було на кого залишити…

«Ми відповідаємо за тих, кого приручили» — думаю, фразу цю знають навіть ті, хто не чув про Екзюпері. А від зради свого вихованця – один крок до зради людини. І ми не повинні собі дозволити його зробити”, – поділилася власною історією авторка.

Прокоментувати

Ваша email адреса не буде опублікована