Сім місяців полону та невідомості – інтерв’ю з батьком полоненого прикордонника зі Зміїного, який сьогодні «святкує» у неволі своє 21-річчя

Мабуть, нічого немає більш виснажливого, ніж невідомість. Це відчуття вже сім довгих місяців повномасштабної війни в Україні з’їдає родичів захисників острова Зміїний. Нажаль, досі більша кількість наших земляків, мешканців Бессарабії, знаходиться у неволі – як і герой інтерв’ю, кілієць, прикордонник Микита Жур’ян. Сьогодні воїн святкує своє 21-річчя, але без торту і рідних поруч. Напередодні ми поспілкувалися з батьком полоненого – Русланом. Він розповів про сина, його долю та довгі сім місяців боротьби за його повернення.

– Руслане, чому ваш син вирішив пов’язати своє життя з військовою справою? Коли це сталося?

– Нікіта навчався в Кілійському транспортному коледжі на судноводія. Минулого року закінчив з червоним дипломом, вступив на заочне за фахом до Ізмаїлу. Оскільки йому на той момент вже виповнилось 19 років, постав вибір – або йти до армії, або служити за контрактом. Він обрав службу за контрактом в Ізмаїльському прикордонному загоні – це дозволяло йому і громадянський обов’язок виконати, і продовжувати вчитися. Склав присягу на вірність Україні син в січні 2021 року.

– Як і коли він опинився на острові Зміїний?

– Напочатку лютого він був відкомандирований на острів. За деякий час до цього оборону острова посилили. Окрім прикордонників там були ще морські піхотинці. Працювали змінами. Десь приблизно місяць через місяць.

– Як ви дізналися про напад росії 24 лютого. Чи був зв’язок з Микитою?

– Вранці того дня він написав мені, що біля острову знаходяться два ворожих кораблі. Ми листувалися протягом дня. До останнього Нікіта не казав, що їх бомблять, про це я дізнався вже згодом. Близько 16 години він повідомив, що телефон сідає. Відтоді зв’язок з ним пропав. Більше я сина не чув. Увечері, як ви знаєте, президент заявив, що 13 захисників острова загинули. Я зв’язався з керівництвом сина, мені повідомили, що точної інформації немає, тому що під час обстрілів вийшла з ладу телефонна вишка, тому зв’язок зі скелею втрачено. Допускалася інформація, що є загиблі, тому що за останньою інформацією від захисників острова, було дуже сильне влучання у частину, де були військові. Також було відомо, що хлопців двічі намагались евакуювати – росіяни спочатку давали на це згоду, але потім всі зрозуміли, що вони блефують.

– Як ваші рідні відреагували на це? Зокрема, мати Микити?

– Добре, що дружина пішла спати до того, як Президент оголосив, що всі загинули. Звичайно, на наступний день вона все ж таки дізналася про це, але вже були обставини вважати, що це неправда. Ще через день ми знайшли відео з російських ЗМІ, де побачили Нікіту. Багато хто з родичів впізнав там своїх хлопців. Ми одразу скинули їх керівництву прикордонного загону. Почалася робота з ідентифікації, ми складали списки тих, кого впізнали. За цими даними СБУ, Мінінтеграції, поліція відкрили кримінальні провадження щодо порушення суверенітету країни та прав українців. Згодом росія підтвердила імена полонених, зазначивши, що вони живі. Червоний хрест вимагав, щоб полоненим дозволили скористуватися своїм правом – зв’язатися з рідними, але хлопцям не дали ні телефон, ні папір для листа. За весь цей час був єдиний дзвінок одного військовополоненого на камеру. І все.

– Коли вам стало відомо, що саме відбувалося на острові під час захоплення?

– Перші два дні ми зовсім нічого не знали. Щось вдалося почути від військового командування згодом. Але більшість інформації було від звільнених полонених. Вони розповіли, що ніхто не загинув. Військових врятували бомбосховища – там вони дуже міцні.

– А яка кількість наразі звільнених військових з майже 80 осіб, які боронили острів?

– 19 прикордонників і близько 10 морпіхів.

– Що вони розповідали про події на острові?

– Зранку, як всі знають, по радіо почали крутити пропозицію російських військових добровільно здати острів, інакше всі загинуть. За згоду обіцяли нібито кращі умови служби, гарну зарплату, повернення до сімей. Пізніше до наших хлопців звернулися з корабля. Відповідь українців всі знають. За це острів почали бомбити. Командування дало вказівку, що хлопців потрібно евакуювати. Росіяни начебто дозволили, але наполягали на складенні зброї – хлопці відмовилися. Їх зібрали на шикування для отримання подальших вказівок. Тоді пролетів перший літак – всі розбіглися по сховищах. Другий літак скинув бомби. З кораблів висадився десант, почалася стрільба. Росіянам вдалося захопити частину військових. Тоді ними почали шантажувати інших… і вони також були вимушені виконати умови росіян, інакше б ніхто не вижив. Сили були нерівними. Зазначу, що наказу тримати острів не було, але вони тримали, скільки було сил.

– Що було після захоплення у полон?

– Усіх військових, хто був на острові, поклали на землю. Це було пізно ввечері. Лежали хлопці обличчями в землю до ранку. Було дуже холодно. Потім їх перевезли до Севастополю, звідки згодом з’явилися фото і відео, сюжети в новинах. Там були найкращі умови утримання з усіх – хлопців розмістили в казармах, нагодували. Знову ж таки – на камеру. Там вже почали тиснути психологічно, показуючи відео зі зверненням президента про те, що на Батьківщині їх усіх поховали. Далі їх транспортували літаком, на борт якого збирали інших полонених вздовж кордону з росією. Велику кількість військовополонених розмістили у наметовому містечку на морозі. Жахливо відносилися – принижували, зморювали голодом, натравлювали собак… Зараз неофіційно відомо, що їх розділили на групи і утримують у різних регіонах росії. Де саме – невідомо. Інформації про них немає зовсім.

– Жодної звістки за увесь цей час?

– Кілька сімей напочатку вересня отримали листи датовані другим червня. В них нічого конкретного, загальні фрази. Ми листа не отримали. Але є деякі листи, які насторожують змістом. Звичайно, писалися вони під пильним наглядом…

Зазначу, що Женевська Конвенція передбачає, що якщо людина потрапила в полон, то протилежна сторона має надати їй можливість написати листа, після чого відправити його за добу. Таке право полонені мають 4 рази на місяць, а в нас зв’язку немає зовсім… Що тут казати за людські умови утримання, які має забезпечити країна.

– Що ви робили задля прискорення обміну? Є якісь рекомендації від відповідних структур?

– Відповідні структури нас лише просили не підіймати галас. Запевняли, що не мають впливу на те, кого віддасть росія. Але останній обмін (полонених з Азовсталі, – ред.) показав, що все ж таки мають. Ми, звичайно, раді, що частина захисників Маріуполя вже дома, але наші хлопці у полоні набагато довше. І, роблячи висновки зі стану звільнених, які провели у полоні чотири місяці, стає страшно за стан наших…

Робимо ми щось постійно. Надіслали десятки звернень. І колективних, і особистих. На деякі отримували розлогі відповіді, а на деякі – загальні фрази. Навіть були випадки, що нам відповідали з зазначенням чомусь ситуації військових Азовсталі. Тобто ми питаємо про полонених зі Зміїного – отримуємо відповідь про Азовсталь… І це якесь замкнене коло. Від останніх зустрічей у координаційному центрі ГУР ми не отримали, нажаль, нічого, окрім фраз, що вони працюють і займаються нашим питанням. Але питань багато, а відповідей обмаль.

– Коли відбувся останній обмін, з участю захисникiв Зміїного?

– Ще у квітні. Після цього жодного нашого хлопця не повернулося додому. Та дуже обурює ще ось що – українці думають, що вони всі давно дома. Коли ми залишаємо коментарі на офіційних сторінках причетних до обміну людей, нам наші співгромадяни пишуть, що ми не в своєму розумі. Ця впевненість з’явилася після прес-конференції Володимира Зеленського у метро, де він зізнався, що його заява про загибель захисників Зміїного була помилковою і додав, що хлопці живі, були у полоні, але вже повернені додому. Ми ж всі розуміємо, що такі речі дуже вдало використовує ворог, намагаючись зламати наших хлопців.  Так, про них час від часу згадують офіційні особи у своїх виступах, але це мало хто бачить. Дуже хотілося би, щоб люди знали за прикордонників і морських піхотинців, які досі в полонi.

– Що плануєте з цим робити?

– Питання обміну в нас на першому плані. Ми живемо цим останні сім місяців. Намагаємося в соцмережах пояснювати людям, що наші рідні досі у полоні, і що потрібна інформаційна допомога. Виходимо на політиків, відомих людей, просимо їх згадувати про хлопців в своїх виступах.

– Є відгук?

– Є, але хотілося би більшого. Нещодавно звернулися до народного депутата Анатолия  Урбанського, він зробив допис на сторінці у Facebook. Нажаль, народний депутат від нашого округу Олександр Ткаченко навіть не намагався втрутитися… Я написав йому, а у відповідь отримав лише незрозумілі зворотні питання та ухилення від теми. Дуже допоміг наш земляк Олександр Дубовий, який на початку місяця організував транспорт для нашої поїздки з питанням обміну до Києва, також подбав, щоб нас там погодували.

– Ваш син, наскільки нам відомо, ще не обзавівся власною родиною. А є серед полонених голови сімей – єдині годувальники. Чи отримують їхні родини якусь допомогу?

– Вже отримують. Але почали отримувати не одразу. В прикордонників майже не було з цим труднощів, а за морпіхів було прикро… Як це було в нас: у березні мені подзвонила дружина одного з полонених прикордонників, яка залишилась одна з двома маленькими дітьми та хворою мамою. Її чоловік був єдиним годувальником. Після його потрапляння в полон, родина залишилася без копійки. У нас в сім’ї це питання не стояло, оскільки зарплата сина була його особистими коштами, якими він розпоряджався на власний розсуд. Подумали, що повернеться і забере зарплату з депозиту. Ми колективно звернулися до керівництва нашого прикордонного загону, нам одразу пішли назустріч, сказали, які документи потрібно зібрати, куди їх подати. Наступну зарплату рідні вже отримали. Окрім цього, якщо були якісь складнощі, і була потрібна допомога, хлопці з частини приходили, залюбки допомагали фізично. Тепер беремо ситуацію з морськими піхотинцями. Десь через п’ять місяців ми дізналися, що вони досі нічого не отримують. Командири їм пояснювали, що не знають, як у полон здалися морпіхи- добровільно або примусово. І, мовляв, якщо добровільно, то виплат не має бути. Тобто на одному острові, відступу з якого не було, боронити який офіційної команди не було, одні могли здатися у полон примусово, а інші – добровільно? Тільки через шість місяців рідні змогли домогтися виплат. Коли ми зустрічалися в Києві, їм ще нічого не платили. Тоді запам’яталася історія жіночки, тещі полоненого, яка розповіла, що вимушена утримувати невістку з двома дітьми, тому що вона в декреті і не може працювати. Майже півроку вони жили на копійки…

– Знаючи свого сина, його витримку та характер, як думаєте – як він тримається у полоні? 

– Він в мене дуже впертий. Дзвонив мені один морпіх, якого звільнили з полону за місяць. Питав дещо за юридичною темою. Поговорили, він запитує – як звати вашого сина. Відповідаю – Микита. Каже – пам’ятаю такого, спав на другому ярусі ліжка наді мною. Питаю – як він себе поводив? – Нормально, тримався. І все, більше ні від кого нічого про сина я не чув. Бачив, декого вмовляли записати якесь інтерв’ю, ломали… Але навіть якщо б Нікіту вмовили, вираз його обличчя все б сказав за нього. Можете побачити це на відео, де їх ведуть колоною в їдальню. Можливо, через це йому там складніше…

– Як справляються рідні з таким довгим та пригнічуючим очікуванням? 

– Дружина тримається. Вдячний їй за це, тому що, якщо б вона панікувала, мені було б набагато складніше. Ми налагодили вдома стійку атмосферу впевненості в те, що все буде добре. Дуже важко моїй мамі, бабусі Нікіти. Дуже сумують брати – середній та молодший. Нікіта найстарший, няньчився з обома. Він хороший старший брат, ніколи хлопців не ображав. Тому синам важко, вони хочуть чимось допомогти, але не можуть. Нещодавно дівчата наші (родички полонених, – ред.) запропонували зняти на відео звернення дітей. Спитав у хлопців, чи вони згодні. Думав, що відмовлять. А вони запитали: а як це допоможе. Кажу – можливо, швидше відбудеться обмін. Тоді вони одразу погодилися. Цікаво, що саме 24 лютого у середнього був День народження. Нікіта подзвонив і сказав, що скине йому гроші на подарунок, адже сам приїде тільки через місяць…

– А що сказали би сину, якби він несподівано зателефонував?

– Сказав би, що дуже чекаємо вдома. Так склалося, що ще у 2014 році, коли почалося в Криму, я прийшов у військомат (у військовому білеті маю відмітку діловод). Влаштувався туди, пропрацював півроку, зрозумів, що від цього немає сенсу та пішов. Тоді Нікіті було 12 років. Як моєму молодшому сину зараз. Тепер він в 20 потрапив до полону. Середній син, якому 16, каже, що теж піде служити за контрактом. Я дуже цього боюсь. Якщо ми не поставимо крапку в цій війні зараз, моїх молодших може спіткати доля старшого.

– А що відчуває батьківське серце – чи скоро Нікіта повернеться додому?

– Відчуття, що скоро, було перед Пасхою. Тоді він потрапив до списку на обмін. Але в останню мить його не обміняли. Так буває… Дружина каже, що скоро, і що все буде добре.

– Що ви хочете сказати людям, які прочитають це інтерв’ю?

– Я дуже хочу, щоб про наших героїв просто знали і пам’ятали. Що вони живі, у полоні. Що вони сім місяців не бачили своїх близьких, що їм там не солодко. Будь-ласка, якщо ви десь бачите або чуєте, що хтось каже/пише, що вони загинули або давно знаходяться дома – виправляйте, кажіть, що більшість досі в руках ворога. Про це повинні говорити, тому що саме наші хлопці стали прикладом стійкості для багатьох, виступивши голими руками проти кораблів і авіації.

– Дякуємо за розмову та бажаємо вам скоріше обійняти свого сина!